КРОКИ ЗА ДВЕРИМА

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Зоряна ГРАБАР

16 червня 13:06

352

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Дощ лив як із відра. Прозорі патьоки серпневої зливи стікали вікнами, барабанили щосили, наче просячись в оселю. Баба Христина розплющила очі, обвела поглядом кімнату – вицвілі від часу стіни, тьмяні штори, хиткий стіл, за яким уже декілька десятків років не сиділи гості. Господиня помешкання давно не наводила лад у ньому: старість та недуги перетворили колись енергійну жінку на втомлену життям людину – дратівливу, помисливу й водночас сентиментальну.

Минулого тижня баба Христина почула кроки за дверима – дві елегантно одягнені пані щось довго їй розказували, і з тієї оповіді старенька зрозуміла лише одне: її хочуть забрати в будинок для літніх людей. Коли вона згадала про це, тілом жінки пробігли мурахи. Баба Христина звикла до свого помешкання: тут минула її юність, у ньому лунав дзвінкий спів її чоловіка, згодом – плач її новонародженої доньки, а тепер… Сама, як билинка в полі. Втім, хто в цьому винен? Колись вона власними руками зруйнувала своє щастя. Боялася, що скажуть люди… І де тепер ті люди, які мали щось їй казати? Кожен має своє життя… А вона залишилася наодинці зі своїми принципами, своїм одвічним болем, своєю хиткою надією…

Дощ барабанив у вікно, а хтось ще гучніше стукав у бабині двері:

– Відчиніть, сусідко, це я… Олена. Принесла вам трохи поїсти…

Баба Христина важко ступає коридором, тремтливими руками відчиняє скрипучі двері…

– І що ви вирішили? Поїдете в той притулок? – запитала Олена.

– Нехай мене хоч ріжуть, хоч убивають, не покину свого помешкання. Що я там робитиму? І чого мені, старій людині, їхати світ за очі. Хочу стулити повіки в рідній хаті…

Після обіду трохи розпогодилось. Баба Христина відслонила фіранку, визирнула у вікно. Навпроти її вікна стояв елегантно одягнений молодий чоловік, він дивився на неї. Сьогодні Олена розповідала, що якийсь молодик запитував про неї – якось напрочуд обережно й делікатно. Ця манера незнайомця трохи насторожила Олену:

– Будьте обачні, бабо Христино. Бо тепер стільки аферистів з’явилося, які полюють на літніх людей, щоби привласнити їхні помешкання чи заощадження… Краще не відчиняйте нікому дверей, бо так і до біди недалеко…

Минуло декілька днів. Баба Христина нікуди не виходила з помешкання – продукти їй купувала сусідка Олена. Втім, літню жінку потроху почав сковувати страх: вона боялася, що її силоміць заберуть у будинок для літніх людей або ж знову навідається той чоловік… Він часто стояв навпроти будинку жінки й пильно дивився на її вікна. А ще баба Христина чула оті кроки біля свого будинку – вони то наближалися, то віддалялися. «А може, я просто божеволію?» – у відчаї думала літня жінка, згадуючи про те, як…

Колись Христина була щасливою. Мала гарного чоловіка та доньку. Їй заздрили, на неї рівнялися. Втім, нещасний випадок на підприємстві забрав життя її благовірного. Ураз жінка залишилася сама з донечкою Ганнусею – із безліччю побутових та інших проблем. Намагалася виховати доньку якнайкраще, дати їй гарну освіту. І, здавалося, все їй вдасться, все вона зуміє… Втім, у студентські роки її Ганнуся зв’язалася з якимось пройдисвітом, який задурив дівчині голову. Прийшла до матері понура і зневірена:

– Я чекаю від нього дитину… Остап не хоче визнавати її своєю донькою, сказав зробити аборт…

– Як ти могла? Тобі про навчання треба було думати, а не вештатися з якимось ловеласом, який, урешті-решт, тебе покинув! Що про нас скажуть люди? Ти про це подумала? В одному Остап має рацію: ця дитина нікому не потрібна. Її треба позбутися…

– Але як ти можеш, мамо? Ця дитина потрібна – мені…

– В такому разі обирай: або життя в цьому домі, або… забирайся з-перед моїх очей… Я не хочу, аби мене називали матір’ю хвойди…

