ДО ОСТАННЬОГО СКЕЛЬЦЯ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Ірина ЯСІНСЬКА

07 жовтня 09:56

532

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Йому було чотирнадцять, коли мамка скурвилась і притягнула в їхню хату свого нового хахаля.

– Даню, це – Ігор, – коротко озвучила, вивертаючи наваксовані червоним варги в ідіотсько-радісній усмішці.

– Для тебе – Ігор Микитович, – мужик із пласкою подзьобаною пикою і низьким лобом мавпоподібної істоти тицьнув руку, але зміг потиснути лише повітря.

– Клас! – процідив крізь зуби Данило, розвернувся і посунув у свою кімнату.

– Агов! Якого біса? – крикнула мати невдоволено.

Демонстративно гучно зачинив за собою двері й заходився спихати лахи в рябу велику сумку. Краще вже жити з бабою в селі. Готовий навіть цілими днями слухати її розповіді про покійного сина, а його батька, та їсти гумові сирники, яких стара за свій довгий вік так і не навчилась нормально готувати.

Щоправда, надовго в баби Данька не впарився, бо тій заманулося ґиґнути від інсульту. Якраз у серпні, перед закінченням літніх канікул. Проте дарчу на онука встигла зробити, ніби передчувала, що недовго лишилось. Тепер у нього є власна нерухомість. А що? В селі теж можна жити. Тримати господарку, мати свій город, садок. Ще й річка поруч є, щоб рибалити. Але то все – згодом, не тепер. Спершу треба школу закінчити. Тож довелося Данилові знову тягнути свої торби з манатками в райцентр, у ненависну двокімнатну нору на другому поверсі допотопного будинку, що туєву хучу років не бачив капремонту.

– Привіт! Блудний син вернувся додому? – мати озирнулась від дзеркала.

Під лівим оком синів величезний ліхтар, якого вона марно пробувала замастити тоналкою. Данька від несподіванки аж сумку з рук випустив. Груди затопило гарячою лавою.

– Що за хрінь? – глухо запитав.

– Ти про це? – тицьнула довгим яскравим кігтем у своє відображення. – Дрібниці! То я впала.

– На кулак свого чмошника? – у горлі вже аж булькало від люті.

– Ой, харе! Не роби трагедії. Гля, який мені Ігорюсик браслетик подарував! – потрусила йому перед носом рукою з тонкою жовтою ниткою на зап’ястку. – Гарний, скажи? Аурум! І не треба корчити люту пику! Твій батько за вісім років навіть на срібний не спромігся! Не те що на золотий.

– Зате купив квартиру! І все оце, – хлопець роздратовано обвів очима помешкання, – то його мозолі! Не твої і не довбаного Ігорюсика.

– Стули писок! – зашипіла гадюкою. – Минулої суботи ми розписались. Тепер Ігор – твій вітчим. Маєш поважати мій вибір, якщо хочеш тут і далі жити.

Від почутого приріс підошвами затертих кросів до старого килима в коридорі. Дивився на матір. У неї що, остаточно дах поїхав? Шизанулась? Привела з вулиці якогось смердючого бомжару, прописала на правах законного чоловіка. Що далі? Може, називати його татком? Та бляха! Зовсім притрушена.

– От срань, – буркнув і чкурнув до себе.

Швидко розібрав речі. Із колонок старого музичного центру голосом Курта Кобейна волав рок. Мати вже двічі вимагала, щоб зменшив гучність. Бачте, Ігорюсик-херусик відпочиває. По барабану! Якщо її трахалю щось не подобається – хай валить звідси. Прийшов на все готове і хоче командувати.

Двері різко відчинились. На порозі зависочіла постать неандертальця.

– Вимкни зараз же! – гаркнув псом.

Данило єхидно примружився. Повільно покрутив головою.

– Не буду.

