КЕЛИХ З ГIРКОТОЮ

Отоді аж час настане крутію женитись, коли дівка точно буде при надії, а то ще «яловою» виявиться. Нащо йому той непотріб, бо він хоче не одного сина. Тож давно нагледів собі підлітку-німфетку, доньку удовиці: «Нехай підроста для мене. Ото сміху буде, тітко Манько, коли зятем, а то й сином назвете Книша Макара»…

А чи припне тоді свого «дурня» самець велелюбний? Хто ж те знає! Ну, далеко ще до всього, а тепер козак гуляє! Адже йому іще жить та жить, а народ про таких каже: «Якщо звикне пес за возом бігать, то й за саньми він побіжить»…

***

Наприкінці літа крадькома городами, пробирається Катерина… до сільради, де на неї чекає Макар. Розписалась пара тихо, щоб мати не знала, та й тією самою стежкою побрів кожен сам собі додому. Гм! Таке…

Ніхто Марії не доклав і очей не драв, що то за оказія стряслася: без весілля і вінчання, дружок, старостів пара отак нишком побралася?

Чи ж любила Катря Макара? Ні! Радше то якась дитяча покора була чи що. А чи потреба в батьковому захисті, бо той ще молодим покинув світ білий, і Катруся його не запам’ятала.

У школі хлопці, задерикуваті півнята, часом бились задля розваги або пощипували солоденьке дівча, яке рано тілом сформувалось. (Ото так вони недолуго залицялись!) Шестикласниці, мов дощечки, пласкенькі, Катря ж соком налилася, немов ягідка смачненька. У відповідь дівчинка сердито зиркала та кулачками від кривдників відбивалась, але рідко, щоправда, жертві звільнитися вдавалось. А нахаби, тицяючи пальцями, веселились собі на догоду, з Катьки сміялись. Ніхто не заступався, і це доводило її до сліз. Тому й школи незлюбила. І дарма, що добре вчилась, не могла дочекатись останнього дзвоника.

А тут дядюсик Макарко, біс ласкавий, реп’яхом прилип, дівчаточко утішає, коли матусі вдома немає, Катрусею називає і до серця притуляє…

І направду збитошник той у якомусь там уже невідомому коліні чи то братом, а чи дядьком доводився – ніхто вже й не рахував, хто там кому хто, адже в одному селі так усе переплелось, що важко й збагнути, аби палицю не перегнути.

А сам? Чи будь-коли ж кохав? Ой! Таке спитали! І Господь того не знав…

***

Дні летять, і місяці минають. Так і осінь, у багряні шати вбрана, у село завітала. Відрядила вслід за літом птаство співоче, заплела березам золоті стрічки в коси.

Охру з карміном змішала, у гаях барвисті килими прослала й городи прибрала. Дарування всім роздала, а як ділечко перетрудила, зимі естафету передала…

Бувало, повернеться пізненько матуся з роботи (то пташницею, то свинаркою в колгоспі проклятім, мов той віл у ярмі, без передиху трудилась), а доня в рясному халаті в хаті порядкує, грубку топить – вечерю готує.

«Поправилась гарно як моя дитина! У боках роздалася й спереду поповніла. Точно у свекруху, бабцю Ганну вдалася», – тішиться Марія.

Так удвох і живуть: Катря в люди не виходить, хіба що до своєї праці збіга. (Молоко від населення зранку приймала.) І до клубу – ні ногою, подружок відшила. Утім, не вберіг ніхто ще у мішечку шила…

***

А після святок Різдвяних як скрутило дівку.

– Мамо! Ой, мамо! Не можу терпіти… Хутко дуже мені в лікарню треба, – заволала Катря, тільки-но Маруся відчинила двері.

– Що ж це, доню, заболіло в тебе, – сполохалась мати.

Апендицит, видно, трапивсь. Треба вирізати…

Аж гульк! Несподівано, мов той демон, що з полум’я вродився, Макар на порозі хати об’явився!

Марусина вибалушила очі, не збагне, що діяти і за що хапатись. Дочка стогне від натуги й муки, а той нечестивець до її дитини простягає руки!

– Тітко Марусю! У Катрі пологи! Не бігайте, схаменіться та ковдру давайте, коні чекають надворі, а все інше наготоване лежить у коморі.

– Ноги б тебе не носили до мойого двору, – розлютилася Марія на отого лиходія та й ударила об поли…

Народилась на світ Божий у Катрі з Макаром доня – ясноока й чорнобровенька Іннуся.

Як зраділи ж щастю тому дві бабусі – ошелешені дві свахи – Мотря і Маруся. Мотря, правду слід сказати, покрутила спершу носом на таку несподівану невістку, але що вже вдієш, коли Бог послав? Мусила з онукою прийняти Катрю до хати. А Марії натомість довелося Мотриного сина-вітрогона з батечком вітати. Аж зубами сердешна скреготала, але долею було найменовано новоспеченій тещуні зятиком Макарця звати.

Була й людям дивина-забавка: веселилось пів села – чи наїлись дурман-зілля!? Ще не бачили ніколи (без молодої у віночку та стрічках, бо була в лікарні з дитиною на руках!) такого весілля!

***

…Коли виповнилося Катрусі вісімнадцять тільки, народила татові на втіху синочка Андрійка.

Колгосп луснув, на те лихо не стало роботи. Молоді не знали, як тепер їм жити, де гроші та харчі брати, а Макар якраз надумав із доброго дива (чи хто напоумив?) нову хату будувати. Лиш фундамент встиг залити – закінчились кошти. Чолов’яга думу дума, аж тут зустрів давнього друга, братового кума. З-за «бугра» Мирон приїхав провідати стару матір. І хутенько в московщину той хотів збиратись, а почувши про життя Макарове, запросив із ним податись.

