КОСТЯНТИН АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

08 червня 10:42

515

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєва історія

Весна цього року наче поспішає нас спекатися. Раптом після холодного квітня та стриманого дощового початку травня вельми тепло. Два тижні цілковито літньої погоди. Уже до полудня огортає млосна спека. І все відразу почало квітнути, мені здалося, що недоладно, невчасно.

Не встигла кліпнути, а бузок уже відцвів, зів’яв і сором’язливо намагається струсити із себе іржаві залишки цвіту, наче жінка, яка якось помітила у волоссі сивину та відчайдушно прагне її приховати. Жасмин, навіть найменші, найжалюгідніші галузки вкрили ошатні білі квіточки, схожі на чотирипелюсткові корони. От-от – і зацвіте липа. Акація пахне так запаморочливо, яскравий аромат долає навіть сморід бензину та розпеченого асфальту. Куди все так поспішає? А основне – чому? Невже природа щось відчуває і з усіх сил прагне встигнути? А основне – чому все це породжує в мене ледь відчутну, проте очевидну тривогу?

Щось буде, точно щось трапиться.

Мама вдома зустріла новиною, що полуниця подешевшала. Та біс із нею, з полуницею, я абрикоси люблю. На кухонному столі – порожня мисочка із залишками ягід, сметани та цукру. Дочка полуницю любить, і її, як і все в житті, споживає так, аби отримати максимальне задоволення. Миска полуниці, щедро присмаченої цукром, вкритої сметанною кучугурою, слугує повноцінним обідом, особливо коли тобі дванадцять.

Аромат акації переслідував мене. Вітер приносив його крізь відчинене вікно, і ці пахощі мене штурхали, не давали мені зосередитися й потроху почали здаватися нав’язливими, а відтак набридливими.

– Мамо, а коли в тебе було перше кохання?

Це скидалося на удар під дих, невинне запитання. Я подумки прохала дочку пошкодувати мене. Я готова розмовляти з нею на будь-які теми, про що завгодно, тільки не про це. Може, нашвидкуруч щось вигадати? Шкода, та я не вмію гарно брехати.

– А що, ти вже… закохатися встигла? – запитую обережно.

– Ні, я просто так, з цікавості, – відповідає донька акцентовано байдужим тоном.

Я не згадувала про цю історію двадцять років. Літо, яке залишило в мене стійке відчуття сорому. Так, наче я зробила щось гидке, ганебне і тепер відчайдушно боюся, що мене от-от викриють. А я ж нічого…

…Мені виповнилося чотирнадцять, і я вперше їхала до моря. Тішилася неймовірно! Та й їхати мені не з батьками, а з тіткою, молодшою маминою сестрою, яка вельми люб’язно запросила мене у мандрівку. Ну, звісно, з нами їде ще й моя двоюрідна сестричка, шестирічна Катруська, капосна, плаксива та жадібна. Та заради моря я готова миритися з її присутністю. У потязі тітка чесно виклала мені свій нехитрий план – я насолоджуюся морем, сонцем і літом, проте час від часу залишаюся з Катрусею. Адже тітка, двадцятисемирічна розлучена жінка, сповнена надій та усвідомлення власної привабливості, покладала на цю відпустку неабиякі сподівання. Я радісно погодилася. У разі чого скручу Катьку в баранячий ріг, та й усе. Скажу: «Мені твоя мама дозволила!». Нехай лиш спробує якусь каверзу утнути!

Я прокинулася о п’ятій ранку та весь час після пробудження не знаходила собі місця: невже я зараз побачу море? Та моря не було. Зранку нас зустрічала Одеса. Сонна та щаслива, я жадібно розглядала все довкола, і все здавалося мені таким чудовим! І величний вокзал, і урочиста музика, яка лунала з гучномовців, і кумедні тітки в дитячих панамках. Ці жінки тримали таблички з написом «Сдается комната у моря». Я не помічала, як мене штурхають і як мені наступають на ноги численні заклопотані люди з валізами та сумками.

– Ворушися! – тітка помітила, що я ловлю гав. А нам іще потрібно було знайти автобус, який мав відвезти нас із вокзалу до бази відпочинку.

Автобус, хоч було лише о пів на дев’яту ранку, виявився добряче нагрітим. Їхати треба було аж цілу годину, та за містом спека спала. Від утоми та задухи я почала дрімати.

– Дивися, море! – штурхнула мене гострим ліктем Катруся.

Я розплющила очі. Там, де закінчувалося вицвіле липневе небо, мерехтіла та виблискувала широка синьо-срібна смуга. Я не відводила очей і, здається, навіть не кліпала, аж доки море не зникло.

