КОЛИ ПАДАЮТЬ ЗОРІ...

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Валерія СТЕПОВА

21 жовтня 19:58

381

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Земля, напоєна щедрим серпневим дощем, дихала пристрастю. Після довгих спекотних днів, коли навіть бур’яни перестали рости і в’яли під безжальними сонячними променями, вона нестримно поверталася до життя, даруючи всі його принади тим, хто хотів і вмів ними насолоджуватися.

Благодатна волога впала на спраглу рослинність майже ввечері, і вже за якихось декілька годин тьмяні кольори вкритого пилюкою літа засяяли первісною чистотою; аромати матіоли, спілих яблук і груш з’єдналися із запахом оновленої річкової води, створюючи натюрморт неповторних парфумів, від яких паморочилося в голові, завмирало серце у передчутті чогось незвичайного, святкового, що має суттєво змінити таке одноманітне до цієї миті існування.

Вечір гармонійно вплітався в літню ніч, яка вмілим пензликом художника-імпресіоніста стирала чіткі обриси виразних денних фарб, і лише небо було недосяжне її волі: міріади блискіток, чи то змагаючись із сяйвом місяця, чи, можливо, навпаки, своїм світлом доповнюючи його космічну симфонію, накривали землю яскравим куполом. Незчисленним зіркам було тісно в тих високих небесах, і вони раз у раз зіштовхували когось на землю, звідки на них із трепетною надією дивилися не одні дівочі очі.

– Хочу, щоб він мене покохав, тільки мене і на все життя! – Софія склала в молитві руки, посилаючи своє благання небесним силам, коли чергова зоряна мандрівниця востаннє спалахнула прощальним сяйвом.

Скільки безумних прагнень спричинило те космічне явище! Сліпа віра в його непоборну магічність змушувала до вчинків, за які часто доводилося жорстоко розплачуватися все наступне життя. Наступне, бо зазвичай до зоряних ворожінь вдаються не тоді, коли сивина вже посріблить скроні. Лише юність... юність, яка не знає слова «ні», впевнена, що її забаганки важать найбільше, і що вона може жити за власними правилами, навіть якщо вони суперечать законам людяності.

Софія, звертаючись по допомогу до Всесвіту, мала б знати, що чужого бажати зась. Ярослав давно зустрічався з іншою дівчиною, навіть весілля в них заплановане. Щоправда, не найближчим часом – за рік, але все-таки... Та її це не зупиняло. Ба більше, вона вирішила, що все зробить, аби та подія не відбулася. Принаймні на весільному рушнику разом із хлопцем має стояти не Настя, а вона, бо це саме вона, Софія, першою покохала його, коли їй ледве виповнилося дванадцять років і вона познайомилася з Яриком, як його кликали шкільні товариші.

Доля звела їх у селищі, де опинилися їхні сім’ї після відселення з чорнобильської зони. Старший брат дівчинки навчався в одному класі з Ярославом. Спільні захоплення здружили хлопців, і вони часто бували один в одного. Ярослав, єдиний син у батьків, не мав з ким розділити свою братерську любов, тож мимоволі його піклування поширилось і на Соню, а вона вже тоді відчувала зовсім не сестринську бентегу, коли він приходив у гості. Згодом хлопці закінчили школу і роз’їхалися в різні міста вступати до вищих начальних закладів. Зустрічалися дуже рідко, а коли почали працювати, то останні два роки їхні дороги взагалі не пересікалися. І весь цей час Софія на місці свого коханого не уявляла нікого, крім Ярослава, хоча до неї доходили чутки про його взаємини з колишньою однокласницею.

– Ну й що? – міркувала спочатку, коли була ще дитиною. – Нехай я лише трішки підросту – де й дінеться та Настя!

Незабаром ревнощі вже по-дорослому терзали закохане серце, й з’являлася злість і на розлучницю, і на «сліпого» Ярослава. Ночами довго не спалося, і в те безсоння приходили риторичні запитання: «Чим я гірша за неї? Чим вона його привабила? Як жити без нього?»

Закінчуючи школу, дівчина планувала вступати до медичного університету, але постійні хвороби батька (Чорнобиль брав своє) виснажили сімейний бюджет, тому довелося обмежитися медичним училищем. Після другого курсу останнього місяця літа вона вирішила не залишатися в місті на заробітках, а побути вдома, куди у відпустку приїхав брат із дружиною та маленькою донечкою. На той час вони мешкали в Білорусі, звідки родом була Тіна, тому нагода всім зустрітися разом випадала рідко. Так збіглося, що одночасно з ними в селище приїхав Ярослав, і друзі вирішили влаштувати спільний відпочинок на природі.

