КУПИ МЕНІ ТАХІННОЇ ХАЛВИ!

Так і сталося: я повернулася на роботу, а Сашко перші кілька тижнів втягувався в хатню роботу мамки, няньки, доглядальниці. Іноді видзвонював до мене, щоб порадитися, як і що готувати, де і що лежить. Телефонував не просто так – може, й перевіряв, чи я справді на роботі, а не в ресторані з якимось колегою?! Хтозна. Ага, у ресторані з перетисненими грудьми й болями…

Все наче пішло непогано. Я майже розв’язала проблему з грудним молоком, Миколка звик до сумішей. Чоловік виявляв увагу і турботу.

Та одного вечора я повернулася з роботи і з порога почула в хаті голос моєї мами. Так-так, моєї мами, з якою я не спілкувалася вже добрих вісім років. Вона ніколи не мала часу на мене, завше дорікала мені, що з мене нічого путнього не виросте і що я капець як схожа на свого тата, наче я собі обирала його.

А я довела, що можу бути успішною – закінчила банківський інститут, сама знайшла роботу. Ну, мамі я за це не дуже то й дорікаю, бо виховувала вона мене сама, була суворою і завжди втомленою. Втім, не вона перша, не вона остання, хто самотужки виховує дитину, а іноді й кількох. Хотілося більше ласки й уваги, а не контролю, строгості та докорів фактично за ніщо. А найжирнішим докором від мами стало те, що от через мене – так, саме через мене, таку сиромудру – вона не може знайти собі гідного чоловіка, бо ніхто не хоче жінки з причепом. Ну, але, як то кажуть, поїзд пішов, але осад на душі нікуди не подівся.

І от моя мама на кухні щось там калапуцькає в баняках, тримаючи на руках маленького Миколку, а чоловік переможно розлігся на дивані й перемикає канали телебачення. Отакої!

– У нас гості, Сашку? – питаю, аби зрозуміли, що я вже прийшла.

Чую радісний писк сина, поскрипування дивана і кроки матері. Стала вона отак у дверях кухні й замість привітань завелася:

– В доброї жінки чоловік не сидітиме голодний! А дитина буде доглянута! І взагалі, ти – погана мати! Так і знай! Шкода мені Сашка й Миколку! Ой як шкода!

– Добрий вечір, мамо… якщо взагалі так можна сказати…

Пояснювати вічно невдоволеній жінці, що я вже виросла, що моє життя – приватна справа? Ви серйозно? А вона мене почує? А зрозуміє?

– Сашку, ану швиденько поясни мені, як наша мама опинилась на території нашого помешкання? Твоя робота? – хоч я була і втомлена, але накручена.

– Гм… – чоловік шукав аргументи, але знайшов такий найпростіший: – Розумієш, я вже зашивався з малим. Не міг ні в туалет нормально піти, ні душ прийняти! От і видзвонив тещу, щоби допомогла!

– Але ж якихось кілька тижнів тому ти казав, що я байдикую, що я взагалі живу халявно і що ми із сином мало не спиногризи!

– Ах, я не думав, що все так складно… але на роботі якось легше…

– Точно, на роботі немає моєї мами. І каструль, і вічної роботи, за яку не платять і навіть не дякують! – я гучно траснула дверима й пішла у ванну, аби змити із себе піт і втому.

– Гей, молодята! Легше там! Дитина спить! – почувся мамин голос із дитячої кімнати.

Добре, що Сашко хоч не здогадався покласти тещу в подружнє ліжко, чесне слово! Він впросив Марію Петрівну залишитись і розстелив їй канапу в дитячій кімнаті, поруч із Миколкою. Я не хотіла ні розпитувати, ні з’ясовувати, як довго моя мама збирається в нас «гостювати»… бо завтра треба було на роботу. Коли я засинала, до мене долітали Сашкові муркотіння, але я була переповнена враженнями і вдала, що вже сплю.

