ЛIЛIЯ

Ліля вже й забула про свій вигляд. Опустила очі та побачила брудну калюжку, що кривобоко розтікалася на килимку довкола її ніг. Відчула, як щоки залило рум’янцем від сорому. Потім згадала про промоклу білу футболку й одразу затулила її краями вітрівки.

Василь наче й не зважав на це. Провів дівчину через кімнату до ванної, за мить приніс чистий білий рушник, просту бавовняну футболку і вигорілу на сонці колись червону клітчасту фланелеву сорочку, а на додачу ще пару в’язаних шерстяних шкарпеток, які, на думку Лілі, могли бути їй до колін.

– Залишу вас, я буду на кухні. Гукайте, як щось буде потрібно.

– Дякую, – тихо сказала Ліля і замкнула на защіпку двері до ванної. Аж тепер могла розгледіти себе в дзеркалі, але вже за секунду передумала, бо побачене її просто налякало.

– Ну ти, дівчино, і влипла, – вкотре за сьогодні сказала собі Ліля. Із зусиллями поборовши мокрий прилиплий до тіла одяг, Ліля зайшла під гарячі струмені душу. Вже за 15 хвилин почувалася значно краще. Одягла суху футболку – пасувала їй більше як сукня, і фланелеву сорочку – з неї вийшов теплий халат. Шкарпетки, як і думала, майже до колін.

– Ну і вигляд, – мабуть, уперше, відколи пробила шину рідного Фітика – так називала подумки компактну «хонду фіт» – Ліля засміялася. Роззирнулася довкола й аж тепер помітила незвичний інтер’єр ванної кімнати. Одна стіна була викладена на перший погляд грубими і неотесаними дошками, однак мала стильний вигляд. Дзеркало зручно вмостилося на чотирьох металевих лапах, які підтримували його в кутках. Замість раковини під носиком крана усміхалася широка керамічна миска, яка вправно виконувала свою функцію. У протилежному кутку великим плоским камінням було викладено місце для душу. Ззаду на дерев’яних дверях незрозумілим для Лілі способом кріпилися три гачки – теж дерев’яні, але зовсім не схожі ні один на одного, ні на жодні з тих, що Ліля бачила у своєму житті. Один нагадував кістлявий палець казкової відьми, другий – ріг загадкового єдинорога, а третій – кіготь дракона.

Ліля скрутила свій брудний одяг в імпровізований мішечок із вітрівки і, набравши повні груди повітря та відваги, відчинила двері. На порозі мокрим килимком розпластався Біґус – так звали її таємничого рятівника. Ліля присіла, почухала собацюру за вухом і рушила далі. Манливий аромат чебрецю, липи, ромашки та шавлії запрошував її до кухні.

Василь сидів за круглим столом із глиняним горнятком у руках, яке парувало. На столі стояв чайничок, таке ж глиняне горнятко на блюдечку та баночка густого меду. На великому тарелі грубими шматками був нарізаний хліб із припеченою скоринкою і щедрі шматки сиру. Ліля примостилася на стілець й аж тепер відчула, як насправді зголодніла.

– Ну що ж, госте, частуйся і розказуй свою історію, – промовив Василь і смачно сьорбнув запашного чаю.

Ліля вкотре знітилася, і хоч господар її не лякав, але раптом згадалося, як кілька днів тому чула на радіо про опитування серед жінок, з ким би вони радше опинилися наодинці в лісі – з ведмедем чи з незнайомим чоловіком. 70 відсотків обрали ведмедя. А це вже про щось свідчить. Тоді вона просто посміялася, а тут на тобі. Мало того, що незнайомий чоловік посеред лісу, а ще й сам схожий на ведмедя – такий же кремезний і дужий на вигляд. Декілька ковтків трав’яного чаю з медом трохи заспокоїли, і Ліля почала розповідати, як винайняла будиночок на кілька днів, як зникло покриття і GPS у телефоні перестав працювати, як почався дощ, а в автівці спустило шину й довелося залишити її на дорозі, як намагалася пішки дістатися до хатини, але остаточно заблукала, як її знайшов Біґус і привів сюди.

