КУДИ ПІШОВ БОГ?

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

19 березня 20:27

466

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Жіночі історії

– Розкажи мені, який Він?

Бабуся зітхала: їй, людині з чотирма класами освіти, нелегко було вкотре шукати потрібні, зрозумілі слова, щоб допомогти дитині зрозуміти доволі непрості речі. Варто сказати, що вона не належала до тієї категорії людей, які сліпо вірять у створення світу за сім днів. Упевнена, що й до багатьох інших біблійних історій бабуся ставилася зі скептицизмом. Стосовно самих священнослужителів, то тут її перебірливість сягала найвищих поділок: якщо бабуся дізнавалася про якісь негідні вчинки конкретного представника цієї когорти, вона відмовлялася сприймати його як посередника між Богом і людьми. Тож коли наш місцевий панотець переполовинив кошти, які прихожани зібрали на ремонт церковної покрівлі, бабуся припинила відвідувати його богослужіння.

– Він не Богові служить! – промовила безапеляційно, нехтуючи тією вимогою, що судити святих отців – то начебто скоювати великий гріх.

Однак доволі критичне мислення не стояло на заваді бабусиній непорушній вірі в існування Вищої сили, справедливої та водночас милосердної.

– Навіть не сумнівайся: Бог є! – говорила на всі мої вагання щодо цього. – Він є і завжди прийде на допомогу у важку хвилину.

Коли ж я з дитячою безпосередністю і впертістю намагалася домогтися конкретизації портрета Божої сутності, бабуся трохи губилася.

– Господа ніхто з людей не бачив, – відповідала.

І тут таки поспішала додати:

– Але Бог бачить кожного з нас! Тому всі наші вчинки – і добрі, і погані – перед Його очима.

У такий спосіб вона, найімовірніше, намагалася убезпечити мене від якихось легковажних кроків, на які я наважилася б, якби не боялася Господнього гніву.

У дитинстві це застереження працювало безвідмовно. Щоразу, коли мене тягнуло на якісь «подвиги», у моїй уяві виникав образ суворого дідуся (зі слів бабусі я зрозуміла, що Бог існує вже багато років, отже, не може бути юним чи навіть зрілим чоловіком), Який дивиться на мене сердитим поглядом, а інколи навіть пальцем мені погрожує. Резиденція його зазвичай була розташована на одній із хмарин, а якщо тієї миті небо було чистим, то моя фантазія малювала дивовижні, з кришталю і золота палаци, що ховалися за таємничим обрієм. Коли ж бабуся хвалила мене за допомогу їй у господарстві чи за те, що погодилася піти в магазин по хліб або по іншу дрібницю для нашого самотнього старенького сусіда, то очі володаря небесних апартаментів тепліли ласкою, а отримані за послугу смачні цукерки чи печиво я сприймала як нагороду звідти, із захмар’я.

Роки і життєвий досвід вносили свої корективи в мої пізнання Бога, але оте сприйняття, яке мені заклала в дитинстві бабуся, назавжди залишилося міцним підґрунтям. І хоча я не стала праведницею, намагалася все ж таки не завдавати болю іншим людям – ні тілесного, ні душевного.

З першим проблем не виникало, а от з останнім складніше, бо інколи навіть твої добрі наміри можуть породжувати в людей протилежну реакцію. Тут на думку відразу спадає історія з моїм двоюрідним братом, коли я отримала свою порцію «вдячності», натякнувши йому про зраду дружини.

Слухаючи, як із нього сміються всі знайомі, я не стрималася і порадила поцікавитися, чому його Альбіна, продавчиня у крамниці, їздить разом із її власником на закупи до обласного центру. Хіба це її обов’язки?

– Альбіна пояснює це тим, що знає, який товар легше продати, тому їде як консультант, – відповів Володимир. – Їй навіть доплачують за це.

Мені було шкода довірливого брата, але я вирішила не переконувати його в протилежному. Все-таки він доросла людина, має сам владнати свої сімейні проблеми. Однак кинуте зерно підозри зробило своє. Володимир вирішив поспостерігати за вояжами своєї благовірної і вже сам упевнився в її невірності. Як не дивно, спочатку пробачив їй.

– Заради дітей, – ніби виправдовувався. – Та й Альбіна сама дуже просилася. Обіцяла, що такого більше не буде.

