ЛАВАНДОВЕ ПОЛЕ

Сигнал тривоги пролунав після опівночі. Еля ще не спала, – працювала над важливим проєктом, який мусила закінчити у вихідні. Але вихідні – це лише слово з певним контекстом, який для жінки не має вирішального значення, бо у вихідні звично доглядає за мамою, готує їсти, порається в оселі й закінчує проєкти, які не встигла опрацювати в будні. Сигнали тривоги ж лунають будь-якої пори дня і ночі, й Еля розуміє, що вона, як і багато інших, балансує над прірвою і грає у рулетку зі смертю, та хіба вона має право скаржитися? А що говорити тим, хто дні й ночі проводить в окопах, перебуваючи під одвічним прицілом, піклуючись про те, щоби їхні співвітчизники мали право на повноцінне життя?

На початку, коли була здорова мама, вони з Елею ховалися в укритті. Поспішали разом із сусідами розчинитися в холодному темному приміщенні, гомоніли про життя-буття. Тоді Еля чи не вперше дізналася чимало цікавих історій з життя тих, з ким мешкає в одному домі. Коли ж у мами виявили хворобу Альцгеймера й старенька вже не мала сили підвестися з ліжка, Еля постановила: будь, що буде, а вона не залишить найріднішу людину саму в чотирьох стінах, рятуючи власне життя. Так і зустрічала сигнали тривоги – не ховаючись в укритті, не думаючи про те, що може статися будь-якої миті.

«Ми всі під Богом ходимо», – так не раз повторював брат Анд­рійко, ще коли навідувався до них. Якось, коли стан мами почав стрімко погіршуватися, Анд­рійко приїхав до них «бусиком», допоміг посадити маму в інвалідний візок і рушив разом зі старенькою та Елею з міста. Це було саме перед тим, як він потрапив до війська й Еля з мамою надовго втратили контакт із ним. Вони тоді їхали пів години, а може, трохи більше й зупинилися далеко за містом. То було омріяне для мами лавандове поле. Андрійко виніс матір на вулицю, Еля й собі вийшла й заніміла в зачудуванні: саме квітнула лаванда і її ароматом було просякнуте все довкола. Здається, вони на мить потрапили в казку, – таким неймовірно гарним усе було. Квітувала земля, квітнуло все навкруги й ніби не було цих одвічних тривог, клопотів, сліз і маминого забуття… Мати мовчала – вона зазвичай мовчала або говорила якісь беззмістовні абсурдні фрази, та коли Андрійко й Еля почали збиратися, то побачили, що на обличчі матері розквітла усмішка. «Дякую…» – прошепотіла вона, й брат і сестра просто отетеріли, адже зрозуміли, що мати на мить повернулася до життя, впізнала їх і осмислено сказала дякую… Наостанок зробили декілька фото на згадку.

Невдовзі потому Андрійко подався на фронт, і від нього тривалий час не було звістки – брата вважали безвісти зниклим. Еля тоді обходила всі храми, молячись за його повернення. Їй було неймовірно важко. І от сьогодні вночі, коли тривога скувала все місто, Еля почула за дверима чіткі кроки. Вона впізнала б їх із сотні, із тисячі інших. Андрійко повернувся. Розповів, що отримав важке поранення на фронті, тривалий час був без свідомості. А тільки-но стало краще, відразу ж вирушив ненадовго додому. Еля кинулась назустріч Андрію, а він тихо запитав:

– Як мати? Я ще встиг?..