ТИ МЕНІ ВІРИШ?

  Ранок прийшов тихо. Ще десять хвилин назад небо було суцільно темне, а, тепер горизонт ріже смужка світла. Якби так і в житті, щоб знати напевне - за сумним ітиме радісне. 
  Катерина сиділа на кухні та слухала розмірене цокання годинника. В шибці ожила муха, стукала набридливо в скло. Більше жодних ознак життя. Жінка навіть не чула свого дихання, вже і не впевнена була, що дихає, але дихала і жила. Відчувала біль, а, знач ще не все скінчено. Вже третю ніч її чоловік, якому віддала свої тридцять років життя, не ночував вдома. Залишив він її значно раніше, вже і не згадає коли напевне. Не фізично, фізично він був присутній, порав господарство, курив цигарку, просив пирогів з вишнею. Але всі його думки, мрії, помисли вже не належали законній дружині. 

  Проїхала перша машина вулицею. Жінка звернула увагу, що зі смужки світла пробивається край сонця. Раніше це щоденне диво її б заворожило. Вона б точно сфотографувала на свій смартфон таку красу...