КВЕСТ ДЛЯ ЗАКОХАНИХ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Таміла ТАРАСЕНКО

27 вересня 23:38

1024

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Софійка мить перепочила. І з голосним кректанням, наче від тяжкої роботи, знову пішла на штурм ліхтаря.

Зроблений «під старовину» ліхтар стояв біля гуртожитку з давніх-давен – років з десять, від часів попереднього капітального благоустрою території. Тож пережив нападів таких мавпенят не менше за своїх колег із зоопарку чи з самої Африки. Але й мала Софія відступати отак просто не планувала, намагаючись видряпатись угору.

Урвала це неподобство її старша сестра Надійка:

– Мамо, та скільки можна?! Вона той ліхтар зламати хоче?! Скажи їй, вона ж, врешті, дівчинка!

Та останній аргумент, магічний щодо одинадцятирічної дівчини, виявляється, не стосувався малючки, яка ще й другий день народження не відсвяткувала.

– Та хай собі бавиться! Може, в нас майбутня відома акробатка росте?..

Мати одним оком таки глянула на молодшу красуню й переконалася, що ліхтар не поступиться дітиську.

– Мамо! Ну все, я вас обох не знаю! Так усім і казатиму! – з домішкою театрального відчаю виголосила Надійка. І непослідовно відразу смикнула молодшу сестру за руку вбік сходів. Та, прогнозовано, заверещала, вчепившись у чорний чавунний стовпчик.

На припорошений сніжною крихтою асфальт спланерував білий конверт, випавши зі щілини ліхтаря. На конверті великими червоними літерами було написано: «Найкрасивішій дівчині в гуртожитку!».

Надійка знала, що це – не їй. Певно, якійсь дорослій і вже точно симпатичнішій. Але мати відірвалась-таки від смартфона й налаяла її, а не свою Соньку-улюбленицю. І завтра буде 14 лютого. У всіх однокласниць на партах лежатимуть валентинки, а в Надії – єдина, найдешевша. Вчителька ніби потай від дівчаток «розподілила» завдання між хлопцями, аби в усіх школярок були хоч якісь привітання. Ага, так хлопці й стали мовчати!

Тож зараз Надійка, не надто дослухаючись до материних нарікань, сунула «здобич» у кишеню куртки й попрямувала додому. Але закопатися в дитячі детективи, вдаючи, що вчиться, аби дорослі не заважали, їй не дали.

Ще в холі до неї звернулася тітка Майя з першого поверху. На думку Надійчиної матері Надійки, та була непоганою людиною, але не надто добрим педагогом. Можливо, тому, що до всіх дітей у гуртожитку та до своїх студентів зверталася «сонечку», не надто переймаючись іменами. Можливо, тому, що власна Майїна донька ніколи не мала вигляду картинки з журналу: завжди у джинсиках та із замурзаними іграшками, ніяких спідничок-кісок. А може, тому, що Майя Стефанівна розмовляла з усіма, мов з рівними: і з коменданткою гуртожитку, і з дрібною Софійкою.

– Сонечко, знаєш, сьогодні студенти влаштували квест: бігають університетом із картами, шукають підказки у сховках, а там – нове завдання, бувають і призи для найметкіших. Певно, в ліхтарі отакий подарунок і чекав на переможницю.

– Я знайшла, то я – переможниця! – мама забороняла Надійці отак розмовляти зі старшими. Але тітка Майя ніколи не скаржилась, тож ніхто не дізнається.

– А хтось із хлопців, може, хотів отак із Валентиновим днем свою дівчину привітати. А тепер на неї чекає порожній сховок.

Надійка задріботіла сходами. Через пів прольоту зупинилась і голосно гукнула:

– А мені чхати! – І знову дременула.

Удома ж схопила перший-ліпший підручник і всілася біля вікна – чатувати, хто ж не знайде у ліхтарі своє привітання. Надворі бігали студенти – в яскравих куртках, веселі, голосні, їм чомусь ніхто не робив цього дня зауваження.

А ще, от дивина, ніхто так і не підійшов до потрібного ліхтаря, хай і старанно нишпорили подвір’ям. І навіть радісно галасували, таки вихопивши якусь знахідку.

Надійці вже набридло стежити. Навіть вирішила розгорнути підручник із математики, коли до ліхтаря, вже в сутінках, підійшла ще одна дівоча постать. Чи то незнайомка спізнилася і відстала від інших, чи навмисне чекала, поки ті заберуться подалі, аби не заважали, хтозна.

Надя гостро відчула себе злочинницею, та їй не спало на думку повернути «чуже». Але коли доросла дівчина біля ліхтаря підняла голову й глянула на освітлені вікна гуртожитку, вона відсахнулась від скла так, що ледь не впала зі стільця. І навіть не відреагувала на материн закид про її незграбність.

Уночі ж Надьці не спалося, вертілася з боку на бік від передчуття, як усі будуть вражені у школі розкішною листівкою, підписаною дорослим почерком. А ще вона дуже-дуже старанно намагалася не думати про те, як розсердилася дівчина, яка мала отримати листівку як «найгарніша».

І про те, як хлопець, який хотів зробити такий сюрприз, не дочекавшись радості від коханої, потайки пішов серед ночі перевіряти сховок і нічого там не знайшов. А потім довго стояв біля ліхтаря, вглядаючись у темне вікно, за яким усі сплять.