– Оце і вся історія. Вибачте ще раз, мені дуже незручно нав’язувати вам свою компанію, – договорила Ліля, доїдаючи вже другу канапку. Такого смачного хліба вона ще в житті не куштувала.

– Щось не здається мені, що це вся історія, – усміхнувся Василь. – Як вас саму занесло в гори? До слова, за авто не хвилюйтеся: дощ закінчиться, і я сходжу подивлюся, що там сталося. А хатина, яку ви орендували, недалеко звідси. Покажу вам дорогу.

– Ой, дякую, це було б чудово! А ви тут відпочиваєте? – поцікавилась Ліля.

– Я тут відпочиваю, а ще працюю і живу, – знову усміхнувся їй Василь. – Я – лісник. Вважаю себе щасливчиком, що маю змогу робити те, що люблю. А я обожнюю дерева. Ще малим обходив і вивчив усі тутешні стежки і путівці, струмочки і річки, тільки тут мені дихається на повні груди. А згодом почав більше помічати, як ліс занепадає, як ґвалтують цілі гори, вирубуючи прадавні дерева. І мене це боліло. Здавалося, відчував плач повалених сосен, стогони висохлих модрин і сльози знищених смерічок. Довелося поїхати на навчання, та й навіть тоді неймовірно тягло мене до лісу. Не моє це – жити в бетонних джунглях. От і повернувся, щойно зміг. Знаю, що всіх гір не врятую, але свій ліс бережу. Ходімо, я покажу тобі щось.

Лілю вразило, з якою пристрастю і щирістю говорив Василь, як зворушливо виблискували його очі. Вона й не зауважила, що звернувся до неї на «ти». Залюбки підвелася зі стільця і пішла за ним до кімнати. Тепер мала змогу доб­ре її роздивитися. З-поміж округлих балок під стелею звисав магічної краси світильник – величезна корона, складена з оленячих рогів, прикрашена високими подовгастими свічечками-лампами, що заливали кімнату м’яким золотавим світлом. Чорний камін у кутку досі ласував дровами і, зважаючи на охайну пірамідку поряд із ним, їжі в нього було вдосталь. Під вікном відпочивала вкрита сіро-червоним ліжником канапа, перед нею на обтесаних зі справжніх гілок ніжках зручно вмос­тився столик. Стосик книжок, помаранчеве горнятко, мідний свічник із затверділими потоками жовтуватого воску, декілька газет, розгорнутий блокнот з напівсписаним олівцем посередині мирно сусідили на ньому. На протилежній стіні сходинками від стелі до підлоги спускалися полички з книжками. Останні там стояли, лежали, хилилися і разом створювали неймовірний домашній затишок. Але найбільше вразило Лілю саме те, що хотів їй показати Василь. Ця кімната була живою, ніби з чарівної історії. Здавалося, що відчуваєш її дихання, биття дерев’яного серця, а барабанний шум зливи по покрівлі додавав таємничого музичного супроводу. І все це завдяки істотам, які населяли цю кімнату: були тут і арабські скакуни, і екзотичні слони, і жирафи, і безліч неймовірних пташок, а ще дивакуваті чоловічки, старці в каптурах, діти, довговолосі дівчата, русалки, єдинороги, гостроверхі Мерлінові капелюхи.

І щоразу, коли Ліля обводила поглядом кімнату, вона помічала щось нове.

– Це... це… ем… це ти їх зробив? – пробурмотіла Ліля.

– Я їх тільки оживив. Вони завжди були в цьому лісі, а я вмію їх помічати і надавати їм форми.

