ЛИШЕ ОДИН КРОК…

Жінка боїться цієї темряви, як боїться недуг, самотності та байдужості рідних. Ця темрява, ніби лакмусовий папірець, є індикатором її страхів. А які іще бувають страхи в літньої людини? Та їх не злічити: послизнутися та зламати ногу в лютий мороз, відтак замерзнути на безлюдній вулиці, так і не дочекавшись допомоги, померти на самоті, дізнатися про невиліковну хворобу когось із рідних, страх голоду, холоду, самотності, втрати житла, забуття…

Війна зруйнувала те стале відчуття спокою, коли був упевненим у своєму майбутньому. Принайм­ні ілюзії цього спокою, бо, як уже переконалася пані Ліля, неможливо бути впевненим у своєму майбутньому ані хвилини, адже, окрім бажань, є ще провидіння, доля, і цих чинників також не можна не брати до уваги. Свого часу жінка була надто впевненою в собі – здавалося, все їй до снаги, все зможе здолати. І вона справді була доволі сильною жінкою – незважаючи на те, що її чоловік був турботливий та дбайливий, пані Ліля розуміла: саме на її тендітних плечах тримається вся сімейна світобудова. «Жінки правлять світом» – це було сказано саме про неї, бо завдяки її енергії, волі до життя, її праці все набувало сенсу, стабільності, впевненості.

Її життя було доволі насиченим та щасливим: ще юною дівчиною приїхала в це місто, тут здобула освіту, познайомилася зі своїм коханим Степаном. Створили міцну сім’ю, відтак народилися діти. Звичні турботи та звичні клопоти. Діти звили свої гніздечка та порозліталися світами, вона ж сподівалася зустріти старість разом із чоловіком, але… З вигляду здоровий та сповнений сили Степан одного дня не прокинувся – обширний інфаркт і розуміння пані Лілі того, що вона лише порошинка в руках великого Режисера. І не можна бути певним ні в чому. Доньки кликали Лілю до себе, але жінка не уявляла свого життя деінде. Адже тут минула її юність, молодість, найкращі роки життя. Тут – могила її Степана. Вона любила це місто і не хотіла покидати його, дарма що лякала самотність. Часто Лілі снився вокзал і вона, літня немічна жінка з валізою… Прокидалася в холодному поту, розуміючи, що з такою реальністю зіштовхнулося чимало людей – людей, які стали заручниками війни й одного дня мусили розпочинати все знову, рятуючи власне життя…

Одного дня тишу її помешкання прорізав гучний дзвінок у двері. Жінка навіть не уявляла, що саме цей дзвінок докорінно змінить її долю. Пані Лілю навідала сусідка. Говорили про те, про се, і Маруся – так звали сусідку – запропонувала жінці допомогти плести маскувальні сітки в приміщенні бібліотеки, адже бракує людських рук. Спершу пані Ліля відмовилася, посилаючись на слабкий зір та нездужання, але згодом таки вирішила спробувати. В приміщенні бібліотеки було декілька осіб різного віку. Жінка, вдягнувши окуляри, потроху освоювалася, плетіння маскувальних сіток дуже добре та швидко їй вдалося: навички в’язання спицями зробили своє. Плетучи сітки, говорили про все на світі, і пані Ліля на якийсь час забула про всі свої негаразди, страхи та недуги. Відчула себе потрібною – нехай вона й не воює зі зброєю проти ворога, як чимало наших козаків і козачок, але також долучається до перемоги своєї країни, як може, як уміє. І таких, як вона – не злічити. Також почала готувати випічку на фронт, загітувала декількох своїх подруг долучитися до волонтерства. З тими повсякденними справами забула про те, що гнітило її впродовж останнього часу, що лякало й заважало жити. Перестала аж так сильно боятися темряви. Бо після темряви завжди з’являється світло…

А ще в бібліотеці познайомилася з приємним паном її віку. Він часто дарує жінці квіти і присвячує їй вірші. Каже, що забув про тягар років і почувається юнаком, який закохався в чудову людину, завдяки якій життя набуло нового сенсу. Пані Ліля нікому не зізнається, навіть собі, що її серденько також тріпоче під час зустрічі з тим паном. Пані Ліля ще не вірить, не знає, що чекає її завтра, просто розуміє: можна змінити своє життя навіть на схилі віку, варто зробити лише один крок… А далі вже – справа провидіння…