Незгасне полум’я кохання розгорілося з новою силою в серці дівчини, коли вона побачила змужнілого юнака. Це вже був не довгов’язий хлопчина, що опускав очі навіть перед нею, дівчиськом, а зовсім дорослий чоловік, який іще більше вабив її своєю незвіданістю і майже неприхованою пристрасністю. Вона читала її в погляді, раз у раз спрямованому на неї, відчувала в доторках руки, коли передавав їй приготовлені власноруч бутерброди. Зароджувалася несмілива надія:

– Я йому небайдужа! Можливо, не таке вже й важливе місце посідає та Настя в його житті?..

Того дня пішов довгоочікуваний дощ – того дня, а точніше ночі, вона попросила для свого кохання небесної милості.

Наступного дня Ярослав з’явився на їхньому подвір’ї. Дівчина мимоволі стала свідком розмови між ним і братом. Вона нарізала в літній кухні яблука, щоб сушити, а хлопці сиділи в саду. Вікно було відчинене, але за фіранками дівчини ніхто не бачив. До неї долинали уривки їхнього діалогу. Ярослав розповідав про свою роботу рятувальника, Вадим ділився власними спіхами й проблемами. І раптом після паузи Софія почула фразу, яка стосувалася її.

– А твоя сестричка стала справжньою красунею! З кимось зустрічається?

– Еге ж, виросла. Здається, ні з ким, – Вадим помовчав. – Хоча, хтозна, я давно з нею не розмовляв про щось особисте. Стривай, а чого це ти раптом зацікавився?

– Та так, просто питаю.

У голосі Ярослава почулася ніяковість.

– Ой, дивися мені, друже! Я тебе добре знаю, ти ще той бабій! Але, надіюся, пам’ятаєш, чия вона сестра.

Ярослав віджартувався, хлопці перевели розмову на інше. Софія лише тепер помітила, що давно перестала різати яблука, а завмерла біля миски з ними, і ніж горить у її руці, а ще більше палахкотять від хвилюючих почуттів щоки.

Мати відразу ж помітила, як мінилася донька, коли в гості до Вадима приходив шкільний товариш. Материнське серце завбачливе, і цього разу воно защеміло в поганому передчутті.

– Тобі подобається Ярослав? – запитала безпосередньо, вирішивши не ходити навколо.

Софія спочатку знітилася, а потім сміливо поглянула на матір.

– Я його кохаю!

– І що із цього вийде? – ще більше занепокоїлася ненька, розуміючи, на що може піти її нерозважлива дитина. – Він же не твій – у нього Настя.

Крива посмішка сіпнула вуста дівчини.

– Це ще побачимо, чий він буде! Зрештою, вибирати йому...

– Ой, Софіє, не варто з вогнем грати. А ще кажуть...

– Знаю, знаю, – перебила матір. – На чужому нещасті свого щастя не побудуєш. От тільки бачу я навколо себе зовсім протилежне. Перелічити приклади?

Вона готова була захищати своє кохання, тому що вже не уявляла себе без Ярослава, та й знала, що і йому подобається, адже ота випадкова та невипадкова зустріч одного з вечорів запалила обох грішним вогнем, який не згасне, не спопеливши до останку своїх жертв.

Дівчина поверталася додому від подруги, трохи припізнившись. Вибрала дорогу, яка пролягала повз будинок юнака, надіючись хоча б випадково побачити його у дворі. На її щастя, він щось лагодив біля телевізійної антени. Зіскочив із драбини, помітивши Софію. Наздогнав.

– Ходиш пізно. Не боїшся, що вкрадуть? – запитав жартома.

– Кому я потрібна? – відмахнулася.

Він, опинившись перед нею, заглянув в очі, які вона не в змозі була відвести від його чарівливого погляду, й уже серйозно сказав:

– Наприклад, мені. Ти потрібна мені.

Вона хотіла відповісти, що не варто з нею так жартувати, що в нього є та, задля якої живе, але він досить твердо зупинив її.

– Я тебе чекатиму завтра о дев’ятій у горіховій алеї.

