ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
373Історії з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Сіренька куріпка тихесенько пискнула, клюнула зернину, випила крапельку водички і пурхнула у своїх звичних клопотах. Довкола яскравими барвами буяло життя, але вона того не помічала. Хилила голову до землі, очей не підводила і все чекала, доки господар недбало жбурне до ніг декілька крихт їжі…
«АБИ ДИТИНІ ДОБРЕ БУЛО»
Льонька прийшов зі служби у війську. І так собою пишався, що й словами не передати! То ж не забавки – десантник! Куди іншим парубкам до нього? Чахлики нетямущі… Не те що він – справжній чоловік і перший кавалер у селі!
– Десантура – це вам не цяцьки-мацяцьки! – захмеліло повторював, чаркуючись із друзями за могоричем.
– Кожен вид військ важливий і потрібний, – заперечив Олег, якого рік тому демобілізували додому танкістом.
– Не бикуй! – Льонька аж підскочив. – Десантники – ось справжня міць!
– Та годі вам! – Дмитро, який колись марив морфлотом, але його комісували за станом здоров’я (через короткозорість), ризикнув примирити друзів, щоб не виникло справжньої сварки. – Льоню, наливай! Ще по чарочці перехилимо та й підемо на танці. Там такі дівчата! Очі розбігаються…
– Не пойняв! – ляснув себе Льонька по нозі. – І де ж це ті дівчата тут узялися? Наші ж
іще три роки тому після школи із села повтікали…
– Та ти відстав від життя! Молоде покоління попідростало. Там такі школярочки-старшокласниці!.. Слина покотиться, коли уздриш.
– Оце вже мені подобається. Давненько дівки не мав. Іще як порвав зі своєю Любкою, то вже місяць за цицьку не тримався…
– А чого розбіглися?
– Та набридла тараня сухоребра! – махнув Льонька рукою. – Розніжена міська панночка з кістлявим задом і маленькими грудьми. Не було за що й узятися! Зовсім інша справа – наші сільські кралі! І спереду, і ззаду – хоч картини пиши! Я вже не кажу про все інше…
Хлопці голосно розреготались. Посипались масні жарти…
– То ходімо чи як? – лупнув мутними очима. – Не терпиться на тих старшокласниць подивитися…
…У місцевому клубі яблуку ніде було впасти. Молодь танцювала. Льонька зухвало посунув якогось прищавого підлітка і важко гепнувся на стільчик. Закинув ногу на ногу й пробігся очима по дівчатах. Увагу привернула невисока повногруда білявка. Коротенька спідничка малювала в його уяві спокусливі картини. Та ще й дівка так вихилялась у танці, що в Льоньки аж дрижаки пробіглися тілом…
– Що за ляля? – тихо запитав у Дмитра.
Той короткозоро примружився, а тоді, усміхнувшись, відповів:
– Та це ж донька тітки Поліни – шкільної прибиральниці. Зойка… Добра дівчина. Наступного року школу закінчує. Кажуть, хоче на ветеринара навчатися…
– І навіщо дівці навчання? – Льонька презирливо скривився. – Бабське діло – чоловіка любити і дітей плодити.
Дмитро знизав плечима й пішов запрошувати до танцю Інну, з якою вже давно зустрічався і щодо якої мав серйозні наміри. Він би й зараз одружився, але ж кохана лише на другому курсі інституту. Нехай довчиться. А він за цей час грошенят підзбирає…
Льонька й собі мигцем підхопився і з вихилясом підійшов до Зойки…
– Потанцюємо, красуне? – солодко усміхнувся.
Дівчина знітилась, засоромилась. Але охоче подала йому руку і кивнула головою…
Увесь вечір не відходив від Зої. Ще й додому напросився провести…
– Куріпочко, – шепотів збуджено, цілуючи її повненькі вуста… А руки в пазуху лізли, під спідничку…
– Відпусти! – тихенько благала.
Та Льоня наче й не чув… Аж доки випручалась з останніх сил. Чкурнула до хати, аж подиміло… Льонька задоволено усміхнувся і пішов насвистуючи…
– Тікай, дівко, тікай… Усе одно моєю будеш, – бубонів сам до себе, простуючи межами додому.
А наступного вечора прийшов до воріт її обійстя.
– Вітаю вас, тітко Поліно! – гукнув до жінки, яка саме вийшла з хліва з дійницею.
Та від несподіванки ледве відро з рук не випустила:
– От налякав! Чого підкрадаєшся, наче злодій? У двір заходь…
Двічі й запрошувати не довелось.
– Зоя вдома? – запитав улесливо.
– Навіщо вона тобі, парубче?
– Хотів на танці її запросити. Відпустите?
