КОХАННЯ НЕ ЗНАЄ СЛОВА «ЗРАДА»

Вітер нудьгував. Він укотре пробігся спорожнілими осінніми полями, заглянув у сірі безлисті ліси, промчав над сталевою поверхнею вузенької річки, яка ділила місто навпіл, навіть спробував загравати з деякими перехожими, руйнуючи комусь із них зачіску, комусь тріпаючи шарф чи хустку, однак ніхто не звертав на нього уваги. Перехожі й далі поспішали у своїх справах, ліс байдуже відмахнувся від нього голими гілками, річка лише на мить скривила губи в поблажливій усмішці, а на полях хіба що незораний бур’ян кинувся навздогін грайливому відвіду­вачу і розчаровано зупинився: не ті можливості, не ті сили…

Раптовий дощ сипонув холодом із високості. Хтось поспішив сховатися під парасолем, інші знайшли захист від мокрого нападника в теплих оселях, а вітер… вітер короткими перебіжками дістався сосен, які надійним корсажем оточили приміщення лікарні, і сховався в м’яких зелених вітах. Уже хотів, було, подрімати, але невгамовна сутність змусила заглянути у вік­но навпроти.

У лікарняній палаті лише одне ліжко, на якому лежав молодий чоловік із заплющеними очима. Один бік його обличчя спотворював великий шрам, інший свідчив про колишню мужню красу. Фото таких чоловіків можна побачити на глянцевих сторінках модних журналів, які рекламують принади світського життя. Але не лише шрам назавжди відділяв молодого чоловіка від престижного глянцю. У нього не було правої ноги – тонке простирадло не ховало цього страшного каліцтва, навпаки, своєю білою опалістю акцентувало на жахливій несумісності молодості та цієї непоправної втрати.

Здавалося, що людина на ліжку не дихала. Вітер занепокоївся: він не любив спокою, мертвого тим паче. Обережно постукав сосновою гілкою у вікно. Чоловік розплющив очі. У погляді – біль і… надія… На що… чи на кого? А може, на все разом? Вітер не зов­сім розумівся у всіх складнощах, якими люди люблять супроводжувати своє життя, але деяких премудростей усе ж таки в них навчився. Наприклад, тепер він точно знав: цього юнака не можна залишати наодинці з його бідою – самотність у такому разі вбиває, а він, такий іще молодий, має жити, всупереч усьому!

Ростислав ховався від чужого співчуття в напускній байдужості. Перед матір’ю ніколи не дозволяв собі розпачу. Вона повинна знати, що він сильний, що вона може зав­жди на нього покластися, адже він – її єдина опора в житті. Ростислав тримався і перед шкільними та студентськими друзями, які відвідували його в лікарні. Приїжджали побратими – він також знаходив сили пожартувати з ними про свою фізичну ваду, розмірковував над перспективами на майбутнє. Щоправда, Ростислав дуже втомлювався від цієї гри в оптимізм, інколи прагнув, щоб його таки залишили у спокої. Тоді хлопець повертався у своє безтурботне минуле, в якому не було цієї жахливої війни, минуле, де він був безмірно щасливим, де кохав сам і вірив у Лінине кохання.

– Ідеальна пара, – говорили всі, хто знав Ростислава і Ліну.

– Це той випадок, коли колись розділені половинки знайшли одна одну, – раділи їхній гармонії доброзичливі родичі.

І справді, сумніватися у щирості та надійності їхніх стосунків не доводилося. Звичайно, молоді люди інколи сперечалися, навіть сердилися одне на одного, але довго це не тривало. Їхнє кохання, яке зародилося ще у шкільні роки, не витримувало довгих пауз. Ростислав після одинадцятого класу вступив до військової академії у столиці, і Ліна, яка закінчувала школу на рік пізніше, вирішила здобувати вищу освіту там само, лише в іншому закладі – вона мріяла стати перекладачем. Закохані вже обговорювали дату одруження, коли країну сколихнули події 2013 року. А потім розпочалося те жахіття, з назвою якого досі не можуть визначитися ні політики, ні експерти, хоча давно вже всім зрозуміло: це ЛЮДИНОВБИВСТВО. Ростислав має тепер вдосталь часу, щоб думати, аналізувати, порівнювати, пережите за ці роки. Він пішов добровольцем майже в перші ж дні, тільки-но чужаки ступили на землю Батьківщини. Ростислав міг цього не робити, оскільки батько Ліни мав такі зв’язки, які б убезпечили його від потреби ризикувати життям. Мати також благала не йти в те пекло, адже він – її єдина дитина і надія на підтримку у старості (чоловік помер невдовзі після Чорнобильської аварії, в ліквідації якої брав безпосередню участь). Але Ростислав наполіг на своєму:

– Я не хочу відчувати себе негідником! Там вороги, а я офіцер, який присягався з ними боротися.

