ТИ МЕНІ ВІРИШ?

  Ранок прийшов тихо. Ще десять хвилин назад небо було суцільно темне, а, тепер горизонт ріже смужка світла. Якби так і в житті, щоб знати напевне - за сумним ітиме радісне. 
  Катерина сиділа на кухні та слухала розмірене цокання годинника. В шибці ожила муха, стукала набридливо в скло. Більше жодних ознак життя. Жінка навіть не чула свого дихання, вже і не впевнена була, що дихає, але дихала і жила. Відчувала біль, а, знач ще не все скінчено. Вже третю ніч її чоловік, якому віддала свої тридцять років життя, не ночував вдома. Залишив він її значно раніше, вже і не згадає коли напевне. Не фізично, фізично він був присутній, порав господарство, курив цигарку, просив пирогів з вишнею. Але всі його думки, мрії, помисли вже не належали законній дружині. 

  Проїхала перша машина вулицею. Жінка звернула увагу, що зі смужки світла пробивається край сонця. Раніше це щоденне диво її б заворожило. Вона б точно сфотографувала на свій смартфон таку красу і відіслала своїм дітям  з підписом "Ранок на Полтавщині". Її діти - її крила, такі рідні й такі далекі. Ще школярами, двійнята син Андрій і донька Софія мріяли, що виїдуть з села і не гаруватимуть так тяжко, як їхні батьки. Мрії стали реальністю, обоє залишили рідне гніздо, доля закинула їх до Польщі. Мають родини, діток. Та не довелося Катерині набавитися внуками, далеко та Польща. Кликали діти, запрошували в гості і на зовсім переїхати. Та куди їхати? Домівка тут, могили батьків тут, та й на шостому десятку життя не так легко різати коріння. Так міркувала Катерина зразу. А, тепер? Тепер вона не знає як думати. 
Василь ніколи не був романтиком. Після армії тричі провів з клубу та й заслав сватів. Катерина не віднікувалася. Мати їй радила йти заміж, казала, що родина в них гарна, шанована в селі. Що краще шукати? Не п'є, роботящий, сам з себе не поганий. Одружилися молодими. А, кохання? Та певно було. Через рік народилися діти, життя вирувало. Василь в тракторній бригаді, Катерина вдома з дітьми. Від батьків відійшли майже одразу, Василеві у спадок дісталася хата діда з бабою. Підправили, підмазали, добудували веранду. Все як у всіх. Діти росли, проблеми вирішувалися в міру надходження. Всілякого бувало, але не було в родині критичних ситуацій. Василь був завжди виважений, стриманий, а Катерина йому в пару - мудра і терпляча. Вміли розставляти пріоритети і вміли триматися разом. 
Підросли син і донька, подалися до столиці на навчання. Катерина тільки сльози витирала, щеміло серце. Бог не дав більше діток, зараз би втіхою молодші були.
  З роботою на селі стало тяжко. Але не бідували - тримали чотири корови, здавали молоко, робили сир, масло. З того й жили. Ніколи не жалілася на життя. Але з від'їздом дітей, з втратою роботи перестала собі приділяти увагу. Все в домашньому халаті, хустці. Та й куди власне наряджатися? 
Город, господарство, дрова, сіно - сільське життя.
  В Польщу їхали з Василем на весілля сина, то донька одяг їм купила, матері зачіску в перукарні зробила. Не соромно було. Але в душі осад. Он як люди живуть! Не розкошують, але не виживають як в Україні. Всюди затишно, чисто, немає пусток в селах. Сумно стало. Все життя Катерина тягла непосильну ношу, думаючи, що в усіх так. Повернулися в село з Василем, здали дві корови, на руки легше, але й копійка не дзвенить. Завели свиней, кнурі, свиноматки. Немає Катерині часу думати про Польщу. Діти купили ноутбук, дзвонять по відеозв'язку, тішиться Катерина. Але до Марини он діти з Києва мало не щотижня їдуть, гамірно, пахне шашликами, музика молодіжна лунає, світло до ночі в бесідці, онучата щебечуть. Катерина тільки потайки сльозу витре та й іде до господарств - за роботою  роздумів менше. 