Погляд свіжовисраного вітчима налився червоною люттю. Кількома широкими кроками здолав відстань між ними, наблизив до Даньки широкий рябий писок. Від нього тхнуло потом, гнилою рибою і чимось блювотно-квасним. Ну й мікс духманів! Хоч би не знудило!

Данило поточився назад, намагаючись втримати рятівну дистанцію та вгамувати спазми у своєму шлунку.

– Що ти, бляха, перднув ротом, недоростку?! Повтори!

– Я сказав, не вимкну! У тебе якась біда зі слухом?

Різким ударом у щелепу його відкинуло до стіни. В голові бамкнуло і загуділо у вухах. Гарячі цівки рясно потекли підборіддям, заливаючи рот солоним металом.

– Не бий! Ігорю! Не смій тягнути руки до мого сина! – крізь дзвін у вухах просочився
материн вереск.

– Пішла на хер, сучко! – і ляпас.

Данька похитнувся. Світ потемнів і торохнув у чорне провалля на самісіньке дно. Чув лише тихе клацання й бридке булькання. Неначе хтось захропів уві сні або захлинувся…

Коли розвиднілось в очах, Ігор лежав у коридорі в темній липкій калюжі, а налякана до всирачки мати повзала довкола, намагаючись намацати пульс. Правою рукою вона судомно стискала канцелярський ніж. Врешті витріщила на Даньку мутні риб’ячі балухи й прошепотіла:

– Це я зробила. Чуєш? Убила його… Помий руки, бо ти падав у кров, і викликай ментів. Не стій довбнею!

* * *

Данило прокинувся від холоду. Боліло горло. Вибиваючи зубами чечітку, ледве підвівся, сів на брудній бетонній стяжці й роззирнувся. Туман в очах поволі розсіювався. Натомість посилився головний біль. Аж скроні судомило та корчами хапало за шию.

Помацав рукою кишеню, дістав цигарку. Зміг підкурити лише з третьої спроби, бо тремтіли руки й сірник гаснув, не розгорівшись. Глибока затяжка спричинила потужний напад кашлю – ледь кишки не вивернув назовні. Затиснув рукою рота, і долоня рясно вкрилась великими червоними бризками.

– Промочи горло, – виповзло глухе хрипіння з кутка занедбаного підвалу, де навіть павутиння просмерділося випорожненнями тварин, людей і мишачим послідом.

Із сутінків вигулькнула рука з пляшкою. Узяв без вагань. Проте з горлечка пити не став. Помацав рукою іншу кишеню, де завжди носив пластикову склянку. Є! Хлюпнув, перехилив. Пекуча рідина присмалила хворе горло вогнем. Хапнув ротом повітря. З очей порснули сльози. Та вже за кілька хвилин відчув полегшення, а тілом розтікалось хай і оманливе, та все ж тепло.

– Чуваче, ти знову кричав, як різаний, – інший сусід по підвальних апартаментах невдоволено глипнув спідлоба. – Що за фігня може снитися, аби так горланити?

– Про якусь Таньку пів ночі белькотів, лаявся у три поверхи, – докинув той, що ділився бухлом. – Казав тобі: курни перед сном! Попустило б…

Данило промовчав. Його сни навіть іншим спокою не дають. Іноді йому здається, що зовсім втрачає здоровий глузд. Звісно, якщо він у нього є чи колись був. Тут міцно беруть сумніви. Бо якось усе в житті через сраку…

Схилив голову на складені на колінах руки. В шлунку розгорілося багаття. Коли він востаннє нормально їв? Десь два дні тому. Якась співчутлива бабця зупинилась біля церковних воріт, де він сидів на бордюрі, конаючи від похмілля та болю в грудях, і дала торбинку з харчами. О, тоді смакував по-справжньому! Буханець ще теплого хліба, рибні консерви, кілька варених яєць та свіжих огірочків, що до болю в грудях нагадали йому село й покійну бабу. Вернутися б хоч на день у минуле й побути дитиною!..

