КОХАННЯ ЗА ЗГОДОЮ

– Якось? – Лариска скептично звела брову: – Подруго, у твоїх соцмережах жодної персональної світлини з парубком, хіба що в компанії, а ті парубки інших дівуль обіймають. Тож або ти брешеш, що хтось у тебе закохався, або зійшлася з одруженим, або твій хлоп – соціофоб і ненавидить фоткатись. Обирай версію. Думаю, для тої Нелі всі три будуть привабливі…

– Слухай, правда, кидай ті підробітки, відкривай детективну агенцію, доста на мені тренуватись, – Юлька дивилася зі щирою образою. – От що б ти на моєму місці зробила, така розумна?

У завжди серйозних очах Лариси раптом майнула дивна, майже хуліганська іскорка:

– Дочекалась би, поки хлопці в гуртожитку прокинуться. А потім подумала б, чим і кого підкупити, аби згодився декілька годин зображати закоханого.

– І кого б то? – Юлька врешті зацікавилась настільки, що вилізла з ліжка, кутаючись у ковдру. Схоже, критикувати божевільну ідею вона не думала.

– На твоєму місці? А Сергія-волейболіста, з того поверху, де спортсменів поселили. А що? На рік старший, спортивний, білявий, сіроокий. Бо вже як зовсім голлівудського красунчика привести – не повірять.

– Сергія?! Та він же дурень!

– Чого відразу дурень? Ти його що, на олімпіаду з вищої математики тягнути будеш чи до консерваторії?! Нормальний хлопець, ну, нариватись перед старшими любить, та хто без недоліків?

– Так, а чого саме його? – Юлька не була в захваті від пропозиції. Але була впевнена, що Лариска вже встигла не лише висунути божевільну ідею, обґрунтувати її як дуже розумну, а й розробила план, як змусити хлопця погодитись на авантюру.

– Бо він – з мого села, в одній школі навчались. Його мати навіть колись натякала моїй бабусі, яка я гарна дівчинка – жодного зауваження від учителів за всі роки навчання, червоний диплом, у господарстві допомагаю… от шкода, що не однокласниця її збитошника.

– І?

– І той Сергійко мені скаржився, що мати дізналася про деякі вечірки в їхньому блоці: комендантка, як обіцяла, зателефонувала батькам зі скаргами. Тож мати вже не натякає, а просто говорить, що йому треба шукати собі гарну дівчинку, майбутню дружину, маму її майбутніх внучат, а не оцих-от розмальованих фіф.

– Тільки не кажи, що він шукає, з ким до матері на гостину поїхати, мовляв, мамо, це – твоя майбутня невістка?

– То що, як стану головою детективного агентства, тебе першою в помічниці наймати? Сергій уже мені пропонував отаке «гостювання». Я йому поспівчувала, допомогла із вправами з англійської, але від такої честі відмовилась.

Юлька хвилину енергійно розчісувала густе волосся, а гребінець тріщав. Сердито бурмотіла: «Ну, дурниця ж! Та щоб я! Це ж ким треба бути!». Потім надала голосу більше жалібності:

– Лариско, ну, тобі ж неважко допомогти?

– Піти й домовитись із Сергієм, аби він видав себе за твого хлопця? Юлько, якщо ти серйозно, то це – занадто. Хочете людей спільно дурити – домовляйтеся самі.

Юлія мовчки вбиралась у свої найкращі джинси й напівпрозору майку. Потім, глянувши на годинник, так само мовчки годину копирсалась у планшеті. Визнала-таки, що отакий ранній візит – не кращий спосіб налагодити взаємини з майбутнім «коханим».

– Почніть зі спільних фото! – кинула Лариска їй у спину.

Двері у відповідь промовисто грюкнули – ото радість сусідам у неділю! Однак за годину Юлька вернулась майже заспокоєною. А того ж дня на її сторінках у соц­мережах з’явились перші спільні фото: на фоні штучної ялинки в холі гуртожитку, на припорошеному першим снігом дворі, коли хлопець обережно підтримує її під лікоть на слизьких сходах, і все таке.