  Донька розписалася без гучних святкувань. Поїхали в медовий місяць з чоловіком по Європі. Де ж медовий місяць Катерини з Василем був? Ніхто тоді такого і не чув. Заїхали молодята на кілька днів і до батьків. Катя на крилах літала, і капусняк, і холодець, і кров'яночка, і пиріжечки з капустою. Дорога ж доня їде з зятем. А, вони тільки чемно дякували та й ложки в капусняк не вмочили. Все зелень їли якусь та чай пили. Зовсім європейська пані стала її Софійка. Та й нехай, чоловік в неї гарний, дуже вже трепетно ставиться до неї, приємний у спілкуванні. Що ще матері бажати? А, що холодець цілий, то не біда, Василь залюбки поїсть.
  Полетіла і Софійка за кордон, тільки фотографії шле. Їздили потягом на родини до онука. Вже Катерина душу відвела, націлувалася та навтішалася рідними дітками і онучатами. Головне, що її кровинки поруч одне з одним, не цураються, так і матері легше.
  З Василем не ділилася переживаннями - не вміла. Коли зведе туга, поплаче під коровою та й годі. А, так хотілося, щоб Василь слово сказав, що теж сумує за дітьми, щоб голову йому прихилити на груди, щоб втішив. Не вмів. І вона не вміла. Все говорили за господарство, односельців, погоду, політику. А, що в кого на душі - замок, заржавілий і без ключа. Так тяглися роки. Все частіше хотілося зими, щоб менше роботи, все менше чекала весну, бо ломило спину і руки від праці.
  Зміни прийшли не раптово. Просто злам відбувся поступово, а розуміння прийшло значно пізніше.
  Спершу Василь почав ходити в гаражі до хлопців, казав, що гайки крутить. Та й нехай, досвід є, щось молодшим підкаже. Пити він не любив, то й переживати нічого, примирилася до походеньок в гараж. Звиклася, що вечірня поранка на ній, та й вечері не готувала вже досить давно - чоловік або затримувався, або відмовлявся їсти. Собі лінь варити. Катерина швидше ляже, бо за день втомиться страшенно. Вже не згадати коли почала розуміти, що щось не так. То діти дзвонять по відеозв'язку, а Василь в гаражі, то фотографії з онуками принесе листоноша, а чоловіка вдома немає. Не питала нічого. Її не чіпає, тверезий. Що ще може бути?
  Виявляється може бути. Три дні тому її Василь, чоловік і батько її дітей, прийшов і сказав, що переходить жити до Олени, самотньої жінки. Просто бере і йде з її життя - отак легко, на схилі літ. Не зрозуміла анічогісінько. Він щось казав, що там його слухають, що там він потрібен. А, вона, Катерина з ним тільки про свині говорить. Діти вже виросли, в них своє життя, а він хоче пожити для себе на старість. Не зуміла запитати нічого розумнішого, аніж коли рябій свині лупити поросят. Плюнув під ноги. І пішов. Грюкнула хвіртка. Барбос жадібно завив. А, Катерина навіть не ворухнулася. Так і сиділа на стільці. Ряба свиня гуркала в хліві...
  Почали рухатися вулицею люди. Сонце відвоювало собі край неба і все впевненіше світило на сході. Теленькнув гаджет. Соня написала "Доброго ранку". Така в них традиція з дітьми, обмінюватися світлинами сонця мало не щоранку. Від розуміння того, що одне сонце вони бачать всі разом з різних куточків, гріло душу жінки. Взула галоші, взяла смартфон, пішла зробила світлину. Нехай. Нехай, може буде легше. А, діти? Нащо воно дітям. В них своє життя.
