КОЛЕСО ДОЛІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Таміла ТАРАСЕНКО

05 жовтня 22:04

454

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

– Ілонко! Боже! Ти ж дівчинка! А глянь-но на себе! Не зачіска, а хтозна-що, а в перукарні ж були минулого тижня! На новенькому светрі – пляма... У дзеркало подивись! Ну на кого ти схожа?! – На тебе, мамусю, так?

Лясь! Занадто сміливе припущення винагорода – материнський ляпас.

Найстрашніше, що на мить Галину затопила крижана зловтіха: давно вже треба було поставити на місце це мале чудовисько. Хоч отверезіння насунулося швидко й безжалісно, принісши не лише почуття провини, а й страх.

Господи! Ілона навіть не заплакала. У не по-дитячому пильних очах замість сліз були злі вогники. Слабкий ніс, з якого кров струменить від найменшого дотику, – не завжди біда. Інколи це цілком можна повернути на свою користь. Якщо треба, скажімо, терміново забратися з уроку, якого не вивчила, до медичного кабінету, де медсестра звично поахкає над слабеньким дівчам, зробить йому примочку, суне аскорбінку й дозволить затриматись: тепер учителям аби завчити малих горопах до непритомності. Чи в отакому-от випадку, коли мати раптом вирішить зігнати злість.

– У голові паморочиться... – Ілона шепоче це у простір, стиха переводячи дух, як нещодавно під час уроку фізкультури, коли перед нею маячив ненависний канат. Неможливо так прикидатися в дев’ять років. У цьому переконані всі вчителі.

А от у Галини, яка клопочеться у ванній біля доньки, відчуваючи себе найгіршою матір’ю у світі, закрадається сумнів. З-під довгих золотавих повік за кожним її рухом уважно стежать морозяно-блакитні очі: люба доня вичікує слушний момент.

Але ж хіба не краще, що дівчисько насправді почувається стерпно? От тільки що «хвора» забажає цього разу, аби не скаржитись батькові?! Записку для вчительки: «В Ілони сильно боліла голова, тож вона не змогла виконати завдання з математики, будь ласка, не питайте її сьогодні, а завтра все буде виконано»? Вкотре заведе мову про декоративного кролика, якого мріє тримати вдома?! Обмежиться проханням дати на солодке дві порції морозива чи лягти спати пізніше?..

– Татко приїхав, – отепер малолітня акторка не грає. Очі широко розплющені. Стурбована щиро. – Заховай у вітальні ту свою пляшку, бо знову посваритесь, лимон теж сховай, бо хто повірить, що просто так його їси?.. І я... я йому все ж таки скажу колись, що ти б’єшся, от!

Галина ніяк не може збагнути, як доньці вдається чути звук ліфта, що зупиняється на їхньому поверсі, крізь металеві двері, та ще й у ванній, де з крана дзюркотить вода. Але вдається, факт.

Подумки Галина обурюється: любі родичі щось аж надто одностайно і старанно намагаються записати її в алкоголічки. Врешті, кожен має право час від часу заспокоїти нерви чарочкою коньяку. Але, звісно, пляшку та келих швиденько прибирає, як і тарілку з покраяним лимоном, – треба буде завтра кекс спекти за тим рецептом з телешоу. Мимохідь оглядає кімнату, чи нема ще якогось компромату, й поправляє натурально-біляве – предмет особливої гордості – волосся.

Ілона, остаточно розщедрившись, – ой, буде розмова про того клятого кроля! – з’являється в передпокої водночас із рипом вхідних дверей. Тож Артем насамперед бачить у рідній квартирі світлокосе, старанно зачесане янголя, яке так радіє таткові. Вдоволено всміхається. І лише потім помічає ледь спухлий ніс спадкоємиці та краплину засохлої крові на світлих джинсиках. Чоловіка майже непомітно пересмикує – Галина ладна заприсягтися в цьому, хоч зараз іще порається у вітальні.

І ще жінка не має сумніву: замащений свіжою кров’ю доньчин «вихідний» светрик надійно схований у пральній машинці, а на дівчинці – чистенька домашня кофтинка з намальованим милим кошеням. Артема ледь не фізично вивертає від одного погляду на кров чи бруд, а Ілона добре встигла вивчити слабкості батьків. І рідко переборщує зі спецефектами.

