Життєва історія
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Наталку я зустріла випадково. І спершу навіть не впізнала, просто звернула увагу на жінку, яка світилась якимось тихим внутрішнім щастям та спокоєм. Не виокремлювалася з-поміж інших ані одягом, ані красою чи витонченістю. Відрізнялася від інших саме тим ледь вловимим світлом, що струменіло з очей, і лагідною усмішкою. У наш час, коли всі навколо бігають та метушаться, такий вираз обличчя я бачила лише в монахинь. Раптом жінка підвелась і махнула мені рукою: «Марічко! Невже не впізнаєш?».
***
Наталка – весела, задерикувата, з ластовинням на кирпатому носику, яке, до речі, їй неймовірно личило, – була душею всіх наших дитячих витівок і, незважаючи на свій непогамовний характер, улюбленицею вчителів. Навіть хлопчиська, сільські зірвиголови, визнавали Наталку за свою та радо приймали в ігри, на відміну від решти дівчаток. І раптом усе змінилося, точніше й не скажеш – саме раптом. Коли 1 вересня рівно о 8.30 у нашому дев’ятому класі з’явився новенький – високий кароокий розбишака Ігор із сусіднього села. Він приїхав на велосипеді просто на урочисту лінійку. Круто розвернувся біля самісіньких дверей і весело відрекомендувався: «Ігор Копанський, прошу любити, не ображати, руками не чіпати та не кантувати». І саме тоді Наталку немов підмінили. Втім, перше кохання змінює багатьох. Але щоб так кардинально… Вона відразу подорослішала, розквітла. «Дівка на виданні», – жартувала її мама, а дідусь, знай, сердився, коли ми з нею поспішали до клубу, і все бубонів сердито: «Чого б то на ті гулянки бігати? Ще в подолі принесете». Наталка шарілася і докірливо дивилася на обох, червоніла аж до сліз. А сільські хлопці й справді немов подуріли: не один ходив за нами шнурочком, але якщо вже казати правду, то не за нами, а за Наталкою. Та вона з-під своїх пухнастих вій усе поглядала на Ігоря і більше ні про кого й чути не хотіла, всі вуха мені розмовами про нього протуркотіла.
А в жовтні у клас прийшла ще одна новенька, з незвичним ім’ям Іоланта. Її привезли в село до бабусі з дідусем зі Львова батьки, за порадою лікарів, на «свіже повітря та справжнє молоко». Тихенька, непомітна, тендітна, аж прозора, інколи здавалося, що її й немає, сиділа за партою біля вікна, така собі правильна відмінниця. Оскільки нас було дев’ятнадцятеро, то сиділа Іоланта сама, повсякчас ретельно готувала домашнє, завжди все знала. Ніколи не виходила гуляти на вулицю, не кажучи вже про те, щоб пасти корову чи працювати на городі. Інколи виносила в сад мольберт і щось малювала. Між Іолантою і нами, сільськими дітьми, була прірва. Не те щоб ми цю дівчину кривдили чи не любили. Це були радше два цілком різні світи, які, здавалося, ніколи не перетнуться, як паралельні прямі.
Так минула зима, і ось одного весняного ранку Наталка зустріла мене біля школи, біла, мов стіна. «Прогуляймо фізику», – запропонувала несподівано і так благально подивилася на мене, що я мовчки повернулась, і ми рушили в напрямку лісу.
Сіяв дощ, було холодно, колежанка мовчки плакала, я потішала її, як могла. А ввечері, бо проблукали ми лісом увесь день, уже перед хвірткою підвела врешті голову і тихо сказала: «Я хочу померти». Повернулась і пішла. Й лише наступного дня я зрозуміла, що трапилось. Іоланта вже не сиділа за партою сама, поруч із нею був Ігор.
Відтоді я більше не чула від Наталки і слова про коханого. Життя тривало, і тільки сум, який оселився в очах подруги, говорив про її затаєне та глибоко приховане горе.
А Ігор не відходив від Іоланти. Носив їй портфель, супроводжував її скрізь і всюди. Доброзичливо огризався на кпини хлопців. А коли Іоланта хворіла, а хворіла вона часто, навіть лежала в лікарні, тоді зникав і він. Казали, що днює і ночує в місті.