  На вулиці мороз почав братися. Листопад. Подивилася на хлів, там щось пищало. Ряба свиноматка таки опоросилася. Побігла. Плюнула на біль в спині, на безсоння, що мучило третю добу. Одягалася, пов'язала хустку і вперед. Може і корів не доїла ці дні? Не пам'ятає. Та ж ні, молоко у відрах стоїть. Почала робити все механічно, було відчуття, що деякі дії робить вперше. Відчувала, як сльози печуть на обличчі. Не витирала. Робила, робила, бігала, метушилася. А, коли спом'янулася, молоковоз сигналив під подвір'ям. Винесла відра з молоком за кілька днів. Водій Іван чогось мовчав, не сипав жартами. А, Марія ховала очі. Знають. Та ясно, що знають. Що ж? Так і має бути. Виявляється марно жила в шлюбі тридцять років. Не вміла годити, слухати, тепер заробила статус покинутої. Кольнуло в грудях. Витримала.
  Як і  десять років назад Катерина зробила світлину сонця і відправила в гуртовий чат своїм дітям і онукам. Онуки зараз прогресивніші за бабцю, шлють по десять разів на день бабці картинки. Тішать. Як і десять років назад зранку винесла молоко на молоковоз. Вже немає водія Івана, і корова в неї одна. Але, тоді в неї був статус покинутої, а зараз..
  А, зараз вона є і це головне. Не плакала, не сварилася, не з'ясовувала стосунки, жила, працювала до повної втоми. Лягала спати, читала "Отче наш", зранку фотографувала сонце, брала дійничку і йшла робити, те, що вміє, те, що робила все життя. Зрозуміла, що не зумівши стати хорошою жінкою, не прагнутиме повторення. Час від часу хотіла зустріти Василя. Подивитися в очі і вилити весь біль прожитих років. Чого він думає, що тільки він не був почутий? А, як же вона сама? Скільки разів за подружнє життя їй хотілося, щоб він пожалів її, пригорнув, чи просто запитав, чи не втомилася за день. Скільки разів їй хотілося поділитися чи поплакатися. Але в них не було так заведено. Ніхто не підказав їм на початку спільного життя, що треба розказувати про наболіле, не таїти образи, вміти слухати і говорити.
  Тоді бажання  зустрічі зникало. Бо знала, що не зуміє сформулювати свої думки, розплачеться. А, вона дуже не хотіла, щоб він бачив її сльози. 
  Минали дні, осінь змінювала літо, зима витісняла морозами осінь, а весна крала ночі в зими. Звикла, переболіло, чорна діра, що зіяла в грудях стала меншою, затяглася. Навіть на вулиці зустрічаючи Василя кивала головою. Перемололося і трохи навіть забулося. Діти прогресивно-європейські, досить спокійно відреагували на розлучення батьків, не намагалися помирити і не бачили в цьому катастрофи. Зносила клеймо покинутої на старості літ, почала ходити в церкву, активно брала участь в художній самодіяльності. Жила. Може й не хотіла спершу. Але жила. Що жаліти!? Немає про що. 

 Якось донька в особистому повідомленні написала, що дуже посварилася з чоловіком і хоче розлучення. Написала відповідь "Поговоріть доки не пізно, спробуй почути його зараз і сказати, що тебе турбує. Поговоріть, щоб не шкодувати про втрачене. Щоб через тридцять  років не слухати на самоті розмірене цокання годинника на кухні як я". 
  Все менше хотілося думати про майбутнє, більше згадувалося минуле, тривоги за дітей зазирали в душу. Напевне така і є самотня старість, думала Катерина. Боліло серце за дочку, яка надумала розлучатися. Бач, як зведено в тих Європах, тільки що і одразу на розлучення подавати. Ні, щоб десь змовчати, стерпіти чи уступити? Ех, а сама? До чого дійшло змовчати та уступити? 
  Василь он живе як линок, роздобрів, щоки червоні, пузо відростив. "Вилитий жених" - потайки дражнила колишнього чоловіка. 