Наступного дня Христина трохи охолола, але… Ганнусі вдома не було. Шукала серед її колежанок, серед друзів і знайомих, втім… Усе було марно. Донька зникла. «Що я накоїла?» – не раз думала жінка, згадуючи оту жорстоку розмову з Ганнусею. Скільки разів картала себе, скільки всього переосмислила, але… Часу назад не повернеш, а слово – не горобець…

«Що подумають люди?.. І де тепер оті люди?..» – раз у раз спадало на згадку…

Дослухалася до кроків за дверима… Може, повернеться, може, все буде так, як було раніше?.. А час був невблаганний, відмотував свої кола, не шкодуючи нікого. І тепер вона – немічна літня жінка, яка дивиться чи не щодня у вічі смерті… І боїться всього, а найдужче самотності.

…Баба Христина йшла поволі з крамниці, як знову побачила того чоловіка. Пришвидшила ходу, серце сполохано загупало в грудях. Утім, згодом заспокоїлася: вона вже достатньо ряст топче, нехай на все буде воля Господня… Зупинилася, озирнулась і зустрілася з поглядом того незнайомця: то був погляд людини, а не вовка… Старенька з полегшенням зітхнула. Вони стояли навпроти одне одного й мовчали. Зрештою, мовчання порушив незнайомець:

– Бабо Христино, це ви? Я маю звістку від вашої доньки…

Все попливло перед очима літньої жінки. Вона раптом зрозуміла, що недаремно чекала…

– Бабо Христино, схаменіться… Хтось випадково довідався історію вашого життя і тепер хоче на цьому нагріти руки, а ви відчайдушно вірите… – напоумлювала стареньку сусідка Олена. – Женіть цього жевжика в шию і не слухайте його побрехеньок… Які він має докази? Не хочу вас засмучувати, але, якби Ганнуся була жива, вона б давно повідомила про себе… А так…

– Що ти цим хочеш сказати?..

– Цілком очевидно, що це було самогубство… Всі про це балакали…

Бабі Христині потьмарилося в очах, вона оперлася на стіну. Не раз у її голову прокрадалися такі думки, але жінка до останнього сподівалася, що… Втім, тепер ніхто не забере в неї надії…

– Не хочу нічого слухати. Ти не ясновидиця, аби знати, хто є хто… А я вже одного разу прогнала від себе найближчу людину… Тепер не повторюватиму своїх помилок…

Після тієї розмови баба Христина важко занедужала. Двері були незамкнені, тож той незнайомець щодня провідував її, приносив їй поїсти, навіть із ложечки годував стареньку. Вона не розуміла, що відбувається, але не відчувала загрози від того чоловіка… У Христининому серці з’явилася надія, і вона змушувала жінку боротися, жити…

Якось у двері постукали ті жіночки з будинку для літніх людей. Хотіли забрати бабу в притулок. Втім, незнайомець швидко спровадив їх геть:

– Про бабусю Христину є кому подбати, тож ваші послуги не знадобляться…

Коли старенькій стало трохи краще, вона почала оту розмову, хоча й боялася, що її мрії виявляться лише ілюзією… Втім…

– Ваша донька Ганнуся, а моя мама зараз мешкає за кордоном зі своїм чоловіком. Ви зможете невдовзі порозмовляти з нею скайпом, – розповів Ростислав – так звали того незнайомця. – Мама не розповідала, через що ви посварилися, тож я сам вирішив усе з’ясувати. Трохи вагався, тому не одразу прийшов до вас…

– То ти – мій онук? – на очах баби Христини виступили сльози. – Ти мене доглядав, а я колись наказала твоїй матері тебе позбутися… Я маю великий гріх перед тобою, дитино…

– Ми всі помиляємося… Основне, аби зробили із цього висновки…

Відтоді, як Ростислав забрав бабусю Христину у свій будинок (виявилося, літня жінка вже є прабабусею), минуло декілька місяців. Старенька ожила, забула про свої недуги та незгоди. Вона змогла порозмовляти з Ганнусею скайпом, і жінки спочатку не могли стримати сліз – кожна хотіла стільки всього розповісти. Час від часу баба Христина навідується у старе помешкання. Тоді за нагоди розповідає знайомим про свого онука, і її очі світяться від радості. Усе лихе залишилося позаду, бо найважливіше, що рідні люди змогли пробачити одне одному й розпочати життя з чистого аркуша…

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.