– Що, знову фізкультура?! – за татковим запитанням стоїть цілий монолог: що, такі гроші в тій гімназії деруть, аби дітей калічити?! Давно треба було взяти довідку в лікаря, щоб дівчинці дали спокій, не буде з неї спортсменки – то й на краще! Підросте – сама проситиметься в спортивні зали на тренажери, аби гарною бути, а зараз нащо оте все? Чому таке просте рішення не спало на думку самій Галині? Невже він мусить дбати про все сам?

У присутності Ілони він стримується, бо пам’ятає, що гнів – то непедагогічно. А от Галині доведеться це вислухати.

Але ні, виявилося, що голові родини сьогодні взагалі не до шкільних проблем. Артем ледь дочекався, поки Ілона вкладеться спати, хоч і хмикнув задоволено над черговою «дванадцяткою» з «інглишу» й пообіцяв більше кишенькових грошей цього тижня.

– Мамо, а можна мені завтра піти на святкування дня народження до Зіни з другого під’їзду? – це вже у спальні, русяве волосся розсипалося на подушці, долонька під щічкою. Практичне янголятко ввічливо прохає у мами дозволу, знаючи, що не почує у відповідь звичного: «От тільки товариства Зіни, якій мати-співачка щотижня перефарбовує волосся ледь не із шести років, тобі бракувало!». Справді, Галина обмежується нейтральним:

– Побачимо.

Артем чекає дружину, нервово клацаючи пультом до телевізора. На роботі щось сталося, щось таке, що змусило успішного начальника важливого відділу вимітати злість на ні в чому не винну дорогу техніку.

– У нас корпоратив незабаром, новорічний. Цього разу запросили всю команду, не самих – із сім’ями та дітьми, – таким тоном, яким сповіщати хіба що про перевірку податкової, починає він. Хоч ні, про податкову Артем змовчав би. Про успіх, може, й кинув би щось мимохідь. А про неприємності – Боже збав! Фортуна миттю відвертається від слабаків, колесо долі починає рипіти й пробуксовувати.

Але зараз чоловік змушений був прохати про допомогу, і це дуже не подобалося ні йому, ні Галині.

– Онукові боса якраз на Новий рік – сьомий день народження. Дідусь планує залучати його до справ уже зараз, адже із сина нічого путнього не вийшло. Ну, й влаштовують такий собі дитячий прийом, аби привчати спадкоємця до колективу...

– Зворушливо, – голос Галини не тремтів. Майже. – Дякую за цікаву розповідь. Ти вже попросив вибачення за відсутність домашніх? Думаю, що версію про терміновий припис лікаря відвезти малу доньку до санаторію зустрінуть із розумінням.

– Я знав, що ти – ще та гадина, – дивно, це звучить не як образа, а як факт. – Але настільки, що ризикнеш накликати на рідну дитину хворобу, щоб тільки не глянути в очі минулому? Так-от, мені нема резону ризикувати кар’єрою заради твого спокою. Мені прямим текстом сказали, щоб там була Ілона, зрозуміло? Та й для дівчинки це може бути шансом.

Що незрозумілого? Найбанальніша істина «За все треба платити» вкотре вишкірилася на Галину вуличним псом, у якого спробували вихопити кістку. Звісно, заздрість колишніх однокласниць: «За що їй такий пробивний чоловік, який далеко піде? За які такі заслуги красуня доня, сите життя й гарні сукні-прикраси?! От дама вишукалася! Чим заслужила? От воно – сліпе щастя!» – то дорогий крам. Але невже за цим рахунком іще не сплачено?! Чи боягузки завжди платять удвічі більше?

І основне, ще гукаючи щось образливе просто в обличчя чоловікові, доводячи, що він – останній покидьок, наполягаючи, врешті, що Ілонка – справді хвора, треба відвести її до лікаря, а не до галасливої ватаги однолітків, невже не зрозуміло?!

Так-от, уже тоді Галина чітко знала, що вона вкотре поступиться, хіба виторгує право хоч самій не брати участь у цьому фарсі. Призначеного дня одягне на сяючу малу (корпоратив на батьковій роботі – то для дорослих, а як для дітей, то лише для найкращих – так тато пояснив!) гарну сукню – не виклично-пишну, Боже збав, стриманого крою, але з відомим лейблом. Й усоте повторить, як личить поводитися пристойним дівчатам на святі, й отримає у відповідь здивований погляд янгольськи-блакитних очей.

– Ну, мамо! Хіба я колись на святі поводилась перед чужими нечемно?

Можливо, як незаслужену винагороду, побачить, що личко Ілони на мить щиро спохмурніє.

– Ма-а-амо, а може, і ти поїдеш?.. Що, аж так голова болить? Ти б там була найгарніша!