  Коли дочка в останній розмові телефоном заплакала, твердо вирішила їхати в Польщу. Продала, не роздумуючи, корову, свиней, курей віддала сусідці, вирізала кролів і через два тижні їхала потягом до дочки. "Коли ж як не зараз я потрібна своїй дитині?". Ще ніколи не була зустріч з дітьми така щемна і щира. Софія плакала і постійно лізла обійматися, казала яка вона неймовірно щаслива, що мама приїхала. Як виявилося, чоловік вже подав документи на розлучення, але причина не банальна сварка, а інша жінка. 
-    Нічого доню, в тебе є заради кого жити. А, він ще пожалкує, що тебе залишив. Ти в мене красуня, розумниця - втішала Катерина Софію. 
-    Ой, мамо, я не знала, що це так боляче. Коли тебе тато залишив, я подумала, що то дрібниці, краще жити окремо, аніж сваритися щодень. - зітхала заплакана донька. 
  Катерина ніжно гладила по волоссю Софію і витирала сльози, щоб вона не бачила. 
-    Софійко, все мине, переживемо. Я он, навіть Зірку продала, щоб з тобою побути. 
  Заплакані жінки розсміялися. 
-    Ма, завтра починаємо нове життя. Давай? - зазирала в очі матері. 
-    Та яке нове життя? Не вигадуй. Ти починай, а мені пізно щось змінювати. Побуду в тебе кілька місяців, а як на весну поверне, поїду додому. Городи садить та садок підбілювати. Тільки корову вже купувати не буду, здоров'я немає. - зітхнула Катерина. 
-    Мамо, за ці три місяці ми зможемо разом змінитися. Пообіцяй мені, що підтримаєш мене. А, я тебе. - не вгавала Софія. 
-    Ну, добре, добре. Як скажеш. А, що ми робити будемо? 
-    Розпочнемо з іміджу. Завтра змінимо зачіски. Нова зачіска - нове життя. Потім запишемося на фітнес. 
-    Ой, доню, який там фітнес? Я хіба мало за весь вік ним займалася? - махнула рукою мати. 
-    Ма, та, то ж не на ту групу м'язів. 
-    Ааа. Он, воно як. Виявляється не та група м'язів була в мене залучена - передражнила Софію.
Жінки зайшлися сміхом. 
  І як не віднікувалася Катерина, Софія потягла її до перукарні. За кілька годин з новою зачіскою та кольором волосся, важко було впізнати колишню Катерину. 
-    Мамо, ти така крутецька! - вищала Софія. - ми тебе ще тут заміж віддамо. Чого ти раніше не стригла так волосся? 
-    Та, тьфу на тебе, доцю. Яке заміж? Я там була, мені там не сподобалося. А, не стриглася, бо не було куди. До корів? Чи до свиней?
  Софія тільки скривилася. 
-    Вибач мамо. Тобі так було важко всі ці роки, а я не підтримувала тебе. 
-    Нічого доню, все добре. Пішли пити вашу смачну каву, яку ти обіцяла? 
-    Угу, пішли. 
  В маленькій затишній кав'ярні було небагато відвідувачів. Кілька молодиків гучно щось обговорювали, зазираючи в гаджет, ще кілька молодих людей пили каву тихо спілкуючись. 
-    Як затишно. - захопливо мовила Катерина. - шкода в нас таких місць немає в селі, та й часу ходить в такі заклади немає.
-    Так мамо, тут справді затишно і дуже смачна кава та десерти. Ми тут часто бували з друзями після роботи. Господар кав'ярні знає всіх своїх постійних відвідувачів і дуже приємна людина. 
  До столика жінок підійшов чорнявий, не молодий чоловік, з меню в руках. 
-    Прошу пані, меню. О, Софія, вітаю. Як справи? - щиро всміхнувся чоловік. - Ти сьогодні з такою вродливою супутницею. Дозвольте познайомитися? Пан Зіновій, власник цієї кав'ярні. 
  Зіновій простяг руку для потискання, а Катерину ніби заціпило. Скільки років з нею ніхто не знайомився? Тридцять чи більше? Вона мовчала. А, руку так і не наважилася подати, бо сліди тяжкої праці вкарбувалися в її долоні. 