Можливо, Альбіна й дотрималася свого слова. Не знаю цього, бо незабаром я переїхала в інше місто. Але шлюб їхній однаково згодом розпався, і я почувалася, і почуваюся досі, винуватицею самотності свого брата, який залишився без сім’ї. Після цієї ситуації зареклася втручатися в чужі стосунки, бо нічого доброго з того не вийшло. Хоча якщо Бог засуджує подружню невірність, а ти її прикриваєш… От як краще було вчинити?

У дорослому житті, коли стикалася з якимись труднощами, неодноразово зверталася по пораду до біблійної мудрості. На жаль, не завжди знаходила в ній відповідь або ж вона мене не влаштовувала. Але ці мої непорозуміння з авторами Святої книги не підточували мою віру в Бога – я вміла розмежовувати такі, здавалося б, неподільні речі.

Війна почала вносити свої корективи в моє життя, а отже, і у сприйняття духовності. Перший спротив стався 2014 року, коли почали повертатися додому учасники АТО. В домовинах. Зовсім юні, хто навіть не встиг створити сім’ю, народити діток, і ті, хто залишив після себе сиріт, дружину-вдову та невтішних у горі батьків. Я йшла в жалобній процесії за домовиною мого випускника і вела німий діалог зі Всевишнім. Чому Він дозволив цю війну? Чому не зупинив тих, хто її розпочав? Не покарав винних? Невже теза про Його всемогутність не відповідає дійсності? Перед очима стояло обличчя мого учня, спочатку п’ятикласника, яким я побачила його вперше, потім гарного юнака-одинадцятикласника, згодом молодого батька двох чарівних діток. Тепер домовина з його безживним тілом, яку підтримували побратими, пливе над головами односельців, друзів, рідних. Я не мала сили дивитися на враз зістарених батьків, на ще зовсім малих сина та донечку Віктора, яким уже ніколи не відчути його ласки, не отримати батьківської підтримки. Чим виправдати таке важке горе? Чому воно випало на долю порядних, працьовитих і добрих людей? Я не хотіла заглиблюватися в якісь релігійні теорії – я прагнула знайти відповідь: «Чому трапилася ця несправедливість? Де Боже милосердя, яке мало б урятувати сина для матері?».

Якщо тепер хтось говорить про звикання до війни, я не погоджуюся. Можливо, воно виникає в тих, кого вона безпосередньо поки що не торкнулася. Я не про тривожні сирени і навіть не про теленовини: їх справді можна сприймати поверхово, але, коли ти знаєш, що саме зараз над головами твоїх дітей, онуків шугають ворожі ракети, ти не маєш спокою, ти благаєш усіх святих, які тільки існували на землі, щоб ті носії смерті зникли. Моя сусідка висловлюється конкретніше:

– Щоб вони впали на голови тих мерзотників, які їх послали, і на голови їхніх дітей!

З першим не сперечаюся, бо й сама того бажаю, а от щодо дітей… А що стосовно цього написано в Біблії? Чи є справедливість у тому, що за наші гріхи мають відповідати невинні діти? Скажете, що цей закон накладає відповідальність на батьків, змушує їх вести праведне життя? А якщо ні? Навколо безліч прикладів протилежного. І не лише серед росіян, які вбивають нас, не хвилюючись, як воно вплине на долі їхніх чад, а й серед нас самих. Щось протестує в мені проти такої несправедливої карми. Безпорадність дитини, її неможливість впливати на дії батьків мали б скасувати цей постулат.

Коли я намагаюся донести непохитній сусідці свою думку, вона категорично заперечує:

– Мине декілька років, і ці малі росіяни прийдуть убивати твоїх онуків. То невиправне плем’я! Споконвіку жило грабежами і вбивствами.

Ольга не історик, але від 2014 року дуже захопилася цією наукою.

– Ніякі вони не слов’яни, – радісно повідомляла після перегляду чергового відео. – І зовсім ми не «братские народы». І не приведи, Господи, ще коли-небудь з ними брататися!

Я також мрію про високу стіну і глибокий, як Маріанська западина, рів з алігаторами між нами й оскаженілими сусідами. І хай мені пробачать усі гуманісти світу та святі отці, які навчають нас уміння пробачати згідно з Божим велінням, але я навіть не намагатимуся перебороти почуття ненависті та зневаги до наших убивць. Ні сьогодні, ні в майбутньому, якщо воно мені судилося…

Юрій, мій сусід, повернувся додому живим. Пішов на фронт добровольцем у перші дні березня 2022 року. Жартував:

– Я козак вільний – ні дружини, ні дітей. Сиріт не залишу, якщо раптом…

Від таких жартів хотілося плакати, але всі вдавали, що не вірять у те «раптом» і що незабаром Юрій повернеться до звичної для нього справи – їздитиме маршруткою між нашим містечком та сусідніми селами. Веселого, життєрадісного хлопця любили пасажири: він легко ладнав з усіма, хто опинявся в його авто, і навіть ті, хто обожнював поскандалити, пасували перед його щирою усмішкою та привітністю.