Поліна невдоволено похитала головою. З літньої кухні вийшов Петро – Зойчин батько. Повів сердитими очима по хлопцеві й глухо поцікавився:
– Ти, парубче, надто замахнувся! Зоя ще й школи не закінчила. І далі навчатися піде… То краще марно не втоптуй стежок, бо нічого не вийде. Шукай собі дівчину деінде…
Раптом із хати випурхнула Зоя. Уся аж світилась від щастя. Гарно одягнена, напахчена. Рішуче підійшла до Льоньки, взяла його під руку.
– Ми пішли! – гукнула спантеличеним батькам. – Довго не буду…
– Ти це бачив? – здивовано повела очима Поліна.
Петро лише руками розвів:
– Та нехай трохи розважиться. Молодість… Сама розумієш…
…А за місяць після того, коли батьки поїхали до родичів на весілля, а Зойка залишилась сама на господарстві, Льонька прийшов до неї ночувати… Не надто й пручалася…
Уранці парубок походжав оселею в самому спідньому. Почувався господарем! Зоя сором’язливо відводила очі, а він підсміювався:
– Тепер я повинен просити у твоїх старих благословення на шлюб! Після всього, що сталося…
– Збожеволів? Мені вчитися треба!
– Хто ж боронить? Одне іншому не заважає…
…Мати ледь не знепритомніла, коли дізналась, що донька при надії.
– Зоя ж іще й у школі не довчилася! Петре… Що робитимемо?
– Нехай іде заміж, якщо так припекло! – похмуро кинув.
– А люди що скажуть?
– Байдуже! Хай говорять, хоч луснуть! Нас не має це обходити. Аби дитині добре було…
– Яке ж то добро – заміж у шістнадцять років?
– У житті й не таке ще буває…
Настало літо… Зіграли весілля. Пішов Льонька у прийми…
«ТО НЕ ТВІЙ ШЛЯХ, ЖІНКО!»
Школу закінчила екстерном. Бо який вибір мала, коли вже в колисці дитина плакала?..
Минув рік. Донечка підросла. Зойка заговорила про навчання в технікумі.
– То не твій шлях, жінко! – відрізав Льонька. – Пильнуй дитину і хату. Он незабаром матимемо свій куточок, а там роботи – непочатий край! Аби встигала…
– Але ж ти знаєш, що я мрію стати ветеринаром! – вражено подивилась.
– Плювати я хотів на твої дурнуваті мрії! Думаєш, сядеш мені на шию і ноги звісиш? Не вдасться! Я шукав собі жінку, а не студентку. І не стану терпіти твоїх вибриків. Зарубай собі на носі!
Зарубала… Раз. Удруге… А згодом тих насічок стало стільки, що й не порахувати.
– Доню, – зітхала Поліна, бавлячи онуку. – Ти вже другу дитину під серцем носиш, а вчитися й не думаєш! Сидиш удома, глядиш чоловіка, хату, а Льонька розваг собі шукає… Кажуть, із кухаркою Надькою злигався…
– Не слухайте тих пліток! Я своєму чоловікові вірю. Не здатен він на таку підлість…
– Як собі знаєш… Більше ні слова не казатиму…
А ввечері, коли чоловік прийшов з роботи, Зоя запитала:
– Правду кажуть, що ти з Надькою гуляєш?
Він зміряв Зою крижаним поглядом, скривився, наче від гіркої редьки, а тоді рвучко підвівся і з усього розмаху ляснув її по щоці.
– Ще хоч раз пискни – натовчу мордяку так, що голови не підведеш! – гаркнув дружині в обличчя і вийшов з хати…
Зойка втягнула голову в плечі та схлипнула. Маленька і зіщулена, наче куріпочка, вона майже розтанула у вечірніх сутінках кімнати…
Відтоді Зойчине життя перетворилось на пекло. Чоловік контролював кожен її крок, підбирав їй одяг, забороняв навіть губи фарбувати. А водночас сам робив що хотів. І не минав нагоди дошкульним словом образити дружину:
– Подивися на себе у дзеркало! Погладшала, не стежиш за собою! Опудало городнє!
– Хіба маю час? – хлипала розпачливо. – Усе господарство – на моїх плечах… Ти ж від ранку і до вечора на роботі…
– Правильно! Гроші заробляю, щоб вас прогодувати!
– Якби дозволив мені вчитися, то я мала б нормальну професію і роботу…
Не встигла й доказати, як отримала штурхана. Вдарилась об одвірок, притихла… Слова застрягли в горлі глевким шматком болю…
***
Мучиться куріпочка. Страждає… Але нічого не хоче змінювати у своєму житті. Може, бракує сміливості, а може, бажання… Тому ступає дрібненько, голови не підводячи, і все сподівається, що господар зміниться на краще… Треба тільки трохи зачекати… Рік. Два… Чи й вічність… Лише Богові це відомо…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
512
Життєві історії
Життєві історії