Отак, вигадуючи романтичну історію, Надійка й сама не зогледілась, як заснула. А вранці, сердита й заспана, в буденному вбранні, бо на пошуки чогось святкового часу не залишилося, а звечора не знайшлося, подалася до школи.

А вже повернулася такою похмурою, ніби у школі без попередження втрапила на контрольну. Ноги ледь волочились, а на ґанку зовсім відмовилися йти. Бо вдома мати з малою і «тихо, не грюкай дверима! Не бряжчи посудом: Софійку ледь спати вклала!».

Хотілося копнути ліхтар, але ноги в неї не куповані. Ще й ота тітка Майя щось виказувала світлочубому хлопцеві біля дверей. Певно, де зустріла недбалого студента, там і прочуханку влаштувала.

І раптом у дівчисько мов біс вселився: вона різко, зіжмакавши цупкий папір, витягла ту кляту листівку, швиргонула на брудний асфальт і зверху притисла ногою. Хлопець раптом перестав вдавати чемного студента, якому дуже соромно через нескладений колоквіум. Вигукнувши щось нерозбірливе, але точно не ввічливе, він рвонув до малої бешкетниці. І застиг на півдорозі від різкого, до злості:

– Яне! Ви що, на очах викладачки з дитиною воюватимете?!

– Надіє, підійміть сміття, викиньте у кошик, воно вже більше ні на що не годне – і додому швидко, вас уже мати виглядає! – Надійка вперше в житті почула «ви», мов до дорослої. Краще б просто насварили – не так образливо.

– Надіє, хочете, щоб я за вами сміття прибрала? – довелося мовчки доплентатись до сміттєвого кошика. А потім – до дверей.

І раптом почути у спину вже м’якіше:

– Надійко, та скажи ти своєму однокласникові, що вигадала все. Ну, трохи прикрась, що купила в крамниці, а привітання родич написав. Тож і йому не образливо, що ти таємничого залицяльника завела, і листівку він тобі, мо, подарує справжню, свою, хай і не таку гарну. До речі, про валентинки, Яне, їх іще в крамницях не встигли прибрати. Купіть іще одну і підкиньте під двері вашій Катрі – традиційні методи зізнання в коханні: не так романтично, але більш надійно.

– Та завтра не буде вже свята! – Надійка не надто здивувалася, що хтось знає її історію, аби не родичі.

Ян спаленів на слова викладачки, що знала забагато, але не став віднікуватись. Хіба що закивав: та мала дурепа, що все зіпсувала, має рацію: свято ж сьогодні, й від нього залишився зовсім не радісний окраєць.

– Знаєте, колись були часи, коли Валентинів день не святкували. Але закохані, як хотіли, зізнавались у коханні будь-якого дня. Ідіть уже, бо змерзнете!

Ян трохи затримався.

– А як ви?..

– Дізналася, що хтось посварився зі своєю дівчиною й домовився з організаторами квесту, щоб їй іншу карту вручили, не таку, як іншим? А тепер романтичний сюрприз провалився й важко миритися? Яне, мені не 50 років, іще пам’ятаю, як одногрупники і я сама дуркували.

– І на малу не дуже ображайтеся: формально вона не винна. На конверті імені не було, а бажання взяти щось, адресоване «Найгарнішій», – то класичний сюжет. Може, ще встигнете почитати до іспиту, чим там у відомому творі, що приблизно так починався, все закінчилось. А дівчинці й так не повірили однолітки, ще й свято зіпсували.

І вже навздогін студентові пролунало:

– І так, Катря ваша сьогодні спізнилась на пари, хоч і пильна студентка. Й очі в неї були заплакані. Яне, куди, хоч шапку зодягніть і куртку застебніть, застудитесь!

Хлопець не чув: він заквапився до найближчої крамниці, де торгували дешевими харчами, пивом, побутовими дрібницями й дешевими сувенірами. Майя лише головою хитнула: певно, отак приходить старість, коли хочеться кинути молоді хоч подумки: «Мені б ваші проблеми!». Чи коли без поспіху підіймаєшся сходами до знайомої, яка пообіцяла догледіти твою доньку, поки ти сама на консультацію та в супермаркет вискочила.

У торбинці – кошлате малинове серце з блискучими очицями й усмішкою. Улюблені студенти зрозуміли сенс свята надто широко. Та нічого, малі дівчатка люблять страшні м’які іграшки, її донька Іруся – не виняток...

Для подруги – коробка шоколадних сердечок. Свята гарні тим, що й завзяті прихильниці дієт перестають докоряти собі за крихту радості.

На обличчі – завчасно заготовлена усмішка для доні, коли та гордо вручить криво розфарбоване в дитсадку сердечко.

А у телефоні – смс-ка: «Зі святом кохання, Майю! Вибач мені! А може, нам варто спробувати ще раз?». Вона не відповість – ні сьогодні, ні завтра. Не варто тоді було й пробувати зустрічатись із тим романтиком. Що за дурниці – завести інтрижку з напівзнайомим, аби довести собі, що вона й після розлучення чогось варта? Звісно, розсталися вони швидко й майже з відвертим полегшенням.

Але й не зітре вона той дурний заклик. Хай буде нагадуванням, що їй справді ще не 50 років, і вона теж має право на дурниці й навіть на безглузді мрії.