Нарешті приїхали. Тітка довго сиділа в якійсь конторі, розкладала документи, ставила підписи. Нарешті нам видали непоказний ключик із прикріпленим дерев’яним номером «29». Попленталися шукати наш двадцять дев’ятий номер. Виявилося, що мешкати впродовж наступних трьох тижнів нам доведеться в тісній кімнаті з крихітним вікном. Крізь шпарини в дерев’яній підлозі я бачила пісок. Як згодом з’ясується, пісок був невід’ємною частиною життя, намагатися його прибрати було марно. Спати нам пропонували на двох вузьких ліжках, тож тітка відразу заходилася зсувати їх докупи. Інакше як спати утрьох? Решта меблів – невеликий стіл із трикутними плямами, очевидно, від праски, і дві табуретки. Спільний душ та туалет були за кількадесят метрів, а їсти ми тричі на день ходили в їдальню.

– Мамо, пішли вже до моря! – почала скиглити Катруська. Мені теж хотілося якнайшвидше на пляж, та я мовчала. Не пасує, я ж доросла.

– Після шістнадцятої, – інтонацією моєї мами сказала тітка. – Зараз надто спекотно.

Ледве дочекалися, направду. Одягнули купальники, прихопили покривало, замкнули кімнату, пішли. Наше здивування було безмежним, коли замість м’якого пісочку та чистої водички ми побачили пляж, встелений камінцями, а у воді коло берега плавали бурі водорості та маленькі прозорі медузи. Розклали покривало, вляглися – муляє. Спробували зайти в море. Вода тепла, приємна, проте враження, наче стоїш у баняку із зупою. Гидко трохи, водорості із хвильками ворушаться, лоскочуть. Посідали ми, наче куріпки, на покривало, і такий жаль на нас раптом напав. Так далеко їхали, так мріяли про те море, а воно…

Окрім нас, на пляжі були лише дідок, товста тітка, яка лежала, розклавшись «зірочкою» – її, здається, нічого не муляло, – і хлопець, який сидів на великому камені та знічев’я спостерігав за нами. Хлопець як хлопець – худорлявий, добряче засмаглий, коротенька стрижка їжачок геть вигоріла на сонці. Тепер уже не лише хлопець розглядав нас, а й я з доброго дива витріщилася на нього.

– Ночью шторм был, водоросли прибило к берегу. Вы не расстраивайтесь, их обычно убирают. Хотите, я вам нормальный пляж покажу? Он, правда, частный, за деньги, но я знаю, где дырка в заборе.

Пропозиція спокуслива. Тітка як людина, яка цінує комфорт і схильна до дрібних авантюр, одразу погодилася, і ми слухняно пішли за хлопчиною. Він упевнено вів нас спершу пляжем, тоді крізь посадку вздовж паркану.

– Меня Костя зовут, – кинув через плече.

Відхилив шматок сітки, галантно притримав, аби ми пролізли, пірнув слідом. Пляж, на якому ми опинилися, був справжнім. От таким, яким я його й уявляла, – із жовтуватим піском, із чистою водою та хвильками, що пестили берег. Виникло враження, що отой перший кам’янистий пляж – просто розіграш, жарт.

– Эти частники себе метров двести пляжа захапали! – емоційно пояснював Костя. – База отдыха дорогая, здесь даже бассейн есть. Но если не мусорить и не трогать лежаки, они не выгоняют.

За дві години Костя, здається, знав про нас усе: які між нами родинні зв’язки, що приїхали ми зі Львова, що до тітки я можу казати просто Оля, а вона часом кличе мене Марусею, зумисне, щоб подратувати. Що Катруська піде восени в перший клас. Що на відпочинку ми будемо аж три тижні. Що…

І про себе теж розповів. Коротенько так:

– Я местный.

І ще наказав нічого ні в кого не купувати.

– Захотите рыбки там или мидий – мне скажите. Я покажу, где хорошие.

І таки ж показав, влаштував нам справжню екскурсію на місцевий ринок.

– Томаты здесь можете брать… и перец болгарский… и персики. Рыбку вяленую – здесь. Здрасьте, дядь Вить! Вот рыбку Вашу рекламирую!

– А чего её рекламировать? – буркнув огрядний дядько із червоним обличчям. – Рыбка – загляденье, кто понимает – покупает! Вот, девушки, тарань, бычки, плотва! Лещ копчёный!