Софія не встигла ні заперечити, ні взагалі щось сказати, як він, оминувши її, пішов до свого двору. І вже ніякі сили не змусили б дівчину відмовитися від цього побачення. Дощ чи справжня злива, навіть грім з блискавкою, яких вона панічно боялася з дитинства – ніщо не зупинило б її перед цим викликом долі. А осуд чи заборона матері й поготів. Вона потерпала лише через батька, для якого шкідливі будь-які хвилювання, тому вирішила нікому не розкривати своєї таємниці: нехай думають, що вона знову затрималася в подруги.

Горіхову алею багато років тому посадили біля ставка школярі. Тепер дерева стали справжніми велетнями. Їхні крислаті крони з’єднувалися вгорі, утворюючи над доріжкою суцільне зелене покриття, яке рятувало влітку від спеки та дощу. Вдень тут любили гратися діти, бо кожне дерево ставало для них таємничим замком, де можна надійно заховатися від «ворога», а теплими весняними та літніми вечорами тут шукала романтики сільська молодь. В алеї легко можна було усамітнитися: необрізані нижні гілки давали змогу уникнути небажаних поглядів дорослих-контролерів. Колишній голова колгоспу розщедрився на міцні дубові лавки, які прилаштували біля колись іще маленьких саджанців, і які тепер ледь помітні під зеленню, але про їхнє існування знає кожен житель селища. Ба більше, тут є персональні, іменні лавочки, які можуть розповісти багато цікавого про своїх відвідувачів. Можуть, але не зроблять, бо ж існує таємниця сповіді, яких тут між закоханими прозвучало безліч...

Софія ледве дочекалася призначеного часу. Коли мати всілася біля телевізора, а батько захопився розгадуванням кросворда, вона, сказавши, що йде до подруги Наталки, попрямувала до ставка.

Що то був за вечір! І наступний, і всі інші! Аж поки селищем не розійшлися чутки про них з Ярославом, і мати, повернувшись того дня з недільного базарювання, не влаштувала справжній скандал.

Софія ще спала після пізнього побачення, коли матір, увірвавшись у її кімнату, зірвала в гніві з неї покривало.

– Прокидайся! Прокидайся і подивися мені в очі! Як ти посміла обманювати мене? Як ти могла так підло вчинити? А якби з тобою так?

Вона закидала доньку звинуваченнями, а та мовчала, міркуючи, хто саме спричинився до такої люті матері. Жінка нарешті знесилено сіла на ліжко.

– А я думаю, чому це Настина мати відвертає від мене голову. Причина ж, виявляється, в тому, що моя донька – злодійка! Чи я тебе не попереджала, щоб не зазіхала на чуже? Чи я тобі не пояснювала, що таке порядність? Невже бракує тобі інших хлопців? Як, як тобі не соромно? – приповідала, наче за покійником.

Софії відступати було нікуди.

– Кохання – це не сором!

– Що ти знаєш про те кохання?! Його не гарними словами та міцністю обіймів вимірюють, а вірністю. Вважаєш, можна довіряти Ярославові, який уже ступив на стежку зрадника? Ти впевнена, що тебе не чекає така ж доля, як Настю?

Дівчина залишалася незламною.

– Ну що ж... Нехай на мить, а буду щасливою!

Мати з жалем подивилася на неї.

Більше Софія не ховалася від неньки, йдучи на зустріч з коханим. Проте батька в ці справи не посвячували: берегли його слабке серце.

Того ж вечора вона розповіла Ярославові про суперечку з матір’ю. Десь у глибині душі надіялася, що він запропонує якийсь прямий, чесний вихід із такої непевної для всіх ситуації: пообіцяє поговорити з її батьками про серйозні наміри щодо неї, повідомить про те, що з Настею стосунки остаточно розірвані. Але юнак, ніжно обійнявши її, озвучив інше ставлення до почутого.

– Кохана, всі матері однакові: вони завжди бачать у нас маленьких дітей, які можуть наробити непоправних помилок, втрапити в погані історії. Моя теж здійняла паніку, – він заглянув у дівочі очі, затулив уста солодко-болісним довгим поцілунком. – Але ж ми з тобою дорослі люди й маємо право самі вирішувати, з ким зустрічатися, кого кохати, чи не так?

Чи могла вона з ним не погодитися? Після того запаморочливого поцілунку, після тієї п’янкої ніжності, якою напували її трепетне тіло міцні юнацькі руки...