– Нічого, сонечко. Йди, щоб тато не нервувався. А мама полежить трохи – і їй стане краще...

Залишиться, помахавши з вікна рідним, удома сама, зателефонує хатній робітниці: не треба сьогодні приходити, не хвилюйтеся, із зарплатні не вирахують... І, вона й зараз упевнена, потягнеться по добре приховану пляшку коньяку, сяк-так накраявши лимон – зараз не до етикету...

От тільки поки не скажеш, куди того дня полинуть Галинині думки. Та певно, на десять років назад. Молода самовпевнена дурепа, твердо переконана: щаслива доля – зовсім поруч, варто простягти руку й ухопити її, ту долю, за хвіст. Як уже не пощастило народитися в пристойній родині, то треба поставити все на привабливу зовнішність і крутнути колесо долі в потрібному напрямку.

От нехай спробують родичі отого заможного гада просто за двері її виставити! Зняв її на дискотеці на очах у знайомих? Зняв. Їй іще тоді не було повних шістнадцяти? Не було. Що, продовжувати і прямо казати, до чого йдеться?! До речі, якщо не вірять, що вона вагітна саме від їхнього сина, то можуть потім зробити всі потрібні аналізи...

У житті все було інакше, ніж у серіалах та планах. Брудніше, звісно. Але Галині пощастило. Бувають такі збіги: «біологічний батечко» Ілони – називатимемо речі своїми іменами! – якраз накоїв щось таке серйозне, що родині аж ніяк не треба було ще й отаке свідчення, хоч від такої дрібноти.

А тут ще й босові впливової компанії підвернувся під руку амбітний молодик із провінції, ладний заплатити за змогу розпочати кар’єру доволі незвичну ціну... Штамп у паспорті та рядок у метриці дитини? Ніколи, за жодних умов не казати нікому, що дитина – не його кревна? Інші за таку посаду платили й більше...

Забути минуле, аби отримати гарну і достатньо заможну родину? Тоді Галині здалося, що це – нормальна ціна.

Потім у процесі «лікування» коньяком настане мить, коли розум стане оманливо тверезим. Ворухнуться заспокійливі думки: врешті, невже ліпше було б пхатися до заштатного інституту, рахувати копійки з учительської зарплатні, скаржитися приятелькам, що чоловік у шкільному колективі один, та й той відсвяткував шістдесятиріччя і запрошує на весілля онука?!

Та й не найгірший з Артема батько, інколи здається, що його та Ілону ліпили з одного тіста... У дівчинки вже зараз задатки кар’єристки, тож розуміють одне одного добре... Нема сина, то й успіхами доньки хвалиться на роботі. І не подасть Галина на розлучення... Чого себе дурити?

Далі, після ще одного-двох келихів міцного напою, настане дивне відчуття сну – не сну... Чогось такого, коли бачиш якесь марево так чітко, що й не віриться, що то – не справжнє.

Так і бачиться: Ілонка на мить завмирає на порозі великої зали. Чи то гарно прикрашену ялинку роздивляється, чи то обдумує батьківське напучування в машині:

– Будь увічливою із Віталиком, він – іменинник. Як треба буде, в якісь грі краще піддайся, ти – доросла, він іще малий. І привітайся з його дідусем, не забудь! Будеш розумницею – святий Миколай і велосипед, отой, що ти просила, з іншими подарунками прихопить...

Вдавати, що їй цікаво з дрібнотою, хай навіть з іменинником, Ілоні не хочеться. Але велосипед – то серйозно. Вона привітно усміхається ледь зніченому «господареві», демонструючи на щічках симпатичні ямочки, які колись, до пластичної операції, були в її матері. Дві пари дитячих блакитних очей – на диво однакових – обмінюються запитливо-нашорошеними поглядами.

За мить, після кількох реплік, хлопець пожвавився: він же не винен, що до цього поспілкуватися по-нормальному не було з ким. Навколо з дітей, яких йому вже відрекомендували, всі чи надто великі – років по одинадцять – хлопці, чи зовсім дрібні, ледь не в пелюшках! А що з дівчатами можна поговорити про цікаві обом мультики й навіть про машинки – це для Віталика відкриття... І дідусь, схоже, не заперечуватиме, щоб він із цією дівчинкою бавився. Он глянув здалеку на них дуже уважно, та лише коротко кивнув.