– Синочку, війна – це страшна реальність, це смерть, а не подвиги і слава, про які ви надивилися фільмів, – намагалася застерегти мати. Ростислав залишався непохитним.

– Я військовий, і моя справа – виконувати накази…

…Ростислав залишився живим. У таких випадках кажуть: «На щастя». Та чи так це? Стати калікою в неповні двадцять сім років, знати, що ти ніколи не побіжиш, відчуваючи землю обома ногами… Інстинктивно Ростислав напружив тіло, ніби готуючись зірватися з уявного старту, і… завмер у безсиллі… Зціпив зуби.

– Так, спокійно, спокійно… – намагався стримати лють, – ти не маєш права розкисати… Заради матері… заради пам’яті друга, який помер після важкого поранення, залишивши дружину і маленьку донечку.

Ростислав знав, що їм нелегко доведеться без батька, а він, хоч і одноногий (мимоволі поглузував із себе), все-таки чоловік, тож зможе їх підтримати. Ні-ні, він ні в якому разі не мав наміру зайняти місце свого товариша – його серце назавжди віддане іншій жінці, нехай навіть вона знехтувала ним.

Хлопцеві дуже хотілося, щоб у переліку тих людей, заради яких він бажав би жити, була й вона, його кохана. Його Ангеліна, його Ангел, як він любив її називати. Дівчині це лестило. Спочатку вона також дуже розсердилася, коли він відмовився від протекції її татка.

– Ти егоїст! Думаєш лише про себе! – кричала і плакала. – Люди зі здоровим глуздом уже давно взяли квитки за кордон. Не хочеш залишати свою країну, то хоча б прислухайся до слушних порад. Батько зможе влаштувати тебе у військкомат чи в інше безпечне місце. Подивися, чи багато синочків наших можновладців помчали на передову?

Згодом заспокоїлася. Потім навіть почала пишатися і ним, і статусом нареченої атовця. Аякже, їх зустрічали в рідному місті як героїв, як захисників, і Ангеліна була серед тих, хто зустрічав, – така гарна у своїй зворушеності, з білими лілеями в руках, які надзвичайно пасували до її темно-русявого волосся, що хвилею падало на тендітні плечі. На них звертали увагу. Високий, підтягнутий офіцер з голлівудською зовнішністю, а поруч із ним – ефектна юнка, хоч бери і малюй портрет на виставку з назвою «Краса і гордість нашої нації».

Після короткочасної відпустки Ростислав знову поїхав у свою частину. В день його повернення загинув Денис, з яким він товаришував ще зі школи, вони разом вступали до вишу, а згодом ділили навпіл бойові труднощі. Це трапилося
під час короткої, здавалося б, незначної перестрілки. Ніби знехотя обмінювалися зі супротивником пекельними «привітами». Випадкова куля виявилася смертельною. Обличчя Дениса мертвіло на очах, а Ростислав не міг повірити у страшну очевидність, тормосив його за плечі, хотів змусити рухатися, просив заговорити, благав жити… Хлопці ледве відірвали Ростиславові руки від пониклого тіла.

Завжди боляче втрачати побратимів. З кожним із них відходить частка твого життя. Коли ж загинув Денис, щось зламалося в душі Ростислава – перестало працювати те, що змушувало бути обережним, поміркованим. Доводилося його зупиняти, бо інколи нестримна відчайдушність штовхала хлопця на невиправдані ризики.

Тієї фатальної ночі він міг залишитися в безпечному місці, але останньої миті все-таки вирішив повернутися на бойовий пост. У темряві не помітив розтяжки. Не бачив яскравих спалахів, не встиг відчути болю – впав у безодню несвідомості. На щастя, хоч як би дико це звучало, бо інакше б не витримало серце, помутився розум.

Відчай накриє Ростислава пізніше, але великі дози знеболювального зроблять своє і притуплять гостроту болісних відчуттів.

Ростислав має тепер доволі часу на роздуми. Пам’ять повертає його в холодний торішній грудень, у маленьке село на Полтавщині, куди він привіз на вічний спочинок бойового побратима. Це був молодий хлопчина, який не встиг зустріти своє двадцятиріччя. Чомусь у телевізійних програмах не показують, як кидаються в дикому розпачі на домовини з тілами синів ураз посивілі матері, як кричать, щоб віддали їм дитину, живу, теплу, із серцем, що б’ється… Ростислав стояв перед такою матір’ю, беззахисний перед її горем, з почуттям великої провини… Не говорив, що її син загинув як герой: надто скупою ціною є ці слова і нагороди за втрачене людське життя.

Ліна і мати приїхали в госпіталь, щойно дізналися про Ростиславове поранення.