Зітхнув. Мав хату, садок, город… Нічого не лишилось. Бо ідіот! Власними руками підписав собі вирок, коли повірив шльондрі Таньці й добровільно впрягся у ярмо. Після штампа про одруження продав бабину хату, бо молодій дружині захотілося закінчити перукарські курси й влаштувати вдома салон краси для знайомих і подруг. Виручених за сільський будиночок грошей вистачило їй ненадовго – процвиндрила за кілька місяців. Курсів так і не закінчила, сказала – нудні й нецікаві.

– Нащо тоді було за них бабки вивалювати?! – визвірився до неї. Вперше за два роки, відколи вони разом.

– Я ж не знала, що то повний відстій! – ображено шморгнула носом. – Чого одразу кричиш? Он син сусідки днями запитував, чи згодна я раз на тиждень прибирати хороми його старої, бо після торішнього перелому ноги сама не може впоратись. Все ж таки чотири кімнати – забагато для її віку. Обіцяв добре заплатити. От і заробіток буде, звідки не чекали.

– Це ти про Марію з четвертого?

– Угу. Бачив, які в неї сережки? Зі справжніми рубінами. Жінки біля під’їзду казали, її покійний чоловік був якоюсь шишкою на ювелірному заводі. Мабуть, баба добре золотом напакована.

– Тим тупим куркам аби потріпатись. Марія – єдина з усього нашого будинку їздила до моєї мамки на зону й возила передачки, а потім ще й бабки на ліки давала, лікарям приплачувала, щоб морфій кололи в останні дні. Аби хоч перед смертю не мучилась.

– У твоєї матері був рак? – навела очі подивом.

– Був і загув, – сердито чвиркнув.

– Та я ж не знала…

– Бо не питала, а я не казав. Вона два роки не дожила до закінчення терміну. Вісім відсиділа.

– О! Про вовка промовка… Тільки згадали про ювеліршу, як вона оно знову зі своїм волохатим псом посунула через дорогу, – Танька його навіть не слухала, весь час визираючи у вікно.

Насупився. І все-то вона бачить на подвір’ї, а он брудного й обісраного мухами скла, сто років немитого не бачить.

– Значить, підеш прибирати? – запитав, стримуючи сарказм. – А ти хоч умієш?

Мовчки відмахнулась, як від комара. Відчинила кватирку, шарпаючи сіру від пилу фіранку, підкурила й зі свистом видихнула хмару диму. Данило по саму маківку наповнився роздратуванням. Сидить вдома, нічим не зайнята. Навіть у його матері, яка після того як чоловік загинув на будівництві, більшість свого часу витрачала на хахалів, був порядок. А ця засранка до полудня в ліжку пухне, годинами триндить зі своїми безголовими подругами телефоном. Він намахається на роботі, поки розвантажить кілька машин з будматеріалами, приходить додому, а тут навіть жрачки нормальної немає. Тільки довгонога краса з повною пазухою цицьок… Задовбало все! Реально. Виявляється, від солодкого теж буває оскома.

– Я пішов, – глухо витиснув на ходу до дверей. – Буду пізно. Сьогодні цемент і гіпсокартон мають привезти. Василь на лікарняному, тож на одну пару рук менше. Роботи – аби до півночі впорались і…

– Та добре! Іди вже! – урвала на половині фрази й відвернулась до вікна.

Сердито штовхнув двері. Зачинив. Глибоко вдихнув, аби стягнути розкуйовджені нерви у вузол, а тоді швидко спустився сходами…

Та вже за якийсь тиждень, коли раніше від звичного впорались на складі з розвантаженням і шеф відпустив додому, втягнув змученого хребта через поріг квартири й очманів: Танька трахалась на кухонному столі із сином Марії. Так захопились, навіть не помітили, що вже не самі. А Данило вріс ногами в коридорі й невідривно дивився на уламки свого улюбленого горняти. То скельця його розбитого на друзки життя розсипались під столом. Отямився від болю в долоні, якою тримав молоток для відбивання м’яса, коли випірнув з болота мороку на поверхню. Стояв на колінах біля Таньки й отупіло обмацував поглядом місиво мозку, волосся і кісток у липкій калюжі. Щось схоже було вже… І саме тоді прийшло осяяння, страшний спогад: то не мати вбивала. Це він тоді вітчима!..