Тітка, збита з пантелику авторитетом дяді Віті, а можливо, перспективою здатися нетямковитою, придбала в’язочку бичків. Катруська, якій довірили нести рибу, радісно тицяла пальцями у бичків і дивувалася, що риба буває зубатою. Бички дивилися на малу з мовчазним осудом.

Якось непомітно я почала проводити з Костею все більше часу. Лежати на пляжі було нудно, рівномірна засмага мене цікавила мало, а нескінченно бабратися з двоюрідною сестрою, викладаючи «тортики» з піску, вигадливо оздоблювати їх мушлями, камінцями або й маленькими дохлими медузами я не бажала. А з Костею було цікаво. Він ловив для мене риб-голок та крабів, показав катер, ущерть наповнений рапанами. Я дуже соромилася, що зовсім не вмію плавати. Можу тільки разом із Катруською плюскатися на мілині. Гадала, що Костя, який почувався вільно у воді, сміятиметься чи принаймні кепкуватиме з мене. А він не сміявся, навіть не усміхнувся, коли я зізналася. Тільки почухав біляву потилицю та запропонував… навчити мене лежати на воді.

– На воді неможливо… – спробувала заперечити я, а Костя знову усміхнувся та ліг на воду.

Звісно, спершу в мене нічого не виходило, я декілька разів йшла під воду, вперше намочила волосся й навіть ковтнула трохи води.

– Да расслабься ты! Не получается, потому что ты все время думаешь, что не сможешь! Думай… Ну, вот представь, что ложишся на песок!

Я старанно уявляла. От заплющила очі й почала уявляти! І раптом відчула, як лягаю на воду, а Костина рука – в мене на спині. І от я лежу на воді, вгорі блакитне небо без жодної хмаринки, лежу й усміхаюся. Раптом підхоплююся:

– У мене вийшло!

Я пробувала знову і знову, і щоразу мені вдавалося. Відчуття було таким, наче я вмить здобула магічні здібності. Після обіду я взялася навчати Катруську, аби вона теж уміла лежати на воді. Спершу я трохи дратувалася, бо в малої, звісно, не виходило, навіть прикрикнула на неї… А тоді мені стало на мить соромно. Костя ж на мене не кричав. Не казав, що я дурко. І я порадила сестрі уявити, наче вона лягає не на воду, а на ліжко. Та з усієї сили ляпнулася спиною на воду, здійнявши неймовірну кількість бризок, а тоді їй набридло і вона від мене втекла.

– Увечері ти сидиш з малою! – наказала тітка, а тоді додала млосно: – У мене плани…

Після вечері тітка і справді одягнула коротку сукню, нафарбувалася, прихопила торбинку та зникла з очей. Я погойдала Катрусю на рипкій гойдалці, тоді посиділа на лавці, поки мала бавилася в пісочниці разом із геть крихітною дівчинкою, міркуючи, чим би себе зайняти. Тут нагодився Костя, вельми вчасно.

– Гуляти я не піду… – скорботно повідомила я, красномовно кивнувши на Катруську.

– Да какие проблемы, – усміхнувся Костя. – Бери ее с нами!

– Куди? – я намагалася дізнатися, однак залишилася без відповіді, але таки йшла за Костею. Катруська намагалася не відставати.

Йшли недовго. Я все думала, що буде, якщо тітка дізнається. Костя вів нас за ворота бази відпочинку, а далі ми прямували довгою вулицею Александрійською.

– Это моя улица, – усміхнувся Костя та махнув рукою кудись удалечінь. Це, вочевидь, мало б означати, що вулиця нескінченно довга. – А вот мой дом!

Ми саме минали невелике подвір’я, я встигла помітити хату, пофарбовану на зелено, вкриту шифером. На мотузках висіла білизна, а біля хвіртки вріс колесами в землю старий іржавий «Москвич».

Ми звернули чи то у провулок, чи у глухий кут. Підійшли до іржавої хвіртки, Костя із видимим зусиллям відчинив, не повністю, тільки трохи, так, аби ми змогли протиснутися. Усе біля хвіртки та на подвір’ї заросло, полин і деревій сягали вікон невеликої хатини. Чорні вікна вкриті товстим шаром пилюки, бетонна сходина викришена, дерев’яна обшивка облуплена. Хатка, давно покинута, здавалася
ображеною, ігнорувала нас, мовляв, хоч ви і прийшли, та я добре знаю, що ви тимчасові, тож не зважатиму на вас.

– Здесь бабка раньше жила, да померла. У неё самые вкусные абрикосы, она их отдыхающим продавала. А сейчас вот бесплатно можно брать!

