КОСТЯНТИН АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ

Весна цього року наче поспішає нас спекатися. Раптом після холодного квітня та стриманого дощового початку травня вельми тепло. Два тижні цілковито літньої погоди. Уже до полудня огортає млосна спека. І все відразу почало квітнути, мені здалося, що недоладно, невчасно.

Не встигла кліпнути, а бузок уже відцвів, зів’яв і сором’язливо намагається струсити із себе іржаві залишки цвіту, наче жінка, яка якось помітила у волоссі сивину та відчайдушно прагне її приховати. Жасмин, навіть найменші, найжалюгідніші галузки вкрили ошатні білі квіточки, схожі на чотирипелюсткові корони. От-от – і зацвіте липа. Акація пахне так запаморочливо, яскравий аромат долає навіть сморід бензину та розпеченого асфальту. Куди все так поспішає? А основне – чому? Невже природа щось відчуває і з усіх сил прагне встигнути? А основне – чому все це породжує в мене ледь відчутну, проте очевидну тривогу?

Щось буде, точно що...