А за вже декілька днів у кімнату дівчат з’явилась Юльчина мати. Й нітрохи не засмутилась, що її доні ще нема.

– Ларисо, чи ти нічого не знаєш про Юлине… захоплення? На світлинах він – симпатичний хлопець. А так, у житті?

Треба було зробити здивоване обличчя, мовляв, про що ви?! Однак Лариска не обманювалась: актриса з неї – ще гірша, ніж з Юльки. Тож лише повсякчас повторювала, що Сергій – то лише друг Юльчин, нічого серйозного. Та й, узагалі, хлопець нормальний, вона з ним до однієї школи ходила… Ну, й видала дещо про його шкільне життя, здебільшого про спортивні перемоги, а не про дурні жарти, про які й в інших класах знали.

Наталія Іванівна слухала уважно, хоча ще й не заспокоїлась остаточно. Коли розповідь увірвав стук у двері кімнати, Лариса навіть не зраділа. Як виявилося, правильно:

– Степанидо Гнатівно?! Доб­рий день! Я не знаю, де ваш Сергій, на жаль. Передати йому якісь речі?

– Ох, Лариско, я й сама знаю, де мій Сергій, а головне, з ким: у нього вся сторінка в інтернеті – у фотографіях з твоєю сусідкою з кімнати. Ніби симпатичне дівча, без кіло косметики на обличчі й без накрученого чортзна-чого на голові. І вбрана нормально. А так… Хоч би матері сказав!

Лариса дуже рідко визнавала, що вчинила дурницю. Однак, схоже, саме час був каятись. Але вона просто не встигла: Наталя Іванівна піднялась із рипкого стільця:

– То ви – мама Сергія? Юля – моя донька. Вони… гарна з виду пара.

– Із виду, може, й гарна. Однак чому не сказати матері про справді важливе?! Про що ми з вами ще дізнаємось з інтернету? Світлини з онуком там побачимо?!

Лариска не втекла з кімнати. Ще чого! Вона запропонувала гостям чаю, як то личить порядній господині. Без тіні розкаяння виставила на стіл святкове полуничне варення, яке передала любій доні сама ж Наталія Іванівна. Перепросила, бо, мовляв, саме час на репетиторство йти. І запевнила, що Юля ось-ось повернеться. Мабуть, Сергій її провести захоче. І без поспіху відступила в коридор.

А за кілька хвилин усі «змовники» зібралися в кімнаті на самопідготовку. Добре, що не було охочих готуватися до пар. Лариска пошепки відбивалась від розсерджених «закоханих»:

– А якби я запропонувала вам стрибнути з дев’ятого поверху?! Я вас що, силою зводила, змушувала фоткатись чи ті фото в інтернет виставляти?! Чого слухались? І чого ви від мене хочете?! Ви спитали, як зробити, щоб повірили, що ви зустрічаєтесь із кимось. Ось, повірили! І не «з кимось»! Дівчина – красуня, парубок – нічого так!

– Ну, спасибі! Як я «нічого так» – то вже й радіти треба?

– Можеш не дякувати, Сергійку! Не хочете зізнаватись у жарті – скажіть, що посварилися, змініть статус у соцмережах на жалібний, розбите серце. Вам ще й поспівчувають!

– Сергію, не слухай цю авантюристку! Ну, будь ласка, що тобі вартує повдавати зовсім трохи, що зі мною зустрічаєшся? Просто помовчи, я сама з нашими мамами поговорю. А там уже, після Нельчиного дня народження, він у неї 26-го, можна і статус жалібний, га?

– Не перед Новим роком же! Ще бракувало, щоб хлопці під ялинкою співчували, що мене кинули перед святом!

– Як скажеш, Сергію! Маєш рацію: навіщо аж так квапитись?

Лариска тихенько висковзнула в коридор: репетиторства ніхто не скасовував. Не втрималась, відправила Юльці смс-ку: «Про ваших матерів не забудьте. Поки вас чекають й обговорюють, як вас виховували, то все варення з’їдять. Те саме, що ти на святковий пиріг залишила».

І відімкнула звук мобільного. Заняття з англійської зі школярами – то серйозно. Не до інших проблем, навіть у знайомих закоханих.