Крізь відчинене навстіж вікно протягом несло завивання сирен. І за кілька хвилин Данила, в кайданках, повели доріжкою, забризканою цівками потемнілої крові, що вела сходами вниз, туди, де біля під’їзду, з ножем у ребрах, корчився коханець його дружини. Досі живий. Не здох, мудило. Треба було краще цілитися.

– Ви маєте право зберігати мовчання. Будь-що, що ви скажете, може бути і буде використане проти вас у суді, – відлунювало у вухах аж до камери слідчого ізолятора.

* * *

І він мовчав… Навіть із державним адвокатом був небагатослівним. А що говорити? Винен. Двічі винен. Тож лишається тільки широко усміхатися й кивати. А про вітчима ніколи й нікому не розповість. Що було – минуло. Могильними плитами покрилося…

У кімнаті для допитів тонко пахло вишуканими парфумами. Навпроти сиділа темноволоса жінка з гострим поглядом свинцево-сірих очей. Вона вже кілька хвилин поспіль щось ретельно занотовувала у своєму блокноті. Час від часу глипала на Данила з-під виразно прокресленого розкрилля брів. Криво посміхнувся. А ця експертка ще те стерво! Захотілося психіатричці подлубатися в його мозку. Дістала! Довбанути б це пещене личко теж молотком, щоб заткнулась! Ну, або канцелярським ножиком навести правильні контури…

Певно, щось у погляді Данила жінці не сподобалось. Бо враз спохмурніла ще більше, нервово згорнула записника й аж надто різко підхопилась. Коротко попрощалася з його адвокатом і вийшла. Зареготав. Адвокат тихо вилаявся і вибіг слідом. Ото вже придурок! Вляпався в ту фіфу. Ходить за нею псом – аж дивитися бридко! Цікаво, що б він зробив, якби побачив, як його жінка злягається з іншим?..

У дверях намалювався охоронець, жестом наказав підвестися.

Данила поглинули сутінки довгого коридору. Почувався ніби в тунелі. Лише без світла в кінці. Замість нього – дзвінкі кайданки й товсті металеві ґрати нових апартаментів…

* * *

Нині ж, коли відбув свій термін та відкинувся на волю, має новий тунель і нові апартаменти. Тиняється вулицями міста в пошуках закутка для тіла й того дрантя, що лишилось від душі й життя загалом. Аварійний будинок, де була його квартира, кілька років тому знесли. Тепер там виблискує величезними вікнами модерна споруда зі скла й металу – торговий дім. А поруч – затишна кав’ярня з дражливими пахощами карамелі, кави й шоколадно-горіхової випічки.

Данилові там не місце. То оаза успішних і щасливих людей, що мають дім, родину, улюблену роботу й плани на завтра. А він живе одним днем: добув до вечора – от і добре, вранці прокинувся – ще краще. Хіба варто щось планувати, якщо легені виїдає хвороба? Якби вчасно почав лікування, то не лишив би сухотам шансу. Але ж не почав. І не буде. Йому це життя на фіг не треба. Може, в наступному більше пощастить.

* * *

Простора лоджія ледве вміщала розмаїття квітів та запаморочливі пахощі. Ілона затамувала подих і відчинила вікно. На повні груди вдихнула свіжого ранкового повітря. Запила маленьким ковточком кави.

За спиною почувся шурхіт. Великі теплі долоні пірнули під її тонку маєчку й лягли на груди. Солодко замуркотіла, вигинаючи спину:

– Доброго ранку!

– Авжеж, доброго! – Сашко розвернув її обличчям до себе й усміхнувся. – Поруч з тобою він не може бути поганим.

