КУДИ ПРИВОДЯТЬ МРІЇ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Булочка навіть крізь сон відчула, що настала весна. До справжнього тепла ще далеко, і підла зима ще може викинути коника, та весну Булочка відчула. Може, тому, що розтанув сніг, і земля стала важкою, масною? Може, тому, що рослини почали потроху розправляти притиснуті снігом стебла? Може, тому, що якась божевільна пташка співала так голосно, що зрештою розбудила Булочку?

А може, її розбудив голод? Адже ви знаєте Булочку, вона відома ласунка. Та Булочка прокинулася від невідомого їй досі відчуття суму. Як там Плямка? Вона ж його раптово покинула, навіть не попередила, що йде... Він засмутився, коли виявив, що Булочка зникла? Чи навпаки – зрадів, що вона пішла собі світ за очі? Булочка й сама не помітила, як вийшла зі старої пацюкової нори, миттю промайнула через людське житло і вистрибнула назовні. «Дивно, люди теж зникли...» – подумала Булочка, однак часу оглядати житло людей і міркувати над їхнім зникненням не мала. Втім, чутливі носик, вушка та оченята встигли розповісти Булочці, що люди зник­ли нещодавно, можливо, десь із тиждень тому, втім, остаточно, адже забрали свої речі, а голов­не – всю їжу!

Булочка старанно нюшила гостре березневе повітря, намагаючись віднайти дорогу до ожинових заростей. Може, Плямка й досі в тій норі? Може, він солодко спить і навіть не помітив, що Булочка зникла? Плямці спати в земляних норах звично, а їй, Булочці – ні. І смачними вони вважають різну їжу: Плямка любить сушені чорниці та волоські горіхи, а вона – хрящики з курячих кісточок і хрустке печиво... Тоді чому ж вона так сумує за тим Плямкою?

Вона й сама не помічала, як сильно змінилася за три зимові місяці самостійного життя – підросла, кругленький опецько перетворився на симпатичну світло-сіру мишку з виразними блискучими оченятами та рожевим носиком.

Почав накрапати холодний березневий дощ, і Булочку охопив ще й страх змокнути. «Ожинові зарості, мабуть, неподалік. Далеко заблукати я не могла!» – переконувала сама себе Булочка. Вони і справді були недалеко – непоказне плетиво з бурих колючих гілячок, де-не-де на гілках засохлі ожинові ягоди, земля вкрита ковдрою торішнього ожинового листя. Булочка так тішилася, що таки знайшла це місце, й помітила, як хтось чимдуж біжить їй назустріч...

Вони ледь впізнали одне одного, адже Плямка теж підріс і змужнів. Уявіть собі мишу мужньої зов­нішності. Можете? А він такий!

– Я думала, ти покинув цю холодну нору!

– А я гадав, що тебе спіймала лисиця! Або пугач...

Увесь день Булочка розповідала Плямці про свої карколомні пригоди, а Плямка роздобув десь трохи торішньої ожини і шматок гриба. Булочка їла, аж за вухами лящало. «Відучилася нарешті від людських недоїдків...» – з полегшенням думав Плямка.

А далі була весна, справжня, лагідна та обнадійлива. Плямка та Булочка мали багатезно справ: розширювали та ремонтували нору, шукали мох для утеплення, сіно та м'які листочки, аби змайструвати ліжечко, а голов­не – встигнути збудувати велику та суху комору! Влітку та восени часу на таке буде мало, частина зусиль піде на пошук харчів – і для споживання, і про запас.

Навесні ожинові зарості ожили – щодня нові бруньки розкривалися ніжно-зеленими листочками, тоді рожевий цвіт, миттю з’явилися та загуділи над заростями бджоли. Метушилися втішені весняним теплом миші.

– Я ніколи не бачила стільки мишей водночас! – ділилася враженнями Булочка. – Ожинові миші не схожі на міських...

– Не схожі? – Плямка саме міркував над тим, що його мама – лісова миша, а тато – походить із мишей міських. – Знаєш, улітку виберемо час і навідаємо моїх батьків.