Костя показав нам за хатою три абрикоси, рясно обліплені рожево-помаранчевими плодами. Я раніше їла абрикоси, тільки придбані на ринку. Мама їх приносила, ретельно мила та викладала в тарілку. Належало брати по одній і старанно жувати. А тут… Словом, за декілька хвилин ми сиділи під деревами на жорсткій траві та їли нагріті сонцем абрикоси, немиті, брудними руками. Найсмачніші абрикоси у світі. Ні до, ні після цього у мене не було дивовижного відчуття, наче я споживаю чистісіньке духмяне щастя…

Наївшись досхочу, ми вирушили назад. Потроху спадали сутінки, з’явилися всюдисущі комарі. Катруська, втомлена, сонна, ледве ворушила ногами і, звісно, якоїсь миті перечепилася та гепнулася на асфальт. Вона була така втомлена, що навіть рюмсати до пуття не мала сили. Костя, перш аніж піти додому, перепитав мене, чи є у нас перекис. Почувши страшне слово на літеру «п», Катруська наче прокинулася і заволала:

– Тільки не пе-е-е-ере-е-е-еки-и-и-ис!!!

Я оцінила рівень ушкоджень – нічого смертельного, подряпане коліно, маленька цівочка крові. Я пообіцяла сестрі не поливати коліно перекисом, якщо вона не розповість мамі, де ми були і що робили. Мала припинила розмазувати сльози і шмарклі, хвилину подумала і на угоду пристала. Я помила коліно з милом, тоді ще вимила Катрусьці обличчя та руки.

– Животик болить…

Упродовж наступної години я стирчала разом із Катькою в туалеті. Словом, абрикоси довго в її організмі не пробули. Далі прийшла тітка, ми їй коротенько описали ситуацію. Тітка дала Катрусьці якусь таблетку, трохи нарікала на місцеву їдальню, трохи на те, що донька пхає до рота брудні руки. Розбитого коліна вона, здається, навіть не помітила. За годину мала міцно спала.

– А вы когда уезжаете? – зранку Костя з’явився, як завжди, наче з-під землі.

– За десять днів.

– Хотите на экскурсию? Наш сосед на катере туристов катает, можно в порт, на корабли посмотреть.

Тітка запитала про ціну, виходило недорого, Катруська взагалі безкоштовно. Костя ще й здешевлення обіцяв.

– Дядь Саш, я Вам отдыхающих привёл! – бадьоро рапортував Костя невисокому кремезному чоловікові біля катера.

– А, Константин… – дядько заусміхався. – Ну молодец, что привел… Ты как, с нами?

Костя радо застрибнув у катер і сів на вузьку лавку біля мене. Я зауважила, що ми сидимо дуже тісно, притиснувшись одне до одного плечима. Вирішила не відсовуватися. За декілька хвилин прийшли ще дві жінки, мама з двома дітьми, дідусь і молодий чоловік. Дядько Саша кинув на нас критичний погляд, наказав усім одягнути рятувальні жилети і триматися за поручні.

– Константин, давай ко мне, будеш старпомом!

Коли Костя відмовився, дядько Саша багатозначно хмикнув, проте не наполягав. Мене не надто зацікавив порт, хоч велетенські кораблі, завантажені контейнерами, крани та ще якесь обладнання, звісно, вражали. Зате мчати назустріч вітру, підстрибуючи на хвилях, було неймовірно, просто подих перехоплювало! Я поглянула праворуч, на тітку з розкуйовдженою зачіскою, на Катруську в міцно зав’язаній панамці – вона щасливо шкірилася до сонця. Тоді я поглянула ліворуч і перетнулася із поглядом Кості. Він не зводив із мене очей. Я не витримала й опустила голову.

Дорогою назад катер раптом розвернувся і зупинився. Першої миті я злякалася, що щось зламалося або пальне закінчилося. Та дядько Сашко вказав рукою на горизонт і сказав:

– Вам повезло.

Справді пощастило, адже того разу нам вдалося побачити дельфінів. Нехай здаля, та вони були справжніми – двійко красенів, які вистрибували з води, бавлячись у свої незрозумілі ігри.

Коли ми сходили з катера, Костя вистрибнув першим і галантно подав руки всім жінкам, а Катруську взагалі зняв з катера, схопивши попід пахви. За дивним і чудовим збігом я сходила останньою. Костя подав мені руку, я зніяковіла. Проте навіть коли я міцно стояла на ногах, він не відпускав мене. Я не знала, як мені поводитись, і відчула, як раптом пришвидшилося моє серцебиття. Я вдала, наче не помічаю, що мене тримають за руку. І взагалі, то не моя рука.

