ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
557
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Ангеліна вийшла із супермаркету, автоматично викинула в смітник касовий чек (думала, що це таки чек) і пішла додому. Дорогою звернула увагу на бабусю, яка продавала жовті хризантеми. Завжди любила жовтий колір і не розуміла, чому його вважають кольором розлуки, для неї це була барва сонця і життя. Вирішила сама собі зробити приємність, купивши ті пухнасті сонечка, та й бабусю стало шкода – хай би якнайшвидше продала ті кілька букетиків. Розкрила сумочку, щоб дістати гаманець, але його там не виявилося. Обшукала всі закапелки невеликої сумочки й навіть оглянула продуктову торбинку – нема.
– Щось загубила, доню? – запитала бабуся, помітивши стурбований вигляд жінки, яка зупинилася за кілька кроків біля неї.
– Так, напевно, – зблідлими вустами прошепотіла Ангеліна, розвернулася і побігла назад до супермаркету – раптом забула гаманець на касі й продавчиня його заховала?
– Ні, не було ніякого гаманця, – здивовано відповіла симпатична дівчина на касі, коли Ангеліна звернулася до неї із питанням про свою згубу. Перед очима розгубленої жінки промайнув калейдоскоп її митарств усіма інстанціями: від банку, картка якого була в гаманці, до міграційної служби, адже її ID-картка теж лежала там. Про 500 гривень готівки вже й не думала. «Треба зателефонувати до банку й заблокувати картку» – це була перша твереза думка після кількох секунд шокового ступору.
Сягнула рукою в кишеню плаща по телефон, як раптом почула приємний баритон:
– То таки ви!
Ангеліна обернулася на звук голосу й побачила високого худорлявого чоловіка, який привітно усміхався, тримаючи руки в кишенях стильного коричневого пальта.
– Я? – перепитала жінка, нічого не розуміючи й геть забувши, навіщо витягнула з кишені телефон.
– Так, ви, – мовив чоловік, усміхаючись. – Може, вийдемо на вулицю, бо тут надто людно?
Наче під гіпнозом, Ангеліна кивнула на знак згоди та пішла слідом.
Біля виходу із супермаркету чоловік зупинився, пропускаючи Ангеліну вперед.
– Пропоную зайти в кав’ярню і випити по філіжанці кави, – сказав незнайомець, коли вони опинилися на вулиці. Нарешті Ангеліна трохи оговталася і пильно подивилася в очі чоловікові.
– Ви ще не пояснили своєї першої фрази «То таки ви», а вже кличете на каву.
– Саме тому, що це ви, я й кличу вас на каву, – усмішка не сходила з вуст незнайомця. Ангеліна зрозуміла, що сперечатися не варто, і слухняно пішла поряд.
Оскільки кав’ярня була неподалік, то за кілька хвилин вони вже сиділи за круглим столиком і чекали на замовлення. Коли офіціантка, крім кави, принесла ще й карафку з коричневою рідиною, двома келишками і тарілочкою з порізаним лимоном, Ангеліна вдруге за останні пів години пережила стан ступору. Жінка спостерігала, як дівчина в білому фартушку розставляє все на столику, й нічого не могла ні сказати, ні зробити. Сиділа, як зачарована.
Чоловік тим часом налив у келишки коньяк і сказав:
– Ну от, випиймо за знайомство й поговоримо.
– За знайомство? – нарешті оговталася Ангеліна. – Та ми з вами не знайомі!
– То нумо знайомитися. Валерій, – тепла усмішка знову прикрасила обличчя чоловіка.
– Ангеліна, – їй більше нічого не залишалося, як назвати своє ім’я.
– Я знав, що така прекрасна жінка має не менш прекрасне ім’я! – вигукнув Валерій.
– Звідки вам було це знати? – Ангеліна, ковтнувши коньяку, нарешті вирішила з’ясувати, що відбувається.
– Інтуїція, Ліночко, інтуїція, – і незнайомець знову загадково усміхнувся.
– Не називайте мене так! – несподівано вибухнула Ангеліна.
Усмішка миттєво зникла із вродливого обличчя чоловіка.
– Що таке? – здивувався він. – Вас ображає такий варіант вашого імені?
– Не в цьому річ, – жінка намагалася опанувати себе. – Просто не називайте так – і все!
– Гаразд, не буду, – на диво легко погодився Валерій.
Певний час вони мовчки пили каву.
– Я чекаю, – порушила тишу Ангеліна.
Валерій здивовано звів брови:
– Чого саме ви чекаєте, Ангеліночко?
– Не вдавайте, що не розумієте! – жінка почала знову сердитися. Він це відчув і відповів:
– Гаразд, не треба нервуватися. Зараз усе поясню.
Валерій пригубив коньяку і мовив:
– Почну з початку, з моєї фрази «То таки ви!»
– Ну нарешті! – полегшено зітхнула Ангеліна.
– Дозвольте продовжити, – не втрачаючи самовладання, вів своє Валерій. – Ця фраза означала, що саме ви загубили гаманець.
Ангеліна вже й забула про цю прикрість і здивовано глянула на чоловіка.