– Гадаєш, варто? – Булочка пильно поглянула на незвично замисленого Плямку. Та відві­дини довелося відкласти: наприкінці липня у Булочки та Плямки знайшлося аж трійко мишенят – два хлопчики й дівчинка.

Спершу молодим батькам довелося несолодко – малята увесь час хотіли їсти та казна-чому плакали, втім, зростали швидко. Батьки тішилися, коли в малих розплющилися очі, коли вони зробили перші кроки та навчи­лися потроху балакати. На початку осені мишенята вже бавилися надворі із сусідськими малюками, гасали стежками, вперше куш­тували ожину та суниці. Булочка та Плямка за звичку взяли сидіти удвох на порозі нірки й сперечатися, на кого з них більше схожі сини та донечка:

– Ліщиновий Горішок вдався в мою родину, – стверджував Плямка, вказуючи на старшого сина, міцне мишеня з рудуватою смугою на спині. – Такий дужий і спритний, як ми з братом у дитинстві!

– Зате Фіалочка – достоту як я, кмітлива й винахідлива! І апетит чудовий!

А коли черга дійшла до найменшого синочка, Духмяного Горошка, батьки виявилися одностайними:

– І в кого він такий вдався...

Горошок і справді відрізнявся від рухливих галасливих брата та сестри, ріс мовчазним, гасати разом з іншими дітьми не любив. Можливо, тому, що бігав повільно? Братик і сестричка ніколи на молодшого не зважали, не встигає – то й нехай. Відтак більшість часу Горошок проводив на самоті – спостерігав за хмарами, вивчав, як метушаться у траві мурахи, досліджував кожну запашну рослину.

Та найгірше Горошкові доводилося, коли батьки збирали дітлахів докупи та вели у глиб лісу, аби показати, де дозріває малина і ростуть лісові суниці, які гриби найкраще смакують і шлях до ліщинових заростей із найсмачнішими горіхами. Річ у тому, що Горошок страшенно боявся, боявся майже всього: пташиних криків, сухих гілок, що падають на землю, тіней під кущами. Та сперечатися з батьками і відмовлятися йти у глиб лісу – теж бо­явся. «От би смаколики росли поруч із норою! Прокинувся зранку, вийшов з домівки, повернув праворуч – гриби, повернув ліворуч – малина, завернув за нору – горіхів аж до небокраю!» Уголос Горошок, звісно, цього нікому не розповідав – дражнитимуть.

У мишей не заведено надто пильнувати дітей, мишенята швидко звикають до самостійності, активно вивчають світ. От і Фіалка з Горішком встигали влізти в кожну шпарину, найтемніший закапелок ожинових заростів і доволі швидко почали гасати лісом. Загалом усе видавалося добре – Горішок та Фіалка скрізь нишпорили удвох, Духмяний Горошок наче й не потребував товариства, втім... нав’язуватися не хотів. Якщо заклопотані батьки не помічали, то він зауважував, що Горішок з Фіалкою зникають щоразу в одному напрямку, а коли повертаються, весь час шепочуться. Відразу зрозуміло, що в них є СЕКРЕТ. Щось, про що батьки не повинні дізнатися... Якось Горошок майже наважився піти слідом і простежити за братом та сестрою, але останньої миті передумав.

– Горошку, де вештається ця парочка?! – мама видавалася сердитою, та Горошок знав, що то – напускне, бо мама добра. Горошок знизав плечима, не знаю, мовляв. Втім, мама була невблаганною – наказала знайти старших і будь-що привести додому.

– Ти ж знаєш, ці двоє малого не слухатимуть, – втрутився тато.

– Нічого, нехай просто нагадає їм, що вони чкурнули гуляти, не перебравши чорниць. Не повернуться – більше не випущу.

Тато скептично скривився, адже зачинені в норі двоє мишенят – гарантовані безлад і галас. Горошок з мамою сперечатися не звик, тому мовчки поплентався шукати старших брата та сестру – покинув ож...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!