Що й казати, корпоратив вдався, як і завжди у цій фірмі. Усі присутні відчували: якщо їх запросили, отже, Фортуна усміхається йому. Потім питання про власну значущість поступово втрачає актуальність – раут починає скидатися на звичайну вечірку.

Навіть діти не нудяться, хай і розбилися на групки за віком. От тільки конкурси для менших влаштовувати не варто було. Що гарного, як вони гасатимуть, забруднюючи святкову одежу, залом і довгим коридором, розшукуючи підказки, аби знайти головний приз?!

Хтозна, як так трапилося, але найсерйозніше до завдання поставилися сам іменник Віталій та Ілона. Принаймні до останньої підказки – кольорової кульки із цидулкою всередині, прихованої в найдальшому кутку зали, – вони дісталися одночасно.

– Дай! – рішуче простягнув руку Віталик. – Дай, я першим побачив!

– А я першою торкнулася, – резонно заперечила розпашіла Ілонка.

– Мені треба, нехай дідусь побачить, що я переміг!

– А мені треба, аби татко побачив, що я перемогла! Нехай мною пишається!

– Та ти не розумієш! Якщо я програю...

– Що, лаятимуть? – недовірливо перепитала Ілонка: от хтозна, що більше сподобається таткові – як її хвалитимуть і вручатимуть отой приз чи як вона таки поступиться малому, бо той іменник? Так одразу не скажеш...

– Не лаятимуть. Дідусь тільки скаже, що так і знав, що я теж такий, без талану... – Віталик раптом глянув уже без прохання, по-зломму, ніби зрозумів, що бовкнув зайве. Він аж на два роки менший, а Ілонка вміє битися. Але якщо вдарити іменинника... Тоді святий Миколай не лише про велосипед забуде.

Тож вона навіть не стала перепитувати, а хто ще в дідуся без везіння. Спробувала вдати співчуття:

– Домовмося так: скажемо, що ми знайшли отой приз разом?

Перемога навпіл – то ніби й не зовсім перемога, але Віталик зрадів. Малий іще...

Отак вони підійшли до ялинки разом. Дорослі помітили, почали всміхатися, мовляв, от, переможці!

Ілона ледь уповільнила крок. Мама чомусь інколи сварила її за те, що дівчинці подобалися отакі миті, коли можна зробити багато-багато різних виборів... Але це так цікаво!

От і зараз можна сказати, що вони з хлопцем відшукали приз разом, так, Віталику? Й усміхнутись. Усі й так зрозуміють, що то вона поступилася молодшому...

А можна сказати правду: вона – переможниця. Це ж не брехня! Так, у того Віталика нема талану, а в неї є!

А можна... На мить перехопило дух від неймовірної думки – можна віддати оту кульку іменинникові. Що там за приз такий чекає? В Ілони досить цяцьок, та й цукерки вдома є, обійдеться без подарунка. Малий зрадіє, його дідусь здивується і не буде таким бундючним. А вже вдома дівчинку точно хвалитимуть і щось їй подарують – і тато, а може, навіть мама...

Віталик щось відчув, зупинився, глянув із тривогою. Ілона спершу не помітила, ступила ще крок, випереджаючи його, все сильніше стискаючи кульку – свідчення перемоги. Що ж робити?!.

Цієї миті Галині забракло повітря. Це сон... Це був лише сон... До того корпоративу ще дожити. І не пила вона сьогодні майже зовсім. Певно, після сварки з чоловіком отаке примарилося. Галина принципово лягла спати у вітальні на стильному, але незручному дивані, хоч і підозрювала, що це нічого не змінить.

Треба зараз заглянути у дитячу кімнати. Давненько жінка не перевіряла, як там спить її донька серед ночі. Ілонку ніколи не мучили жахіття. То нащо туди йти? Будити малу, заводити розмову, радити, як варто вчинити, аби не втратити свій шанс? Чи відмовляти від того свята, що, дівчисько ніколи ялинки не бачило, а подарунок їй мати і так купить?..

Противний рип – чи ще нового дивана, за який, схоже, переплатили, чи колеса долі, яка знову буксує, не знаючи, куди крутнутись...

Галину осяює рятівна думка: а може, ці роздуми – то теж лише сон? Зранку вона прокинеться по-справжньому... Й обов’язково зробить щось таке, таке... Усе тоді зміниться. І може, на краще? А поки що можна непорушно лежати, вслухуватися в таємничі нічні звуки. Звідки вони в сучасній квартирі? Вдивлятися у вікно, за яким чи то уві сні, чи й насправді сіріє перед світанком.

Ранок – то завжди шанс щось змінити.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!