-    Це моя мама Катерина, приїхала до мене пожити - втрутилася в зависнувший діалог Софія. 
-    О, мама, це чудово. Пані Катерино, сподіваюся вам у нас сподобається - усміхнувся Зіновій. 
-    А, звідки ви так добре володієте українською? - нарешті Катерина вичавила з себе кілька слів. 
-    То я родом з України. Тернопіль. А, моя дружина, нині покійна, Марія, полька. Забрала мене жити в Польщу понад сорок років назад. Я так кохав її, що не зміг відмовити. І ви знаєте, жодного разу не пошкодував. Тут народилися мої троє дітей, тут я став сім разів дідусем, тут я був щасливий, тут відкрив власну справу, тут покоїться моя кохана дружина. Це мій дім. Та мову свою я не забуваю, вона мене гріє, з середини. 
  Катерина всміхнулася у відповідь. Гарно сказав і додати нічого. Отаке має бути сімейне життя, щоб навіть після смерті одного з подружжя вміти дякувати за прожиті роки. 
  Кава дійсно виявилася смачною, а десерт неймовірно ніжним та соковитими. Катерині ніколи в житті не доводилося скільки гуляти, відпочивати. Її ритм життя відрізнявся від цього, яким зараз живе. Не треба було вставати ні світ ні зоря. Можна було не бігти стрімголов до худоби, городу. Та навіть взимку в селі, у Катерини було море справ - дрова, хмиз, гній розтягти з великої кучі по городу саночками. Так живе більша частина сільських жінок України. Не нарікаючи живе. Менталітет такий в українців, дбати про землю на якій живеш, робити важко і багато, навіть не просячи нічого натомість. 
  Півтора місяця злетіли як один день. Вперше за довгі роки Катерина змогла дійсно насолоджуватися ранком, а не тяжко працювати з ранку до смерку, пити теплий чай і розмовляти про все і всіх з Софією. Ніби час зупинився, тішилася, що потрібна дочці. І сама зцілювалася з донькою, отримувала відраду в цих затишних, тихих днях. Син приїздив кілька разів і щоразу жінка розуміла, як важко їй буде поїхати від них, знаючи напевне, що скоро не зустрінуться. Ця правда тисла в грудях, але і до рідної хати хотілося, в рідні стіни, поміж  людей де прожила все своє життя. 
  З першого візиту до кав'ярні Зіновія минуло більше як місяць, а, він став як справжній друг, якого знала все життя. Майже щодня зустрічалися з ним, то в кав'ярні, то в парку. Катерина і не помітила, як з особливим нетерпінням чекає на дзвінок чоловіка, радіє зустрічам як дівчисько. Софія навіть кепкувати почала, що мама закохалася.
-    Доню, яке кохання? Не глузуй зі старої баби. Вже треба про щось чисте думати, про душевний спокій. А, не про кохання. 
-    Мамо, одне іншому не завадить. Невже ти не хочеш стати щасливою? - наполягала на своєму дочка. 
-    Перестань. Просто Зіновій єдина людина, окрім тебе, хто знає українську. Мені приємно з ним розмовляти, він багато знає, любить розповідати про покійну дружину, життя в Тернополі. Твій тато жодного разу за життя зі мною так не говорив. 
-    Мамо, а ти б змогла пробачити татові зараз? 
-    Хтозна доню, життя така складна штука, не чужі ж люди. Вас он зростили, як зуміли. Не один день прожили разом… 
-    Ех, мамо. Чого ж ми з тобою такі безталанні? - кинулася обіймати Катерину донька.
 На це питання відповіді не було в Катерини. Щось жалюче було в ньому, а відповідь однозначно загубилася поміж брехнею та зрадою чоловіка. Віддалився надто далеко. А, може і не був такий близький? Чого бракувало? Уваги, турботи, близькості? Сказав, що його тут не слухають. А, що вір говорив, щоб його почули? Нічого. Спогади надто болючі, ніби вже на схилі літ, а побивається за втраченим коханням. Кохання? Та хіба воно таке? Он Зіновій розповідає про свою жінку, якої немає вже кілька років, з захопленням, палаючими очима. От де кохання. А, тут… одне зітхання. 
