ЛИСТ ДО МАМИ І ТАТА

Ольга Пилипівна в дівчинці душі не чула, так її любила. Здається, навіть Мирославу не любила настільки, як онуку. Правду хтось сказав, що бабусина любов – це та сама материнська, лише в квадраті. А до того ж дуже пишалася тим, що вона бабуся.

– Що, Олю, й до тебе старість прийшла? – казали знайомі, зустрічаючи її з візочком у парку.

– Ні, це не старість, – говорила усміхаючись вона. – Це моя друга молодість.

Летіли роки. Здавалось, ніби нещодавно всі тішилися тим, що їхня крихітка намагається сідати, а тепер за нею важко встежити. Здавалося, неначе щойно сказала перше слово, а тепер щебече так, що часто, вступаючи з нею в розмову, рідні втомлювалися говорити. Дзвінка росла дівчинкою допитливою та цікавою. Ніщо не залишалось без її уваги: ні рудий кіт сусіда дядька Івана, ні горобець за вікном, ні листочок, що гойдався на вітрі. І всі ці спостереження обов’язково супроводжувало важливе запитання: «А чому?». Найчастіше відповідь на нього доводилося давати бабусі Олі. Дзвінка змалечку любила слухати її розповіді про пташок та звірів, про пори року і явища природи. Та найважливіше – казки… Так, як їх розповідала бабуся Оля, не вміли ні мама, ні тато: з інтонацією та різними голосами. Слухаючи, Дзвінка ніби ставала частинкою цього казкового світу, який заселяли феї, принцеси, гноми та веселі звірята.

Дзвениславі минуло чотири рочки. Тепер більшість її «чому?» стосувалися школи: «А чому діти сидять за партами?», «А чому їм ставлять оцінки?», «А чому потрібно навчатися добре?»… А ще її долала цікавість: «Що то за кумедні незрозумілі значки, на які дивиться бабуся, читаючи з книжки казочку?». Звідси й почалося їхнє ознайомлення з абеткою.

Дівчинка, незважаючи на вік, надзвичайно швидко запам’ятовувала літери і дуже любила це заняття. Бабуся підтримувала зацікавлення дівчинки і невимовно з того раділа. Коли онучці виповнилося п’ять, вона вже знала всю абетку і вміла писати літери.

Андрій по декілька днів міг залишатися вдома. Потім у нього розпочиналися «співбесіди» та «випробувальні терміни» з мінімальною оплатою. Зазвичай із цього нічого не виходило. Ця непостійність і несерйозність підходу до власних обов’язків як голови сім’ї дратували Ольгу Пилипівну. Вона – як педагог, мудра жінка і мати – вирішила зайняти нейтральну позицію. Проте довго стерпіти не могла.

– Андрію, ти ж розумієш, що так завжди тривати не може і варто по-дорослому поглянути на життя. Тобі ж не вісімнадцять… Ти маєш дружину і доньку…

– Та чого ви мене весь час повчаєте? Ви знаєте, як тепер важко знайти нормальну роботу.

– Я не повчаю, але…

– Я вам дякую, але не потрібно втручатися в нашу сім’ю зі своїми вказівками.

Мирослава також дратувалася, бо прибутків з Андрієвих заробітків не було. А видатків, як і в кожної сім’ї, чимало. На собі, як то кажуть, ще можна заощаджувати, а от економити на дитині не припустимо.

Мирослава та Андрій постійно сперечалися щодо його змоги бодай частково забезпечувати й утримувати сім’ю. Сварки виникали чи не щодня. Жінка розуміла, що чоловік тільки шукає безглузді пояснення та причини, виправдовуючи себе. Він же був налаштований насамперед проти Ольги Пилипівни, вважаючи, що це теща весь час каламутить воду і налаштовує проти нього доньку. Зрештою, після примирення з дружиною Андрій переконував у своїй слушності і її. І Мирослава, вірячи чоловіковим словам, також починала думати, що мати занадто втручається в їхнє особисте життя.

– Що я можу зробити, скажи? Я ж не сиджу вдома, – почула Ольга Пилипівна крізь прочинені двері голос зятя. – Але твоя мама постійно невдоволена. Дивиться на мене скоса, наче я надарма хліб їм, іще й тебе проти мене налаштовує. Так, дивись, і розлучить нас…

Прикро було Ользі Пилипівні чути ці слова. Обпекли вони її серце, немов розпечені жаринки. Тому, коли одного недільного ранку молоде подружжя пішло з донечкою на прогулянку, жінка зібрала речі, зателефонувала сестрі в село і вирушила на автостанцію.

«Може, без мене їм і справді буде краще?» – думала Ольга Пилипівна, втираючи гіркі сльози, що раз у раз виступали на очах.

Однак із її від’їздом легше молодому подружжю не стало. Сварки виникали й далі. Вистачало дрібниці, іскри, щоб між ними розпочався словесний двобій. Щоразу, коли назрівала суперечка, Андрій вмикав звук телевізора на повну гучність, щоб донька не чула їхнього крику. Але те, як насправді почувається дитина, їх мало цікавило. Часто після таких скандалів до її кімнати довго ніхто не навідувався. А самій дівчинці вийти звідти було страшно.

Якось, облишивши чергову суперечку з чоловіком, Мирослава покликала доньку:

– Дзвінко!..

– Доню, де ти? – погукала вдруге, та з кімнати ніхто не озвався.

– Чого ти не відповідаєш, коли я тебе кличу? – докірливо запитала Мирослава, заходячи до дитячої кімнати. Проте вона була порожньою. Жінка метнулася до інших кімнат, але й там не було її доньки.

– Андрію, Дзвінки ніде немає… Куди вона могла подітися?

Вони обоє ще раз забігли до доньчиної кімнати і лише тепер помітили на столі аркуш паперу, списаний незграбним дитячим почерком. Зверху було виведено заголовок: «Лист до мами і тата». А далі саме послання: «Ви завжди сваритесь. Мені страшно. Я попрошу дядька Івана, і він відвезе мене до бабусі. Вона добра і любить мене».

Тільки тепер, поглянувши у вічі одне одному, Мирослава й Андрій почули, що звук телевізора ввімкнений майже на максимум, і зрозуміли, що він глушить не лише тишу і їхні слова, а й почуття, спокій, розуміння та повагу.

Дорогою від автостанції йшли чоловік та жінка. Попереду них стрибало мале дівча.

– Бабусю! – вигукнула Дзвінка, помітивши на ґанку сільської хати Ольгу Пилипівну.

– Пробачте, – промовив зять. – Я справді поводився як хлопчисько, уникаючи відповідальності.

– Повертайся додому, мамо, – попросила донька. – За цей тиждень ми справді подорослішали.

– Завдяки Дзвінці та вашим із нею урокам читання і письма… – додав усміхаючись Андрій.