Вони одружились одразу після випускного. Перед весіллям Ігорева мама голосила на все село, як на похороні: «З ким в’яжеш свою долю, вона ж хвора, ані тобі працівниця, ані дружина путня. А як діти підуть, що робитимете? Чи дівчат навколо мало? А як житимете? Мені поміч на старість потрібна, а ти кого мені до хати приведеш?».
Та потім, коли приїхали свати, заспокоїлася, прийняла їх як годиться, лише плакала і все примовляла: «Чи я ворог своїй дитині?».
Після весілля молодята переїхали жити до міста, незабаром і Наталка влаштувалась на роботу в місто на швейну фабрику. А я залишилася в рідному селі, тож зустрічалися ми рідко. Коли Наталка приїжджала до батьків, то охоче розповідала про роботу, міське життя, віджартовувалася на запитання про заміжжя, ніколи не згадувала про Ігоря, ніколи не запитувала про нього, і я вирішила, що вона вже давно забула своє перше нещасливе шкільне кохання. От тільки усмішка в Наталки стала інша, немов десь у кутику вуст прилаштувався смуток. А потім і ми з чоловіком переїхали в місто, відтоді я Наталки не бачила, хоча й згадувала її часто.
А якось зустріла Ігоря. Добряче напідпитку, сивий, недбало одягнений, стояв, спершись на смітник, і щось викрикував п’яним голосом. Зізнаюся, навіть перейшла на протилежний бік вулиці, щоб не впізнав бува. І лише на зустрічі однокласників дізналася про Ігореву трагічну долю.
***
Він зненавидів своє тіло, міцне, сильне. Коли з дзеркала на нього дивився здоровий тридцятирічний чоловік, йому хотілося гупнути кулаком по склу, розбити його на дрібні друзки. Чому має померти вона, вона, а не він, адже він і так не житиме без неї.
Коли довідався, що надії більше немає і до року дружини не стане, мало не збожеволів. Жаліслива старенька санітарка намагалася втішити Ігоря в коридорі: «Та ж тобі тільки легше буде. Скільки можна мучитися з калікою?». Спершу навіть не зрозумів, про що йдеться, а потім ледь стримався, щоб не вдарити жінку. «Каліка», «мучитися». Та ця жінка для нього весь світ. Як вони всі цього не розуміють? Вона – його життя. Його Іоланта. Ніколи не називав її пестливо, хоча кохав до нестями. Носив безсиле, тендітне і майже нерухоме, вимучене хворобою тіло дружини квартирою, гойдав, колисав, як маленьку дитину. Щодня зносив із п’ятого поверху на руках у невеличкий двір перед будинком. Відвоював цю територію в ЖЕКу, сам засадив кущами та квітами. Іоланта любила сидіти там і читати, а коли вже не могла втримати книжку, то читав він, а вона слухала, спостерігала за метеликами та джмелями, поклавши голову йому на плече.
Інколи приходили погомоніти сусіди, і Ігор зненавидів їх за це, бо йому здавалося, що вони крадуть їхній час, якого залишилося так мало. Став вовкуватим, мовчазним і оживав лише біля неї, біля жінки, яку кохав понад життя. Попросив маму, щоб не приїжджала: не міг бачити її сліз, вважав абсурдним, що вона шкодує його, а не Іоланту. Коли дружина почала згасати, не відходив від неї ні вдень, ні вночі, не спав, не їв. Тримав Іоланту за руку, і йому здавалося, що навіть смерть не посміє прийти, поки він поруч із коханою. Дружина часто лежала без пам’яті, а коли поверталася до тями, вдячно усміхалась Ігореві, інколи плакала, намагалася щось тихо сказати, тоді він нахилявся низько-низько і цілував потріскані сухі губи. «Не говори, тобі не можна, я й так тебе зрозумію», – шепотів Іоланті на вухо. Деколи вона засинала і дихала ледь чутно, але рівно, як здорова, і в Ігоря народжувалася надія, що хвороба таки мине. Та дива не сталося. Коли ввечері, вимучений кількаденним безсонням, Ігор таки заснув, дружини не стало…
Ховали Іоланту батьки. Ігор пішов із дому того ж вечора. Не повертався місяць. Повернувся постарілий, зсутулений і почав без просвітку пиячити. Покинув роботу. Збайдужів до всього. Часом напивався так, що вже не пам’ятав, хто він, де він, і тоді відчував блаженне забуття.