  Лютий добігав кінця. Навіть природа вже розуміла, що скоро весна - небо ставало все вище, дні довші, навіть птахи щебетали якось особливо. 
За кілька днів до від'їзду в Україну, Катерина не могла знайти собі спокій, щось її бентежило, смуток лягав на душу. Заспокоювала себе, що то перед розлукою з дітьми так тяжко. Але ні. Серце не обманеш. Щось мало статися. 
На ранок 24 лютого весь світ прокинувся від страшної новини про війну в Україні. Катерина не знаходила собі місця, плакала, пила заспокійливе, не вірила до останнього, гортала стрічку новин і не могла збагнути, як це жахіття може відбуватися на її рідній землі. 
-    Діти, я поїду додому. - врешті вирішила для себе жінка. 
-    Мамо, яке додому? Ти новини бачила? Всі втікають від війни за кордон, а ти надумала повертатися. - відмовляла Софія. 
-    Ні, Соню, поїду. Не гнівайся на мене. Не можу я тут сидіти, склавши руки, може користь яку принесу, хлопцям їсти варитиму і то знайду спокій собі.
  Як не просили, не вимовляли діти залишитися - марно. Спакувала свої речі і примусила купити квитки на автобус до Львова. 
Плакали - і Катерина, і син з дочкою. Кожен думав про одне, що ця зустріч може стати останньою. Єдине про що шкодувала, що не змогла попрощатися з Зіновієм. Ходила, але кав'ярня була зачинена. Написала коротке повідомлення "Поїхала додому. Дякую за все. Дасть Бог зустрінемося після перемоги". Відповіді не чекала, та сподівалася, що написане обов'язково здійсниться. 
  Те, що побачила на кордоні жінка, повертаючись додому, шокувало її. Тисячі жінок, дітей, людей похилого віку, з валізами, котами, собаками стояли в кілометрових чергах, щоб перетнути кордон. А, далі гірше - дорога додому зайняла чотири дні, розбиті мости, вирви на дорогах, спалені автівки. Їхала через іншу область, минаючи Київську. Плакала, писала дітям, що все добре, а сама не розуміла, що відбувається. Нарешті дім. З усіх сторін чути як гупають боєприпаси, Чернігів, Суми - рукою подати. Зайшла в холодну хату, сіла і почала голосно ридати. Скільки минуло часу не пам'ятає, прийшла до тями, коли з веранди почула голос сусідки, яка її кликала. Побачила Катерину, кинулася в обійми одна одної, не говорячи ні слова - у війни своя мова.
  Наступного дня пішла до старостату, там потрібні руки, щоб плести маскувальні сітки хлопцям. Ліпили вареники на тероборону, пізніше готували борщ і пироги на "зелені коридори" з Сум. Не шкодувала, що приїхала, за роботою зникав страх. Хотілося ще і ще працювати, до знемоги, щоб швидше вибити цю нечисть з рідної землі. За кілька тижнів по поверненню, дізналася, що Василеву "жінку" забрали діти до Чехії. А, він залишився сам. Плюнула, приготувала їсти, понесла - не чужі ж люди врешті-решт. В будинку було тихо, гукнула, ніхто не озвався. Вже думала повертатися назад і облишити дурну затію, та раптом побачила в прочинені двері лежачого на підлозі чоловіка. Фельдшер, швидка, лікарня - обширний інфаркт. Тиждень спала в лікарні, годувала з ложки, виносила судна. Змарніла, схудла. Василь не говорив, відвертався. Бачила, що йому ніяково, але їй байдуже. Трішки поставить його на ноги і нехай далі живе як знає. Софія хотіла приїхати, відмовила доньку, страшно за онуків у такий час - сама впорається. 
