КУДИ ПРИВОДЯТЬ МРІЇ

– Зате Фіалочка – достоту як я, кмітлива й винахідлива! І апетит чудовий!

А коли черга дійшла до найменшого синочка, Духмяного Горошка, батьки виявилися одностайними:

– І в кого він такий вдався...

Горошок і справді відрізнявся від рухливих галасливих брата та сестри, ріс мовчазним, гасати разом з іншими дітьми не любив. Можливо, тому, що бігав повільно? Братик і сестричка ніколи на молодшого не зважали, не встигає – то й нехай. Відтак більшість часу Горошок проводив на самоті – спостерігав за хмарами, вивчав, як метушаться у траві мурахи, досліджував кожну запашну рослину.

Та найгірше Горошкові доводилося, коли батьки збирали дітлахів докупи та вели у глиб лісу, аби показати, де дозріває малина і ростуть лісові суниці, які гриби найкраще смакують і шлях до ліщинових заростей із найсмачнішими горіхами. Річ у тому, що Горошок страшенно боявся, боявся майже всього: пташиних криків, сухих гілок, що падають на землю, тіней під кущами. Та сперечатися з батьками і відмовлятися йти у глиб лісу – теж бо­явся. «От би смаколики росли поруч із норою! Прокинувся зранку, вийшов з домівки, повернув праворуч – гриби, повернув ліворуч – малина, завернув за нору – горіхів аж до небокраю!» Уголос Горошок, звісно, цього нікому не розповідав – дражнитимуть.

У мишей не заведено надто пильнувати дітей, мишенята швидко звикають до самостійності, активно вивчають світ. От і Фіалка з Горішком встигали влізти в кожну шпарину, найтемніший закапелок ожинових заростів і доволі швидко почали гасати лісом. Загалом усе видавалося добре – Горішок та Фіалка скрізь нишпорили удвох, Духмяний Горошок наче й не потребував товариства, втім... нав’язуватися не хотів. Якщо заклопотані батьки не помічали, то він зауважував, що Горішок з Фіалкою зникають щоразу в одному напрямку, а коли повертаються, весь час шепочуться. Відразу зрозуміло, що в них є СЕКРЕТ. Щось, про що батьки не повинні дізнатися... Якось Горошок майже наважився піти слідом і простежити за братом та сестрою, але останньої миті передумав.

– Горошку, де вештається ця парочка?! – мама видавалася сердитою, та Горошок знав, що то – напускне, бо мама добра. Горошок знизав плечима, не знаю, мовляв. Втім, мама була невблаганною – наказала знайти старших і будь-що привести додому.

– Ти ж знаєш, ці двоє малого не слухатимуть, – втрутився тато.

– Нічого, нехай просто нагадає їм, що вони чкурнули гуляти, не перебравши чорниць. Не повернуться – більше не випущу.

Тато скептично скривився, адже зачинені в норі двоє мишенят – гарантовані безлад і галас. Горошок з мамою сперечатися не звик, тому мовчки поплентався шукати старших брата та сестру – покинув ожинові зарості й пішов у той бік, куди щодня мчали Горішок і Фіалка. Куди ж вони бігають? Якщо далі йти узліссям, то можна потрапити на поле, якщо звернути ліворуч – будуть ліщинові кущі, а якщо праворуч – яр. Поки Горошок роззирався і зважував, куди ж іти далі, його брат та сестра з’явилися самі, наче звідкись з боку поля.

– Мама страшенно сердита! – намагався переказати повідом­лення Горошок, та його не надто слухали, і цього разу відверта зневага його не засмутила, як зав­жди, а розсердила. Страшенно запраг­лося втерти цим задавакам носа.

Наступного ранку, коли Горішок і Фіалка гайнули туди, куди впродовж останнього тижня бігали щодня, за ними назирці скрадався шпигун... Ожинові зарості залишилися позаду, Горошок біг межею, пригинаючись до землі й намагаючись не випускати з поля зору брата і сестру. Страх відходити далеко від дому мчав слідом за Горошком, та ніяк не міг на­здогнати...

Нарешті Горішок і Фіалка спинилися, почали озиратися. Мабуть, усе довкола видалося їм безпечним, бо Горошок, підвів­шись на повний зріст, побачив, як брат із сестрою щось їдять. Мишеня не могло розгледіти, що саме, лише слабкий незнайомий аромат долинав до нього. Певне, брат і сестра наїлися досхочу, бо почали гасати одне за одним та кидалися тим, чого не доїли. Горошок вражено стежив за дво­боєм – у мишей не заведено так поводитися з їжею, яку часом дуже важко знайти.