– Точніше, ви його не загубили, а викинули у смітник замість чека, – повідомив Валерій.
– Ви... ви це бачили? – емоції переповнювали жінку – від радості й надії до обурення.
– Так, бачив, – спокійно відказав чоловік.
– І?.. – Ангеліна знову почала виходити зі стану рівноваги. Співрозмовник не поспішав задовольнити її цікавість.
– Вам цікаво, чому я не витягнув ваш гаманець зі смітника і не побіг за вами, щоб його віддати? – лукава посмішка торкнулася вуст Валерія.
– То ви його не витягнули зі смітника? – вигукнула вражена жінка.
– Заспокойтеся, Ангеліночко, я цього не сказав, – самовладання чоловіка і його спокійна манера розмови почали дратувати Ангеліну.
– Послухайте! – вона підвищила тон. – Перестаньте поводитися зі мною, як з маленькою дівчинкою, яка загубила іграшкове відерце в пісочниці! Якщо мій гаманець у вас, то прошу повернути за винагороду, і ми розійдемося кожен у своїх справах...
– А у вас багато справ? – не вгавав підбурювати жінку Валерій.
– Мої справи вас не стосуються! – Ангеліна вже ледве стримувала праведний гнів.
– Гаразд, гаразд, – примирливо промовив чоловік. – Напевно не стосуються, хоча все може змінитися...
– Ви про що? – не зрозуміла жінка.
– Про те, що хотів би, аби хоч якісь ваші справи таки стосувалися й мене, – Валерій допив свій коньяк і додав: – Але це у майбутньому. Тепер про насущне: ось ваш гаманець. – Чоловік встав, підійшов до вішака, на якому висів верхній одяг, дістав з кишені свого пальта гаманець, повернувся до їхнього столика, втім, не поспішав віддавати знахідку власниці.
Ангеліна зачаровано спостерігала за цими маніпуляціями і боялася собі зізнатися в тому, що, попри дивакуватість, цей чоловік їй таки подобається.
– Я віддам вам вашу згубу за винагороду, як ви сказали, – Валерій крутив бордовий шкіряний гаманець у своїх руках.
– Скільки? – безапеляційно запитала Ангеліна.
– Це залежить від того, який сенс ви вкладаєте в це запитання.
– Добре, сформулюю його інакше. Яку суму грошей я маю вам дати, щоб ви повернули мені мій гаманець? – Ангеліна знову починала «закипати».
– О, це вже ділова розмова! Але...
– Яке ще «але»? Назвіть суму, віддайте гаманець і бувайте здорові! – на одному подиху проговорила жінка.
Валерій зайшовся щирим сміхом, а коли заспокоївся, сказав:
– Які ви швидкі! Мене не цікавить грошова винагорода.
– А... яка цікавить? – розгубилася жінка.
– Ну... – він навмисно затягував розмову. – Для початку я хотів би запросити вас на вечерю в ресторан.
– Для початку? – Ангеліна вловила ключове слово. – То ви вважаєте, що буде продовження?
– Хіба ви так не вважаєте? – Валерій усміхався так щиро й тепло, що жінка не могла заперечити.
– Я вже не знаю, – розгублено пробурмотіла вона. – Я взагалі не розумію, що відбувається. – В цей момент Ангеліна була схожа не на сорокап’ятирічну жінку, а на маленьку розгублену дівчинку, яку покинули саму в чужому місті.
Валерій простягнув свої руки через стіл, вклав у долоні Ангеліни її гаманець, легенько стиснув її тендітні пальці й сказав:
– Послухай, дівчинко (її це навіть не обурило), інколи не потрібно намагатися щось розуміти, а треба просто віддатися своїм відчуттям і велінню серця. Моє серце затріпотіло, коли побачив, як ти викидаєш гаманець у смітник. Я його витягнув звідти і пішов за тобою. Спостерігав, як ти зупинилася біля бабусі з квітами, як шукала свою згубу, як побігла назад у супермаркет... Моє серце сказало мені, що я не маю права просто так віддати тобі гаманець і зникнути з твого життя. Саме тому ми зараз сидимо в цій кав’ярні...
Ангеліна слухала й боялася вірити цим солодким словам. Вона вже декілька разів так обпеклася, довірившись лестощам чоловіків і повіривши в їхню щирість, що віднедавна наказала собі бути не такою легковірною. (Два невдалі шлюби таки чогось мали б навчити, хіба ні?). Але ж хотілося простого жіночого щастя, хай навіть з третьої спроби. Тому вирішила послухати поради Валерія і не суперечити своєму серцю, яке все більше прихилялося до цього імпозантного і загадкового чоловіка.
– Гаразд, – нарешті спромоглася промовити жінка. – Я піду з тобою до ресторану. Для початку...
– За це варто випити! – виголосив Валерій і знову наповнив їхні келихи.
...За декілька днів вони таки вечеряли в одному з найкращих ресторанів міста, а їхній стіл прикрашав розкішний букет жовтих хризантем...
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
53
Життєві історії
Життєві історії