Відтоді Марія Петрівна поралась у помешканні, бавила внука і жаліла зятя. Сашко безсоромно уплітав борщі й котлети, прасував дивани або зависав десь на пиві з друзяками. Сказав, що має право бодай раз на тиждень вийти і розвіятись, інакше він поїде мізками.

– Бачиш, дорогенький, а я виносила дитину, пів року сама виняньчила і якось мізками не поїхала…

– Ну так для вас, жінок, це нормально. Ви всі затягуєте чоловіків у ліжко, щоби потім народити дитину і прив’язати тою дитиною до себе. А я не маю досвіду з тими всіма памперсами-шмамперсами. Я знову хочу на роботу…

– Е ні, чоловічку! На роботу ти не вийдеш ще щонайменше кілька місяців. І ось чому. Мене відряджають на важливі переговори в Китай. Прикинь? Тому що я знаю англійську і прошарена в бізнесових питаннях. Тому кріпись і не здавайся!

З Китаю я повернулася переповнена враженнями і подарунками для всіх. Навіть для мами, яка завжди шкодувала мені грошей на нові колготки. Та що ж, я уже доросла і самодостатня жінка. Однак мами вдома я не застала. Сашко нервово гуцькав сина і заспокоював більше себе, ніж його.

– Овва! А де Марія Петрівна?

– Вчора зібрала речі й поїхала. Сказала, що має поливати саджанці помідорів на дачі! А ми тут самі мучимось, правда ж, Микольцю?

Ясно. Ну які там саджанці помідорів у травні? Мама просто не витримала. А подарунок, який я їй привезла, залишу собі.

Та на цьому сюрпризи не закінчились. Одного п’ятничного вечора я прийшла у помешкання, де було тихо й темно. Тільки в дитячій світився нічник. Син сопів у ліжечку. Замість чоловіка на столі лежала записка «Я так більше не можу. Це неправильно. Щасти! Твій (перекреслено) Сашко». Ага, вже не «твій».

Набрала чоловіка, почула його знервоване «Хелло». Ніколи не любила того дурнуватого «хелло», але втішилась, що озвався. Отже, із Сашком усе гаразд. Він переїхав до своєї мами. Додому повертатись не планує. А потім на одному диханні відтарабанив:

– Марія Петрівна, твоя мати, правильно сказала. Ти – погана господиня і така ж погана мати! Ти – еґоїстка! Тільки про себе думаєш! За чоловіком і сином не пильнуєш! І я повертаюся на роботу!

Того вечора в мене було занадто багато емоцій. Майже не було сліз, але з того бурхливого виру подій і почуттів виникло єдине бажання – розлучитися! Сашко нізащо не подасть заяви на розлучення! І не визнає своєї провини.

Довелося швидко шукати няньку. А поки цей процес тривав, таки випросила свою маму побути з онуком ще трішки. І тоді я знову вислуховувала про те, яка я погана господиня і що це через мене, таку нетіпаху, Сашко пішов. І що Миколці потрібен буде тато… словом, усе те, що мене вже й не надто здивувало. Дала мамі змогу вилити всі ті помиї собі на голову, витрусила те все і пішла далі робити своє.

Тепер у мене є робота, гроші на себе й на няньку, мама на городі зі вчасно политими саджанцями помідорів і, взагалі, повно вільного часу. Сашко приходить до сина, – ми домовились про це, аби не було непорозумінь. Майже не спілкуємося.

Не скажу, що я отримую від цієї ситуації якесь велике задоволення. Деколи ще є бажання залишити Сашка на ніч. Та потім, коли пригадаю, як він мені дорікав за всі гріхи – свої й мої, яким егоїстом він став (а може, був ним завжди, а я того не помічала), залишаюся сама. (Поки що сама, сподіваюся.) Миколка вже ходить по хаті, все розсипає і витворяє чудасії. Однак нянька приходить зі своєю дівчинкою, такого ж віку. Дітиська разом бавляться. І всім добре. Нехай же так і буде!

Ах, точно, забула сказати: тепер я купую собі тахінну халву, коли сама захочу. Навіть моєму синові сподобалась. Підсадила на ці ласощі й няньку. Ось так!