Кокетливо примружилась. Відставила горня з кавою на столик.

– Батьки забрали Олю до себе, ми лишились удвох. Які плани?

– Хіба свято вже скінчилося?

Ілона злегка відкинула голову назад, торкаючись пасмами густого темного волосся розкішних лілій.

– Ну, не може ж мій день народження тривати так довго! – засміялась, обіймаючи за плечі коханого чоловіка. – Третій день поспіль я не витримаю пити-їсти.

– Пропоную дещо інше, – притягнув її до себе.

Підхопив її на руки й поніс. До спальні не дійшли. Впали на м’якому килимі у вітальні…

– Завтра на роботу, – потягнулась досконало виточеним оголеним тілом.

Сашко ніжно провів пальцями уздовж її гнучкої спини. Торкнувся губами плеча.

– Можна взяти ще один вихідний. У тебе назбиралось невикористаної відпустки на два місяці.

– Звідки знаєш?

Пирхнув сміхом:

– Забула, ким працює твій чоловік?

– Щось як скажеш! Чи ж не завдяки твоїй роботі ми познайомились?! Таке не забувається.

Ілона пригорнулась до коханого й заплющила очі. Якби десять років тому їй не випала нагода проводити судово-психіатричну експертизу звинувачуваного у вбивстві, то не було б і доленосного знайомства з відомим нині адвокатом, в обіймах котрого щовечора засинає і щоранку прокидається. Відносини закрутились так швидко, що обом було не до того виродка, перед судом просто домовились про спільну лінію поведінки, за пів року подали заяву на одруження, а за рік народилась Оля.

– Сонечко, – тихий голос чоловіка висмикнув її із солодкої галяретки спогадів. – Як щодо поїздки за місто? Тільки ти і я – на нашому улюбленому місці. Візьмемо шампанське та багато шоколаду – чорного й гіркого, як ти любиш.

Вона підхопилась.

– Збирайся! Я – в душ.

Подивився услід, зачаровано хитаючи головою. Феєрична жінка!

* * *

Дощ не вщухав уже третій день поспіль. На якусь годину вранці припинився і знову задріботів, лишаючи блискучі сліди води уздовж тротуарів.

Лікарка зітхнула й відійшла від вікна. В кабінет постукали.

– Ілоно Романівно, – медсестра змовницьки підморгнула, – на сьогодні все? Я можу йти?

– Так, Ніно. До завтра.

Двері зачинились. Ілона ще трохи посиділа над упорядкуванням медичної історії новоприбулої пацієнтки. Ця точно годиться за всіма показниками. Головний сьогодні поставив перед фактом, що до кінця місяця клінічні випробування нового препарату потрібно закінчити. Надто великі гроші за цим стоять. Може, навіть кар’єра. Тож цю пацієнтку три дні тому сама доля послала. Важкий і занедбаний клінічний випадок, рідня щаслива, що спекалась – саме те, що треба, аби вивчити побічні дії на організм. Головний, звісно, прикриє, якби що… Але краще без неприємностей.

Вимкнула комп’ютер і набрала Сашка.

– Кохана! – слухавка озвалась радісним голосом. – Дістав путівки. За тиждень – відпочинок на Сицилії. Усією родиною…

Вона радісно запищала. Важко стримати емоції в передчутті омріяного сонечка, коли надворі дошкуляє осіння мряка.

– Ти найкращий! Знаєш це?

– Звісно.

– І найскромніший, – пирхнула сміхом.

– Ну все – запишався! Але якщо без жартів, то збирайся хутенько. Чи сьогодні знову затримаєшся?

– Ні. Уже вдягаюся, – вільною рукою пірнула в рукав стильної шкірянки.

– Тоді до зустрічі вдома!

– До зустрічі! – вона промовисто цмокнула в слухавку й закінчила виклик.