  За страшним березнем прийшов не менш кривавий квітень. День змінював ніч, ніч витісняли день. Хлопці трималися як могли, в новинах тільки смерть, біда, що чорним крилом накрила рідну Україну. Василя виписали з лікарні "під чесне слово", що долікується вдома. Привезла колишнього чоловіка в їхню спільну хату. Ну, не бігати ж їй до нього по тричі не день? Раптом, що треба, а її поруч не буде? Не думала, що говорять люди, байдуже, не може вона його лишити самого, не по людські якось. А, Василь мовчав - покірно приймав ліки, дбайливо принесені Катериною, їв теплу їжу, приготовану колись такою нелюбою жінкою, знімав брудні речі, які прала все та ж колишня жінка. Його дратувала увага Катерини, що вона не виказувала свій гнів та біль, образи. Краще б сварила, було б легше. А, так… 
   На початку травня зателефонував Андрій зі словами: "Мамочко, ти тільки не хвилюйся, я в Україні. Іду на фронт добровольцем". Катерина від почутого завмерла, не ладна була вимовити жодного слова. Благословила, пообіцяла, що чекатиме його і не буде плакати. В глибині душі пишалася сином, що гідний своєї країни, повернувся захищати кордони рідної землі. А, в грудях каміння, тисне і чавить з середини - така материнська доля хвилюватися весь вік за дітей. Василеві не зізналася, не хотіла зайвий раз хвилювати. 
   Так минали місяці тривог, болю, сліз та надії. Катерині ж здавалося, що минула ціла вічність. Чекала щодень звістку від сина, закривала з жінками і шкільній їдальні тушонку на фронт, дбала про Василя, садила город, полола квіти і молилася Всевишньому за перемогу. 
  Відколи перестало гупати на Чернігівщині та Сумщині, трішки додалося сил та віри в перемогу. Ще сонце не сіло за дерева, Катерина греблася в клумбі, рудий кіт терся об ногу. 
-    Та не плутайся під ногами. - буркнула на кота. 
-    Це ти так гостей зустрічаєш? 
Жінка почула знайомий голос і на секунду не повірила. Повернулася до воріт, а там стояв усміхнений Зіновій з букетом ромашок в руках. 
-    Ну, обійматися будемо чи як? -  широко всміхнувся гість.
 Кинулася до нього, змітаючи на шляху рудого вусаня, приголубилася так, ніби вічність минула коли бачилися, серце шалено гупало в грудях і кров пульсувала в скронях. І байдуже на сусідські очі, на те, що хтось скаже чи подумає. Він знайшов її, переїхав через всю Україну, щоб зустрітися в цьому глухому селі.
-    Як ти мене знайшов? - запитала затиснута в ще дужих руках чоловіка. 
-    Соня дала адресу. Ти не рада? 
-    Що ти? Дуже рада. Я навіть не сподівалася, що ти пам'ятаєш за мене. - знітилася жінка. 
-    Катрусю, ти що? Як ти могла таке подумати? Я заново народився з тобою. - гладив по голові і цілував волосся Зіновій. - Ти поїхала, а я місця собі не знаходив, що не встиг тобі про це сказати, дурень. Хотів їхати за тобою, вже взяв квиток. Та потім, Софія сказала, що твій чоловік тяжко хворий і я зрозумів, що не на часі. Тобі було не до мене. 
-    То ти все знаєш? - підняла очі повні сліз на чоловіка.
-    Що знаю? Що твій Василь не гідний тебе, а ти занадто людяна? Я не маю ніякого морального права засуджувати тебе чи критикувати. Не для цього я тут. Ти жінка, з якою я вдруге за життя зміг стати щасливим. І якщо ти мене зараз проженеш - я зрозумію. Та мені цього дуже не хочеться. Ми не молоді Катю, щоб чекати на подарунки від долі. Що скажеш? 
Катерина мовчала, ковтала солоні сльози, дивилася на Зіновія з таким захопленням та теплотою, відчувала, що в душі народжується щось нове, неймовірне та справжнє. 
-    Я не вірю, що це відбувається зі мною. Але, я така вдячна Богу… за тебе.