Батьки Юрія рано залишили цей світ, не дочекавшись його одруження. Єдина рідна душа, старша на декілька років сестра, після того, як вийшла заміж, переїхала до чоловіка в обласне місто. Навідувалася до брата, але нечасто, бо ж діти, власні турботи, пропонувала йому переїхати до неї, але Юрій відмовився.

– А хто доглядатиме могилки батьків, тіток, дядьків? – запитував.

На місцевому кладовищі покоїлося вже понад десяток його близьких родичів, і так сталося, що саме Юрій опікувався останнім місцем їхнього спочинку. У когось діти працювали в далеких містах, дехто й зовсім виїхав за межі країни і з’являвся в рідних краях украй рідко, а він, Юрій, залишався тут, у містечку, і від ранньої весни до пізньої осені викошував бур’яни, фарбував хрести, навіть квіти садив біля могилок.

– Хай буде гарно їм, адже душам також потрібна краса, – трохи ніяковіючи, пояснював, чому виконує цю не зовсім чоловічу, на його погляд, роботу.

Нещодавно хлопець повернувся додому після кількох місяців лікування в госпіталі. Отримав важке поранення ноги, втратив три пальці на руці. Слава Богу, живий. Але зовні, бо всередині в Юрія вигоріло все: те, що радіє, засмучується, виливається сльозами чи проявляється сміхом, іншими емоціями – все зникло з його життя! Юрій тижнями не залишає своєї домівки. Неохоче спілкується з людьми. Хоча й назвати ті односторонні діалоги спілкуванням неможливо.

– Юрку, може, тобі потрібна якась допомога?

Заперечливо хитає головою.

– Я пиріг спекла. Ходімо до мене на каву.

У відповідь знову той самий жест.

Несу Юрієві за деякий час випічку і каструльку з борщем.

– Ось, щойно зварила, поїж свіженького.

Хлопець ніби з натугою згадує потрібне слово:

– Дякую.

А в його очах хіба що сіра байдужість. Здається, війна випалила всі почуття в людині.

Я могла б одразу принести Юрієві ті наїдки, але хотіла розворушити його, змусити хоча б на певний час покинути свій сховок, вийти між люди, але ні, сидить днями вдома, а якщо й вийде у двір, то ніби сонця боїться: постоїть трохи під навісом і знову зникає за дверима. А може, Юрія і справді жахає відкритий простір? Може, після пережитого на тій проклятій війні небо для нього стало пеклом, звідки сатана посилав смерть і муки? Це для мене та просинь поки що залишається, як у дитинстві, місцем раювання, Божим затишком. Для мене, але не для таких, як Юрій…

У знайомої син також повернувся живим, але не менш скаліченим. Майже втратив зір, усередині шитий-перешитий… Виснажений, їсть маленькою ложечкою дитячі порції. Ні Юрій, ні Віталій не були одруженими, не народили діток. Не знаю, чи мріє про це Юрко (чи взагалі про щось мріє?), а от Віталик, за словами його матері, категорично поставив на своєму подружньому житті крапку, розлучившись зі своєю дівчиною.

– Не знаю, що саме сказав їй, але вийшла від нього Світлана заплакана і промовила, що не судилося їй стати моєю невісткою, – розповіла мені Тамара. – Не пояснила нічого, пішла зажурена, а син промовив лише одне: такі каліки, як він, не мають права ставати тягарем для коханих.

– А хіба, якщо кохаєш по-справжньому, зречешся того, хто потрапив у біду? – запитує мене жінка, мабуть, чекаючи чи то на осуд вчинку дівчини, чи то просто на психологічну підтримку її материнських почуттів.

– Життя непередбачуване… – вдаюся до філософії, яка нерідко допомагає уникнути конкретної відповіді. – Ще зустріне Юрій свою долю. Ось вилікується...

І знову щось голосне, протестне, гнівне піднімається в моїй душі! Чому, Боже, ці хлопці змушені відмовлятися від земних радощів, від свого майбутнього? Можна багато розмірковувати про силу волі, мужність, щоб долати перешкоди, про багато інших речей, які мали б змусити цих юнаків хотіти жити, але… Мабуть, є речі, які залежать не лише від них, про які говорять «усе у Господніх руках». І тут ти пасуєш перед цією могутньою приреченістю.