Серпень розміняв останній тиждень. Літо ще щедро ділилося з людьми та землею теплом, але прохолодні ранки нагадували: осені не терпиться взяти владу у свої руки. Вона вже встигла обтрусити в саду більшість яблук, присушила трояндові пелюстки, зафарбувала в багрянці кущі півонії й завчасно прикрасила клумби своїми фірмовими квітами – айстрами і хризантемами. Софія спостерігала за всіма цими вісниками розлуки зі страхом і жалем, адже у вересні їй доведеться повертатися на навчання, а на Ярослава чекає робота в іншому місті. Що з ними, з їхнім коханням станеться? Вона готова була їхати за хлопцем на край світу, не те що в інше місто і, можливо, так би й зробила, якби життя не внесло свої корективи в історію її кохання.

У понеділок після обіду їй зателефонувала Наталка.

– Ти ще не знаєш? – у голосі подруги чулися тривога й цікавість водночас.

Не встигла Софія запитати, яка новина поки що її оминула, як нетерплячка здала Наталку.

– Приїхала Настя! Ой, що тепер буде?! Ця дівка так просто не відступиться. Пам’ятаєш, як вона відшмагала Віку з 11-Б, коли та спробувала позалицятися до Ярика? А тут! Уже ж і про весілля домовилися, а ти перейшла дорогу, – дівчина ледве зробила паузу, хоча Софія і не планувала її зупиняти. – Соню, чуєш, ти краще не виходь хоча б певний час із дому. Може, вона ненадовго прибула...

Сказати, що ця новина стала для Софії несподіванкою, не можна. Дівчина підсвідомо відчувала, що рано чи пізно доля зведе її із суперницею на спільній дорозі. Але й вірила в порядність Ярослава. Незадовго перед цим він пообіцяв розставити всі крапки у своїх колишніх стосунках.

– Дай мені трішки часу, – попрохав. – У нас із тобою все так швидко закрутилося... Я вже попередив Настю, що буде серйозна розмова, але ж не хочеться телефоном говорити такі речі: все-таки ми були разом тривалий час... Їй буде нелегко.

Софія не ставила ультиматумів, та й по-своєму жаліла покинуту дівчину (благородства переможця ніхто ж не скасовував).

Але все-таки неприємний черв’ячок страху через імовірність пересіктися з людиною, перед якою ти завинив, зводив нанівець відчуття радості від майбутнього побачення.

А за декілька годин сталася подія, яка, як кажуть, усе перевернула з ніг на голову, помінявши місцями переможців і переможених.

Батько Софії працював продавцем у магазині побутової техніки, розташованому в центрі села. Чомусь Насті спало на гадку йому першому завдати удару за втраченого коханого. Розлючена дівчина, прийшовши купувати якусь річ, не втрималася від погроз.

– Перекажіть своїй шльондрі, нехай не попадається мені на очі, бо я за себе не ручуся, – голосно, щоб усі присутні покупці почули, заявила вона.

І у відповідь на його здивування та обурення додала ще декілька нецензурних слів щодо і його самого, і його дружини.

Чоловікові стало погано: хворе серце відмовлялося працювати. Хтось викликав швидку допомогу, хтось зателефонував дружині.

Софія прибігла раніше від матері. Побачила докір в очах батька. Він відсторонив її слабкою рукою, коли намагалася підтримати. Разом з Іваном Федоровичем у лікарню поїхала дружина, а дівчина повернулася додому. Їй уже розповіли про конфлікт у магазині, і почуття провини чи не вперше важким тягарем лягло на сумління.

– Невже я не маю права на це кохання? Та й хіба такі речі підлягають дозволу чи забороні? – суперечливі думки не залишали дівчину ні на мить. – Хіба я винна, що Ярослав розлюбив Настю? І що ж, тепер нам усім судилося бути нещасливими? А якби я опинилася на її місті, чи так само боролася б за нього?

І дійшла висновку, що ніколи, ніколи б не дозволила собі такого! Бо хіба можна силою втримати чи повернути людину, в серці якої згасло те, що вас єднало? Що змушувало підніматися на хвилях пристрасті у височінь зоряного неба, втрачати земне тяжіння і летіти, летіти в оксамитовому просторі...

Того вечора вона як ніколи чекала побачення з Ярославом. Він не телефонував, як звичайно, не домовлявся про час зустрічі. Дівчина також не наважувалася його турбувати. Годинник відцокав дев’яту годину, стрілка поволі наближалася до наступної цифри. Телефон мовчав, і Софія не втрималася: ні, не зателефонувала – побігла до місця їхніх побачень. Юнака там не було.