Тітка, здається, помітила, що ми йдемо, тримаючись за руки, проте змовчала. Адже час до часу вона зникала увечері і приходила майже зранку. Тоді ми з Костею одягали Катруську в теплий светрик і йшли на пляж або ж просто сиділи на ґанку нашого будиночка та балакали про все на світі.

Напередодні нашого від’їзду ми з Костею сиділи на урвищі. Під ногами простягався наш пляж, майже безлюдний. Яскраво-червоне сонце не хотіло пірнати за обрій, здається, йому було цікаво підглядати за нами.

– Я завтра утром уезжаю, отцу помочь надо. Не знаю, когда вернусь, может, не успею, и вы уже уедете. Вот, женщинам надо дарить украшения и духи.

Я не знаю, де він навчився такої премудрості, та той, хто його навчив, мабуть, добре знав, про що говорить. Костя вийняв із широкої кишені маленьку коробочку з парфумами. Синя пляшечка із золотим корочком і наліпкою, назва англійською – Sweet dreams, і виразні пахощі акацієвого цвіту. А ще маленький кулон у формі дельфіна, металевий, вкритий емаллю. Дельфін усміхався і поглядав лукавим оком. А може, мені просто здалося.

А тоді Костя мене поцілував. Я не вміла цілуватися, жодного разу не робила цього. Не можу навіть сказати, що я про це мріяла чи уявляла. Хіба що в кіно бачила. Костя, здається, теж не мав досвіду. Тому він просто доторкнувся сухими губами до моїх. А я знову не знала, як мені поводитись. Просто сиділа і дивилася поперед себе, прямісінько на суху траву під ногами. Раптом я зрозуміла, що забула дихати. Просто сиджу і не вдихаю повітря. Треба вдихнути, негайно вдихнути. Власне дихання здалося мені дуже гучним, і ще я відчула, що моє серце знову почало битися.

Наостанок Костя попрохав мій номер телефону. Я побігла до нашої кімнати, знайшла ручку, відірвала від товстого журналу з кросвордами клаптик і тремтливими руками написала наш домашній номер. А тоді ще дописала в кутку «Марія».

Тієї ночі я довго не могла заснути, та якось на мить заплющила очі від утоми – і настав ранок. Нещадна тітка розбудила о сьомій, змусила вмитися, тоді ми пішли на сніданок, потім на пляж – прощатися з морем. Збирали сумки, а згодом пішли обідати. Тітка з Катруською пішли ще на пів години на пляж, бо мала почала скиглити, що не назбирала мушель. А я, наче навіжена, раптом зірвалася та помчала за ворота нашої бази відпочинку, гукнувши тітці:

– Я швидко! Я зараз…

Тітка теж щось кричала, та я мчала щодуху і її не чула. Навіщо я туди біжу? Кості, мабуть, немає вдома. А якщо є? Що я йому скажу? Ми ж учора попрощалися! Думки стрибали, і я бігла ще швидше, аби не дати тим запитанням осісти в моїй голові. Адже тоді довелося б шукати на них відповіді.

Ось будинок Кості. Так, точно цей – он іржавий «Москвич», таке ні з чим не сплутаєш. Я спинилася та спробувала вгамувати збите дихання. На подвір’ї щось відбувалося… Я принишкла. Прямісінько посеред двору якийсь чоловік тримав Костю за плече та шмагав чимось. Хлопець мовчки пручався, власне, чути було тільки чоловіка, який волав щось про «деньги» і про те, що «вырастил ворюгу».

Я чимдуж кинулася навтьоки, спинилася, минувши ворота бази відпочинку. Сховалася за великою шовковицею. Землю під деревом встеляли розчавлені ягоди. Бідна шовковиця, старалася, вирощувала такі чудові великі фіолетові ягоди, а їх ніхто не їсть… Дихання відновилося, та в горлі чомусь було гірко, а внизу живота щось спазмувало.

Час повертатися, бо якщо через мене ми спізнимося на потяг, тітка відірве мені голову...

– Він тобі зателефонував? – голос доньки змусив мене виринути з минулого.

– Так. Зателефонував. Десь за тиждень після мого повернення додому. Та я не встигла взяти слухавку, і її підняв батько. Він різко відповів комусь на тому кінці дроту, що Маші тут немає, і поклав слухавку. Жодних російських варіантів імен батько не сприймав категорично, та й російської мови загалом – теж. Тому він запитав у мене, хто це був.

– А ти?

– А я сказала, що не знаю. Мабуть, хтось помилився номером...