ЛАНОЧКА І РУСЛАНОЧКА

Дипломи в руках, далі ще один виток самостійного життя. Руслана дивним чином влаштувалася в обласному центрі в ювелірну крамницю бухгалтером. Винайняла собі житло й забула про село. Батьки боялися, що в доньки дебет із кредитом не зійдуться й доведеться їм не одну зарплату віддати, аби доню вигородити з халепи. Бо ж вчилась абияк. Проте Руслана не завдала батькам жодного клопоту, а коли щось і ставалося не так, то, подейкують, сам директор її побоювався, оскільки рішуча дівчина вміла свою помилку обернути так, нібито сам шеф їй щось не повідомив вчасно.

Світлана ж викладала в їхній селищній школі економіку, бо на пів ставки ніхто з педагогічною освітою не хотів працювати.

Руслана фінансово допомагала батькам й іноді сестрі. Мала змогу. Заробляла чесно. У якийсь період фінансування припинила, пояснила, що шеф продає свій бізнес, а вона хотіла б викупити. Так, то й так, підтримали батьки. Одним журились Роман з Любою – їхні дочки досі без пари, а вже до тридцяти добігає.

Руслана мотивувала, що їй не до амурних справ, спершу бізнес, а потім – усе решта. Лана ж у школі не мала жодного шансу знайти жениха, оскільки весь колектив жіночий, а на танці вона не ходила років з десять, відколи однолітки повиходили заміж. Жила біля батьків, які навіть у думках не сміли їй нікого раяти – силою не будеш милою.

Аж ось Руслана потішила своїх рідних – є в неї людина, з якою вона вирішила поєднати долю. Що вже радості було! Готувалися до приїзду майбутнього зятя, немов до Великодня, – мили, прибирали, пекли, варили. І ось біля хвіртки сигналить дороге авто – приїхали!

Сказати, яке було перше враження в батьків, – це нічого не сказати. Вони просто втратили дар мови.

Їхня Русланочка, статна, висока красуня з чорним, як воронове крило, довгим волоссям, з пишними натуральними вустами, з великими очима й білим личком, стояла поруч із лисим, підстаркуватим чоловіком, з поросячими очима на рябому обличчі. Та й зростом він не надто вдався.

– Знайомтеся, це Едуард. Ходімо до хати, чого тут стовбичити?

Едуард подав усім руку, мамі тицьнув торт, Лані квіти, батькові пляшку дорогого коньяку: «За знайомство, з порожніми руками не ходжу в гості».

Добре, хоч голос мав приємний. Руслана повела його в будинок, ошелешені батьки з Ланою поплентались слідом, ніби вони тут небажані гості. Батько лиш тяжко видихнув, мама розвела руками, мовляв, нічого не вдієш, тільки Лана подумки хихотіла. Бо ж усі рідні говорили, що Руслана вибере собі відповідну пару – високого красеня її віку.

Ну, що ж, про вподобання не сперечаються. Едик виявився неговірким власником крутого бренду місцевого штибу з немалими статками і дорослими забезпеченими дітьми. Перша дружина давно померла, в дітей своя частка в бізнесі, тож він тепер надумав почати життя з чистого аркуша, ще й про спільних з Русланою дітей думає. А що, він має змогу забезпечити всіх, чому б ні?

За рік Руслана подарувала Едикові сина, точну його копію, за що новоспечений татусь купив коханій на її ім’я престижний будинок в обласному центрі.

Руслана походжала в ньому королевою – життя вдалося.

А Світлана... Світлана їздила до неї бавити племінника, поки матуся гаяла час у різних салонах краси і тренажерних залах. Власниці ювелірної крамниці й дружині відомого бізнесмена треба тримати відповідну марку. Їздила собі отак Ланочка, та й познайомилася з водієм автобуса, хлопцем із сусіднього села, який тривалий час працював за кордоном, купив автобус, а з ним маршрут і тепер уже вдома заробляє гроші. Йому аж (!) тридцять п’ять, поки гарував у Європі, всі знайомі дівчата в селі повиходили заміж, то він приглянув собі милу пасажирку.

За рік і весіллячко зіграли.

А ще за рік народили миле дівчатко.

Радіє баба Люба з дідом Романом: їхні дочки в парі. Тільки надто різні вони у своєму щасті. У Руслани немов усе розкладено в ящички, як каталог у бібліотеці. Видно, що в жінки тверезий розрахунок і не більше. Так, вона має все, і не в золотій клітці, але якесь оте її щастя, ніби бутафорський торт – гарний зовні, та без смаку.

Світланочка ж щаслива по-справжньому, як ото таким буває тільки щире людське щастя. Вони з чоловіком ніжно тримаються за руки, говорять одне одному ласкаві слова, а не фальшиві компліменти. Іноді зять не те що не приносить додому грошей, а ще й тягне з купки, бо ж автобус потребує непланового ремонту, та Лана жодного разу не дорікнула цим. Мама Люба любується ними, а батько Роман хвалить раціональний вибір Руслани.

Ну що ж, кожному своє. Коли донькам добре так, то чому б батьки мали втручатися?

Отак за роздумами Люба й пиріжків напекла і салат зробила.

Ось і чоловік з кумом на поріг.

– А таки підкинули лелекам у гніздо трохи їжі. Диви, як смакують, а ти казав, що після людських рук, та ще й у гнізді не їстимуть, – Роман глянув у вікно.

– Ага, коли нема того, що любиш, то любиш те, що маєш, – засміявся кум.

Люба високо підняла брови – ніби про її дочок.