Сотні, тисячі скалічених тіл, доль виплюне ненажерлива пащека війни. Так, згодна, що її розв’язав не Бог, а нелюди, яких чомусь не може зупинити Його воля. Чому? Що має відбутися, щоб грішники були покарані?

Останнім часом, особливо впродовж двох років, ми зустрічаємося зі своїми знайомими, друзями частіше на кладовищах, аніж з нагоди днів народжень чи інших свят. Повертаються наші сини і доньки додому на щитах, щоб лягти на вічний спочинок. Мали б зводити будинки, сади саджати, поля засівати, дітей навчати мудрості життя, а вони спочиватимуть… Поряд із могилою моєї бабусі, яка залишила цей світ майже в дев’яносто років, поховали зовсім юного, двадцятирічного сина моєї землячки. Хлопчина належав до тих, хто вважав, що справжній чоловік має бути воїном. Був спортсменом, створив футбольну команду з місцевих хлопчиків, возив їх на змагання, де вони здобували перемоги. Навчався заочно у виші на факультеті фізичного виховання. Неймовірно совісне і гарне дитя, єдиний син у своїх батьків… У день народження своєї бабусі я понесла їй квіти. За декілька метрів до могили почула дивні звуки – ніби маленьке цуценятко скавулить чи то від болю, чи то від страху. Я вже готова була рятувати нещасне звірятко, але побачила Людмилу, матір назавжди двадцятирічного Андрія. Вона припала до могили, розгладжувала рукою на ній грудочки землі і… То не був плач – то було безпорадне, сповнене відчаю завивання пораненої істоти…

Я не знала, як краще вчинити – непомітно піти, щоб дати цій нещасній матері вилити свій біль до краю, чи підтримати її хоча б якось – словом, мовчанням, слізьми, які враз підступили до очей. Аж тут почула за спиною кроки. Повертаюся на їхній звук – стежиною прямує Людмилин чоловік.

– І ось так щодня, – тихо скаржиться він мені, киваючи на дружину. – Хоч під замок у хаті замикай, але ж однаково не втримаєш.

Підходить до могили, обережно піднімає з неї дружину, деякий час вони мовчки стоять, вдивляючись в обличчя сина на світлині, потім повільно йдуть до воріт, біля яких стоїть їхнє авто. Господи, мене розриває від побаченого, а як же цій матері, цим батькам жити з таким нестерпним болем?

Уночі, як завжди, на полювання вилетіли хижаки. Вони це роблять і вдень, але саме на мирне населення напади частіше трапляються під прикриттям нічної темряви. Зло підступно підкрадається до вікон, за якими спочивають утомлені після праці люди. Сплять малята, які ще тільки пізнають цей світ через материні руки, сплять школярики після навчальних турбот. У них попереду… Як же хотілося продовжити цю звичну фразу традиційним «ціле життя»!

– Мамо, у нас поблизу приліт! Кажуть, там були зовсім маленькі діти…

У голосі доньки – розпач і сльози. Трагічний рахунок не закінчується. Чотиримісячне немовлятко, семимісячне, три рочки, вісім, десять… П’ять зірочок згасли, не встигнувши засяяти на повну силу. Скільки ще, Господи?!!

Я дивлюся на небо. Все ще з вірою, хоча вона ледь тепліє. Тримаюся за спогади з дитинства, у яких Бог з висоти свого існування бачив усе, що чинимо ми, люди, на землі. Бачив і зупиняв зло або ж карав за нього. Чому тепер цього не стається? Можливо, ми так розгнівили Всевишнього своїм непослухом, лихими вчинками, що Він залишив нас і пішов куди-небудь якнайдалі? Всесвіт такий великий! У ньому мільярди галактик зі своїми планетами, зірками, іншими космічними тілами. Раптом Бог вирішив пошукати більш розсудливих людей, мудрих і щирих. Я давно не наївне дитя, щоб вірити в казки про кришталеву оселю Господа, тож усвідомлюю, що такі роздуми здаються несерйозними. Але де ж тоді Він? Чому не чує наших молитов, наших благань, не зглянеться над стражданнями нещасних матерів? І не покарає наших убивць?

Жодної хмарини сьогодні немає на небі. Чисте, прозоре, воно аж ніби світиться своєю непорочністю. Тільки чомусь отака безхмарність породжує дивне почуття тривожної порожнечі, незахищеності. Неначе я бачу перед собою осяйну постать, яка прямує безмежним зоряним світом. Повернися до нас, Господи!