Після затишного приміщення неприємна мряка здалась особливо холодною. Ілона підняла комір курточки й швидко перетнула паркувальний майданчик, на ходу порпаючись у сумці в пошуках ключів від автівки. Нарешті!

Двигун приємно буркнув. Якихось десять хвилин – і буде вдома. От тільки сьогодні доведеться авто в гараж ставити. Сашко пізніше приїде, то залишить свою машину у дворі. Хто затримується – той і паркується біля будинку. Так у них повелося останні два роки, відколи чоловік подарував їй авто. Гараж – один, і два транспортні засоби. Доводиться шикуватись у чергу.

Зупинилась на червоне світло. Увімкнула радіо. Ведучий бадьорим голосом торочив якусь маячню. Вимкнула. Краще їхати в тиші. Галасу на роботі вистачає.

Згадала, що вдома скінчилась кава. Отже, поставить авто в гараж і на кілька хвилин забіжить в улюблену кав’ярню. Власниця Інна – її давня подруга, обіцяла відкласти пакування нової бразильської кави зі смаком горіхів та шоколаду. Сьогодні випала нагода забрати замовлення.

Щільна хмара вологи липнула до обличчя, одягу, волосся холодними й слизькими драглями. Ілона наїжачилась і хутко процокотіла підборами повз згорблену самотню постать біля сміттєвої урни, забігаючи у кав’ярню. Услід за нею ковзнув суцільний згусток сповненого ненависті погляду.

* * *

Привиділось чи то якась тінь позаду? Різко озирнулась. Нікого! Спантеличено знизала плечима. Тріпнула волоссям. Біля тих ненормальних сама скоро психом стане.

Під’їзд зустрів темрявою. Певно, знову хтось лампочку хряпнув. Ілона дістала телефон, щоб увімкнути ліхтарик. Тихе клацання за спиною змусило здригнутись. Бляха! Знову не зачинила дверей за собою! Попереднього разу чувак із горішньої квартири назвав її за це мантелепою. Навіть не сильно образилась, бо так і є. Бракувало ще тільки в їхньому будинку безхатьків чи наркоманів.

Екран телефона блимнув блакитно-білим. Ковзнула по ньому пальцем і раптом застигла від жаху: на стіні окреслилась скорчена тінь просто за нею. Встигла тільки вдихнути, як моторошний шепіт пронизав до самісіньких кісток:

– Тихо! Ні звуку! – у бік кольнуло гострим. – Телефон – сюди! І жодного зайвого руху, щоб випадково не нахромилась на ніж. Відчуваєш його? Ввійде в печінку, як у масло. Зараз ми піднімемось нагору, і ти робитимеш усе, що скажу. Зрозуміло? Дозволяю кивнути головою, якщо так.

Ілону ніби спаралізувало. Ледве спромоглася повільно схилити голову.

– От і добазарились. Шуруй! Бігом! Я скажу, коли зупинятися. І щоб жодного зайвого руху.

Дві колоди замість ніг відмовлялись слухатись, та сходинки ніяк не закінчувались. Ось уже останні, виводять на дах. Кляті комунальники знову не зачинили дверей, почепили замок на гвіздочок збоку й вшилися.

Ілона судомно сковтнула клубок в’язкої слини, що змішався зі страхом і застряг у горлі, не пропускаючи повітря.

– Уперед! – важкий смердючий віддих переповз через плече. Ілона бридливо зморщила носа, та змусила себе ступити на сходинку.

Пронизливий вітер плюнув в обличчя мрякою. Послизнулась на мокрому бетоні даху й ледве не впала. З очей потекли сльози злості та розпачу. Розвернулась обличчям до нападника. Вперлась поглядом у темні провалля його очей.

– Що тобі від мене треба? – схлипнула. – Грошей? Може, цього? Тоді забирай!

Квапливо смикала себе за вуха, знімаючи важкі сережки, стягнула масивну каблучку. Тицьнула йому прикраси, але навіть не глянув. Тільки хрипко зареготав.