– Вони неймовірні, – захоплено роззиралася довкола Ліля. Вона ніколи не бачила нічого схожого. Навіть розглядаючи в музеї мистецтв скульптури Пінзеля, який з фантастичною майстерністю вирізьблював своїх святих і янголят, вона не почувалася наче в казці. А тут, у цій навмисно загубленій і так неймовірно знайденій хатині, вона ніби відчинила для себе двері в інший, забутий, але щойно згаданий світ мрій, світ уяви, світ дитинства. Той світ, де оживають сни, де живуть феї, де ростуть дивовижні квіти. І їм не треба бути барвистими, блискучими й осяйними. Їм достатньо бути справжніми, вийнятими з дерева вмілими руками, щоб можна було відчути мрійливе тепло їхніх душ.

– Вони просто неймовірні, Василю. І як я їх тільки відразу не помітила? Ти показував їх комусь? Я впевнена, що люди охоче купували б твої вироби, – заговорила за декілька хвилин Ліля.

– Я не роблю їх на продаж. Я роблю їх, бо я їх бачу. Нам тут разом затишно. Почуваюся тут вільним. Знаєш, яке це круте відчуття? – відказав Василь.

Ліля знала. Вона зняла з полиці крихітну пташку колібрі, опустилася на триногий ослінчик біля стіни й, обережно погладжуючи ювелірно вирізьблені пір’їнки, почала розповідати, що впродовж останніх кількох років прагнула саме цього відчуття – бути вільною, відчувати, що живе, що реально присутня тут і зараз. У неї було все: робота, діти, чоловік, домашні турботи. І вона непогано давала собі раду з усім. Особливо не задумувалась над тим, як почувалася, бо ж завжди кудись поспішала, щось планувала, невиконані пункти із записника невтомно підганяли її вперед. А тоді одного ранку, вмиваючись, кинула погляд на невеличкий піщаний годинник на поличці.

Задивилась, як піщинки провалюються через вузеньке горлечко, як затягують наступні за собою, як усе збільшується гірка внизу і невпинно зменшується та, що вгорі. І Ліля подумала, що ці піщинки, як дні її життя, – течуть і губляться під натиском інших і залишок їх невпинно зменшується. І вона ніби збоку подивилася на своє життя: діти-підлітки вже майже дорослі. Живуть своїми планами, своїми клопотами, а незабаром й зовсім матимуть своє життя. З чоловіком живуть як сусіди у квартирі. Уже й забула, як це – відчувати доторки його рук на своїй шкірі. Не могла пригадати, коли востаннє чула від нього комплімент.

Те почуття, що колись здавалося всеохопним, таким могутнім, а основ­не – вічним, із плином років тихо розтануло і висипалося дрібними піщинками через тоненьке горлечко її життєвого годинника. Вона звикла сама засинати, звикла нічого не вимагати від нього, звикла ховатися в турботах і нескінченних справах. І зауважила, що зараз воно вже й не боліло. І це налякало її найбільше – відсутність болю, відсутність будь-яких відчуттів. Як часом затерпає нога під час довгого сидіння, так затерпла її душа. Наче уві сні вона проживала день за днем, а тепер мовби прокинулася і стрепенулася. Вона так не хоче! Не хоче просто розтанути і згаснути в кінці шляху, як свічка. Хоче жити по-справжньому, хоче знову відчувати, хоче мати бажання і мрії, хоче любити і відчувати, що люблять її, хоче бути вільною.

Минулого тижня вона офіційно розлучилася з чоловіком. Їй здавалося, що він сумуватиме за випраним одягом і гарячими обідами більше, ніж за нею. Але це більше не було її клопотом. Насправді вона щиро бажала чоловікові щастя. І взялася шукати своє. Забронювала собі будиночок посеред мальовничої природи, щоб набратися від неї сил, посмакувати гірським повітрям, обміркувати свої плани на майбутнє і дати собі час усвідомити й відчути, що вона тепер вільна. Відтепер Лілія намагатиметься нанизувати свої дні в разки барвистого намиста, замість зсипати їх у безлику піщану купу.

– А тоді сили природи вирішили розпорядитися моїм життям по-іншому, і ось я тут, – закінчила Ліля й аж тепер усвідомила, що її щоками текли сльози.