***
Наталка поверталася з роботи. Вже темніло. Коли йшла попри смітники, раптом почула, що хтось стогне. Спершу вирішила пройти повз, але потім згадала, як тітка Марина розповідала, що її сват помер просто на вулиці від серцевого нападу, бо ніхто йому не допоміг, усі думали, звичайний п’яничка валяється. Тож обережно підійшла. Серед купи сміття, поміж старих викинутих подушок лежав… Ігор.
Він лаявся, ображав Наталку, знову напивався і зникав, а вона розшукувала його на звалищах, у брудних гуртожитських під’їздах, привозила, непритомного, смердючого та брудного, додому, відмивала, виходжувала. Щоб знову наразитися на образи, глум, сварку. Це повторювалося знову і знову. Якесь божевільне зубчате колесо, яке рівномірно поверталося, ранило душу й нічого не змінювало. У Наталки опускалися руки від відчаю, але покинути напризволяще кохану людину вона не могла. Та якось Наталці наснилась Іоланта. «Приведи його до мене, – сказала вона із сумною усмішкою й додала: – І будьте щасливими».
Наталка прокинулась і раптом зрозуміла, що має робити. Весь день жінка вкотре шукала Ігоря, а коли нарешті знайшла, то повезла не додому, а на кладовище. Ігор пручався, не хотів іти, потім упав і заснув. Але Наталка вперто тягла його вперед поміж могил, а потім довго термосила, била по обличчі, і коли Ігор врешті прочумався, повернула його голову до світлини на могилі. З неї на напівпритомного чоловіка дивилась… Іоланта, дивилась і усміхалась.
«Ти думаєш, вона таким хотіла тебе бачити, таким?» – вигукнула Наталка і тицьнула йому до рук дзеркало, а потім рвучко повернулась і пішла геть…
Ігор прийшов до Наталки лише третього дня, довго мовчки стояв на порозі, а потім тихо попросив: «Допоможи мені».
***
Повернення до нормального життя було важким. Ігор раз у раз зривався. Потім важко захворів. А згодом вони ще й дізналися, що в них не буде дітей. Стреси й алкоголь позбавили чоловіка щастя бути батьком. Та Наталка не відступила, вона стала його ангелом-охоронцем. І її кохання, перше та єдине в житті, зробило неймовірне. Воно подарувало їм обом другий шанс.
***
Наталка сидить навпроти мене і розповідає про своє життя, про те, яка вона щаслива, раптом усміхається комусь за моєю спиною своєю щирою усмішкою – без крапельки суму в очах.
– А от і мої йдуть. Усе, вирішено: забираємо тебе до нас, і щоб без відмов.
До нас підходить Ігор, що везе на кріслі колісному хлопчика років шести, який із цікавістю поглядає на мене.
– Мамо, а лікар сказав, що незабаром я зможу ходити сам, щоправда, на милицях. Але сам, – гордо повідомляє він Наталці.
– От і чудово, Назарчику, – нахиляється до нього жінка і ніжно цілує його в щічку. – Я ж казала, що все буде добре.
Поправляє непокірного чубчика над дитячим чолом.
– Ігорю, впізнаєш Марічку?
***
Цього вечора я не забуду ніколи. Коли бачила, як Ігор раз у раз наче ненароком торкається рукою Наталки і як вона усміхається йому у відповідь, то розуміла, що в цій невеличкій квартирі живе справжнє кохання. І цей вечір навчив мене більше, ніж усі книжки, разом узяті.
А коли Наталка з Ігорем пішли до кухні готувати каву, Назарчик раптом нагнувся до мене і, блискаючи оченятами, прошепотів: «Знаєте, а Наталка – не моя справжня мама, але вона найкраща у світі. Чесно». А потім усміхнувся таємниче і додав: «А в мене незабаром буде братик або сестричка».
Господи, дякую Тобі за те, що на світі ще бувають дива, за те, що інколи, ставлячи страшний діагноз, лікарі помиляються, за цей прекрасний світ, за кохання. За кохання, яке таки існує, хоч що б там казали скептики.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