– Вирішила відкупитися? Не вийде! Краще б ти тоді мене визнала неосудним. Але ж ні! Така ділова сиділа, цокала нігтями по столу. Стільки пихи! Стільки зневаги в очах! Тобі ж не вперше було людині життя ламати, правда? На зоні один чувак розказував, як ти його молодшу сестру «лікувала» після другої спроби суїциду. Дівка на овоч перетворилась. Срала під себе. Рідних не впізнавала. Помучилась пів року й загнулась. Під час розтину виявили, що в неї всі нутрощі наче попалені невідомою речовиною. Не знаєш якою?

Нажахано покрутила головою. Язик приріс до піднебіння. Глянула вниз, де у світлі її телефона хижо виблискувало металеве вістря смерті в його руці. Погляд стрибнув уперед, де за кілька кроків лежала купкою цегла.

– Отже, не хочеш говорити? Ну, іншого я й не очікував. Гаразд. Ходімо!

Грубо штовхнув у спину. Спіткнулась. Упала, здираючи до крові коліна. Він нахилився і схопив її за комір шкірянки. Різко випросталась, мотнула головою й поцілила своєму нападнику в ніс. Вилаявся. Вдарив кулаком у голову.

– Курва!

Ілона копнула ногою прямісінько йому в пах. Склався майже навпіл. Глухо завив. Та вже наступний удар шліфонув правицю, і ніж із дзенькотом відлетів на кілька кроків убік.

Проте дістатись тієї зброї вона не встигла…

* * *

Данило ж не дарма йшов за цією пихатою куркою аж до самісінького будинку. Йому вже нема чого втрачати. Навіть якщо й знову посадять – нічого не зміниться. На зоні буде краще, ніж у холодному підвалі з іншими безхатьками. Хоч поїсть і матиме лежак для сну, а не засцяне котами шмаття на бетоні.

А сучку живою він не відпустить. Щойно побачив – усе згадалося, ніби вчора було. Після Таньки він тоді й так бабів зненавидів, а ця мозкоправка добивала. Вона ніби насолоджувалась самим процесом, виймала всі нутрощі своїми запитаннями. Хотіла залізти йому в голову, а коли не дозволив – збісилася. На суді сказала, що жодних психічних відхилень не виявила, тож він – цілком осудний і має відбувати покарання у повному обсязі, бо скоїв убивство свідомо й сплановано. Вони ще тоді дуже мило переглядалися з адвокатом, котрий мав би захищати його інтереси. Лікарка так єхидно посміхалась, а той теж надто не напрягався… Досі ця картина перед очима стоїть.

Ступав слідом і відчував її страх. Цікаво, чи не вкатрупиться ще до того, як впізнає його? А на даху він усе їй згадає! Зведе порахунки за себе й за інших. Зітре зневагу й пиху з цієї пещеної мордяки.

Тільки щось пішло не так. Не за його планами… Тримаючись рукою за пах, зі свистом витиснув із хворих легень повітря й хитнувся уперед. Нахилився над лікаркою, схопив за ноги, смикнув до себе. Закричала. Тоді занурив розчепірені пальці в довге волосся, щосили стиснув, потягнув угору й різко штовхнув голову вниз, неначе забиваючи цвяхи в бетон. Завмерла. Розпласталась.

Данило перевернув її на спину й пильно обмацав очима закривавлене обличчя. Схлипнула. З рота вистрибнула червона булька слини. Він усміхнувся, перехилився через неї, щоб дістати ножа. Провів рукою уздовж стегна своєї жертви. Де ж він? Щойно тут був…

У тій позі й застиг, знерухомлений прицільним ударом холодного вістря прямісінько в грудний відділ хребта. Ілона – лікарка, знала, як треба…

Хапав широко розкритим ротом вогке осіннє повітря. Скуте паралічем тіло загортав холодний саван дощу. А життя повільно тріскалось і розпадалось: геть до останнього скельця, що врешті сховалось у суцільну темряву вічності…

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!