Повернувшись у пустий дім, майже незворушно просиділа на ліжку до ранку, втупившись у темний екран мобільника. О сьомій набрала матір: становище батька залишалося стабільно важким.

– Що мені робити? – винувато запитала в неньки.

– Молитися! – почула у відповідь. – Повернемося з лікарні – поговоримо, а зараз пильнуй господарство: тут із тебе користі не буде, навпаки, доб’єш батька. Я Вадима повідомила, але поки що сказала не приїжджати – нехай заробляє гроші, бо на лікування потрібна чимала сума.

Наступний день теж минув без дзвінків Ярослава. І Софія зрозуміла, що він і вона – це вже минуле, таке безмежно щасливе, що усвідомлення його втрати нищить у ній все: будь-які бажання, навіть потребу дихати...

Лише за три дні пролунав бажаний дзвінок. Дівчина довго дивилася на екран. Вона знала напевне, що саме їй скажуть, і думала, чи варто проходити й через це приниження. Потреба почути хоча б іще раз голос коханого була такою непереборною, що не втрималася. Стандартні слова, стандартні причини – все, як і в багатьох інших...

А вона думала, що історія їхнього кохання незвичайна, що такі почуття, як у них, вічні, що з нею не могла статися така біда, бо ж вона до останку, до найменшого подиху віддавала себе коханому, і він не міг цим знехтувати, розтоптати все! Господи, за що?!

А доля тим часом готувала для Софії ще один удар. Останнього дня серпня пішов із життя батько... Було важке прощання. І не було їй прощення ні від матері, ні від брата, які оминали її, як прокажену. Вона сама себе зненавиділа!

Після дев’яти днів Вадим повідомив сестрі:

– Я забираю матір до себе: вона не зможе тут бути після всіх цих подій. Коли продамо будинок, ти отримаєш свою частину коштів. Тобі має вистачити на навчання, гуртожиток, інше. На перших порах, а потім... думай, тому що з грошима зараз у всіх сутужно. На канікули поки що їздитимеш до бабусі, а потім, коли мати заспокоїться, подумаємо, що робити.

Не втримався, щоб не дорікнути:

– Ех, ти...

Наступного дня дівчина поїхала на навчання.

Незабаром зрозуміла: кохання не минуло для неї безслідно.

Колись вона мріяла про те, щоб саме Ярослав став батьком її дітей. Місяць тому вона палко бажала, щоб ті пристрасні ночі назавжди з’єднали їх народженням малюка, але тепер... Хто підтримає її? Софія розуміла, що не має права розраховувати ні на матір, ні на брата. Бабуся? Їй уже майже вісімдесят, і в неї мізерна пенсія. Ні, вона не посміє такий тягар перекладати на чиїсь плечі. А може, все ж таки повідомити про вагітність Ярославові?

Дівчина вилучила його номер після останньої розмови, але хіба можна стерти його з пам’яті? Довго дивилася на дисплей, набрала перші цифри... Потім рішуче вимкнула телефон: нізащо цього не зробить – з неї досить приниження!

У середині травня Софія народила сина. Синьоокого, як його батько.

– Тепер ти – мої крила, – горнула малого до грудей. – Ми все здолаємо, бо ми удвох!

Світ усе ж таки не без добрих людей. Не лише бабуся, незважаючи на свій поважний вік, допомагала Софії перемагати труднощі. Подруги, навіть викладачі медучилища не обходили їх із сином увагою, тому вона змогла отримати диплом, який, надіялася, дасть змогу заробити їм на життя.

Минуло майже два роки. Кохання Софії до Ярослава не вмерло – воно гріло її синіми оченятами маленького Сергійка, який усе більше ставав схожим на свого батька. Вона знала, що в її сина є братик, старший на декілька місяців (інформація Наталки, з якою підтримувала зв’язки).

– Ось чому Ярослав зробив тоді такий вибір, – подумала, шукаючи виправдання його вчинку. – А якби знав про мою вагітність? Могло статися, що сьогодні не мій син ріс би без батьківського тепла, а Настин... Хоча... хіба діти повинні розплачуватися за наші помилки?

Можливо, в майбутньому примхлива доля зведе синів Ярослава на одній життєвій стежині. Можливо... Але це вже буде інша історія, й інші зорі салютуватимуть у серпневому небі святим і грішним мріям закоханих...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!