Якоїсь миті Горошок відчув, що хтось є неподалік, озирнувся й перетнувся поглядами зі старою мишею. Такою старою, що сіре хутро на морді стало сивим:

– А ти чого ж не з ними? – запитала та. Горошок не знав, що відповісти, лише кліпав оченятами. – Ця парочка давно сюди внадилася, спершу полуниці мої їли, тоді огірки, тепер от останні помідори знищили.

Горошок не розумів деяких слів, та спитати не насмілювався – язик наче до піднебіння прилип. Старенька миша зітхнула й теж замовкла.

– А чому... Ви їх не проженете? – Горошок порушив незатишну мовчанку.

– Проганяла, – знову зітхнула бабця-миша. – Регочуть, втікають, а наступного дня повертаються – й те саме.

– Ви засмучені, бо вони їдять цю їжу? Вони її знайшли, отже, це їхня їжа. Хіба ні? Чи ви знайшли її першою?

Тоді бабця-миша сказала те, чого Горошок ніколи не чув:

– Я їх виростила. Посадила зернята й виростила. Я стара, гасати лісом у пошуках їжі мені ставало все важче. Аби не вмерти з голоду, вирішила спробувати зробити те, що роблять люди. Вони не чекають, поки зернята виростуть самі казна-де. Вони вирощують їх зумисне ось тут на полі. Я теж якось спробувала не ховати чорницю в комору, а запорпати її в землю. Наступної весни чорниця проросла, а влітку з’явилися квіти та перші ягоди. Я втішилася і спробувала виростити щось таке, що вирощують люди. Замолоду я часто бувала коло людського житла, бачила, як люди кидають у землю зернята, а за якийсь час на місці зернят виростають смачні штуки. Звісно, в молодості мені й на думку б не спало щось вирощувати, я залюбки їла те, що виросло коло людських домівок. Мабуть, людям сумно було бачити мої недоїдки... Як ось зараз мені споглядати те, чого не доїли оці двоє.

– Будь ласка, нікуди не йдіть! – несподівано по-дорослому сказав Горошок і впевнено попрямував до брата й сестри.

– О, малий! А я тобі казала, що він за нами шпигує! – першою брата помітила Фіалка.

– Батькам наскаржишся? – стиснув кулаки Ліщиновий Горішок.

– Спробуємо побалакати без батьків... – багатозначно мовив Горошок і почав пояснювати родичам, що насправді вони накоїли.

– Як це – посадила і виростила? – не міг второпати Ліщиновий Горішок.

– А отак. Ці зернята на полі не самі виросли, їх люди тут розкидали зумисне, аби вони проросли, і з одного зернятка виросло багато. Ця старенька миша вже не може шукати їжу, як зазвичай роблять миші. І піклуватися про неї нікому. Тому вона вигадала садити їжу коло своєї нори. Як люди. А ви все знищили.

– Ми ж не знали... – бурмотіла Фіалка.

– Батькам поскаржишся? – далі гнув свою лінію Горішок.

– Домовимося, – хмикнув молодший братик. – Ви прибираєте тут безлад, перепрошуєте бабцю-мишу і допомагаєте мені назбирати для неї трохи ягід і горіхів на зиму.

Пізньої осені кожен день був холоднішим за попередній, мишенята гуляли все менше, а спали все довше. За осінь усі троє підросли, здається, порозумнішали, більше часу проводили разом. Зреш­тою, у спільній норі по-іншому й не вийде.

– Ну от, я ж казав, що вони потоваришують, і не треба до них пхатися, – задоволено поглядав на дітей Плямка.

– ...буду відомою! – долинули до батьків уривки дитячих балачок. – Чого ви смієтеся? Я обов’язково стану відомою! Усі миші ожинових заростей мене впізнаватимуть! І польові миші! І ті, що в людських житлах живуть!

– Я от навесні піду з дому. А що? Я ж уже дорослим буду. Подорожуватиму, як мама і тато. Людей побачити хочу, вони велетенські, правда?

Мама Булочка усміхнулася і кивала головою на знак згоди. Лише Горошок мовчав. Ні, в нього теж була мрія: наступної весни вони з бабцею-мишею посадять багато смачного. От стара розповідала, що люди вирощують такий великий овоч, який має смачний вигляд. Якщо в ньому прогризти дірку, то всередині всі миші ожинових заростей помістяться! Одного такого вистачить на довгу зиму. Гарбуз називається. Та ні, мабуть, не буває таких...