– Значить, тобі треба було опинитися тут. Вважай це просто маленькою намистинкою до твоїх коралів, – спокійно промовив Василь.

– Атож дерев’яною намистинкою, – усміхнулася і витерла щоки м’яким рукавом фланелевої сорочки.

Злива досі не вщухла, хоча гриміти перестало. Стукіт крапель по даху і стікання струмочків з ринв мовби заколисали Лілю, і вона позіхнула.

– Який же я неуважний, – підхопився Василь. – На правах гості можеш спати на ліжку, а ми з Біґусом вмостимось на канапі.

Ліля намагалась заперечити, але потім таки здалася. Уже за декілька хвилин вона, зручно вмостившись на високій, набитій пір’ям подушці, вкрита теплим, трохи кусючим ліжником, вдивлялася в чорне захмарене небо через похиле віконце у стелі й думала, що це був, мабуть, найдивніший день у її житті.

Прокинулася від яскравого світла, що заливало кімнатку. Спустилася закрученими сходами вниз і нікого не побачила. У кухні її чекали свіжа порція карпатського чаю, мисочка зі смородиновим варенням, той же смачнезний хліб і грудка домашнього масла на тарілочці. Ліля поснідала і з горнятком у долонях вийшла на вулицю. Гори спали – їхнє дихання здіймалося сивим туманом і вкривало, наче ковдрою, верхівки дерев. Десь далеко чувся тихий передзвін дзвіночків і гавкання собак. Пташки виводили ранкові оди сонцю. Охайний тин, криничку журавлем з неймовірної краси, траву і квіти вкривала суміш вчорашнього дощу та ранішньої роси. Ліля повернула голову праворуч і не повірила своїм очам: її блакитний Фітик стояв припаркованим на під’їзній дорозі. На вигляд усе було добре, якщо не зважати на щедрий шар багнюки, що його вкривав.

– Нарешті я можу перевдягтися, – зраділа Ліля і рушила до багажника по валізку. Помітила, що до вітрового скла щіткою була притиснута записка. Ліля обережно вийняла і розгорнула її. На одному аркуші олівцем була виведена карта. Виявилося, що цією дорогою їй треба спуститися вниз і повернути праворуч на першому розгалуженні, а там за кількасот метрів буде вказівник, який спрямує на правильний шлях до орендованого будиночка. Вся дорога мала зайняти не більше ніж 15 хвилин, було зазначено внизу карти.

На іншому аркуші охайним, трохи похиленим почерком було написано: «Коли наступного разу залишатимеш авто посеред незнайомої дороги, то хоча б забери із собою ключі».

– О Господи, то я ще й ключі залишила всередині, – вголос вигукнула Ліля і прикрила долонею рота.

«Шину я замінив, маєш без проблем дістатися і до хатинки, і додому.

Дякую, що склала нам з Біґусом компанію і схвально оцінила мої творіння. Вибач, що не мав змоги попрощатися особисто: вчорашня гроза накоїла трохи лиха, мусили йти до роботи.

Сподіваюся, ти знайдеш своє щастя. Насамперед пошукай його в собі.

Василь».

Ліля склала аркуш наполовину й усміхнулася. Відчинила дверцята автівки, щоб покласти записку досередини, і на мить завмерла, а тоді усміхнулася ще ширше. На сидінні лежала квітка лілії, вирізана з дерева. Ліля обережно піднесла її, щоб ближче роздивитися. Сонячні промінчики заграли переливами на гладеньких пелюстках, із трьох тичинок посередині, здавалося, ось-ось посиплеться пилок, а ще вона могла заприсягтися, хоч і знала, що це неможливо, що вловила п’янкий аромат лілії, якого не сплутати ні з чим.

Жінка заплющила очі, піднесла обличчя назустріч пестощам легкого вітерцю і сповна усвідомила, що вона присутня, вона реальна, вона є, живе, тут і зараз, цієї миті й ці дні ніколи не загубляться в безликій піщаній товщі.