«Їду, – каже Макар Катрі, – заробити гроші. Добрі люди хваляться, що заробітки є хороші».

Що молодичці лишалось? Звісно, дала згоду. Мабуть, вдруге з мосту стрибнула у воду… Й матері у ті лихі часи не затрималися вдома довго – одна за одною склали світові подяку та пішли до Бога…

***

Катерина з дітьми бідувала. Ні дружина, ні вдова, ані мати-одиначка. Хтозна, хто вона й така. Однак доня із синочком гарно вчились, силу жити їй давали, від розпачу і недолі рятували.

І дарма, що зі всіх кутків хати шкірилися злидні, але дітки в любові материнській підростали, про матусю, як уміли, дбали. Ну, а Катря важко працювала: корову тримала, город обробляла і сестрою милосердя одиноким престарілим догоджала. Якісь чужі люди (соціальні служби), чим могли, допомагали. Діти ж тата виглядали…

І таки діждали! Аж на третім році (Мотрю як ховали) батечко в село припхався. Щось привіз із грошей (знайомі те знали), і якісь гостинці теліпались у нього в торбинці. Катрі каже: «Сумував», а про хату й не згадав. Нічку-другу вдома переночував і назад п’ятами накивав.

Як заробить грошей, пустобрех той присилати обіцявся, та відразу й забувся, бо відтоді він додому більше ніколи не поткнувся.

А за дев’ять місяців (ото вже людиська цікаві!) дехто здивувався: «Ну і де це у Книшихи Катрі ще й Вітько малий узявся?!».

***

Час летів, мов птах на крилах, місяці в роки життя складало. Промайнуло їх чимало, аж тут новина, мов сніг на голову посеред літа, до Катриної хати домчала… від дівера Івана. Звістку чорну «нова» невісточка братові надіслала. Не втаїла, розказала, що й синочка семирічного Славка (від Макара, значить!) вона має, тому свого коханого мужа тут, у себе, поховає. Отакої!..

Старші діти, звісно, не мали наміру образити неньку, однак, повагавшись, мусили сказати: «Як-не-як, а він наш тато. Дядько раяв, що якраз буде нагода побачити і нового брата. Тож даруйте, мамо, але ми разом із дядьком поїдемо попрощатися зі своїм батьком».

Як уже гірко було таке чути, але правди ніде діти. «Їдьте, дозволяю. Пильнуй там їх, Іване», – наказала, проводжаючи дітей у дорогу, а сама поклалась на Бога.

Добре, що не так уже й далеко тепер їхать було треба: в Україні, на сході, татусь непутящий, «взяв квиток на небо»…

Дітвору відпустити відпустила, а сама, доки чада повернулись, ледве не зітліла. До дівера не було довіри в Катрі, адже ще з дитинства не ладнали між собою два брати.

Івася малого Макарко дражнив, ображав, а не те щоби любив та захищав. Частіше ж стусанами пригощав (потайки, звичайно), бо той братик був від іншого батька. Тож хамовитий підліток дико ревнував матір, а ненавидів люто чужого татка. Його рідний від воєнних ран помер на початку 50-х, а вітчим – тоді, коли народилась… Катька.

Тому менший і злиняв до старшої Віри, у прийми, у свої 19. Невістки теж не родались. Словом, жили сім’ї кожна сама по собі й у своїй хаті. Однак про Макарову смерть таки мусив дядько небожатам сказати.

***

… Ось коли аж стала вільна Катря! Ну а де ключі від її щастя? У якому сховку? Чи на дні ставка лежать? Чи дістались злому вовку?

Думалося їй не раз, що її щастя – у материнстві. Гарних та вдячних дітей собі на радість виховала, дала вищу освіту, одружила. Часто зі столиці приїздять Іннуся й Андрійко, онуків привозять та щедрі гостинці, а колись (як згадає!) тяжко їм жилося з бідою та журбою наодинці. Зате зрозуміла, що життя – то боротьба, тож боролась, як уміла, як могла. Молоді літа минули, карби пекучі лишивши на серці, але іскорка надії жевріла на його денці.

Адже і для неї щастячко жіноче доленька приготувала, коли б то не в рукаві кожуха довго десь тримала.

***

Через десяток років Макарової зради, а її випробувань, болю і страждань та ще кількох по тому повернувся з доріг далеких однокласник до рідного дому. Та не сам він із шахтарського краю приїхав (дружина загинула, коли хату розбила росія), а із сином – теж Андрієм. Такими роками, як у Катрі наймолодшенький був Вітько.

Здружилися хлопчаки спочатку, а за ними – мама й татко. Так у Катерини сім’я чималенька знову стала, тому що чоловікові молодичка гарна так запала в серце, що потонув він навіки в сірих очах-озерцях.

І Катруся відкрила своє серце коханню назустріч. Покохала та щасливою стала! Побралися з Кирилом, і народила Катря йому сина Данила.

Може, хто й проти щось сказать хотів, але рота на замок закрив і не посмів, бо були наші герої за приклад сільчанам, як казали, ніби пара голубів. І зажило в хаті білій під мирним синім небом просте людське щастя!

Донедавна так було. Аж поки ненажерливий зловмисник не роззявив свою огидну пащу на те, чого сам ніколи не знав і не уявляв, що то таке. Мабуть, того нелюда породила не мати, а пекло. І посіяв той молох смерть, вогонь, горе та кров на Богом даній землі святій. І там, де колосилися хліба, де буяла усяка пашниця, де квітли міста і села, виросли хрести…

Він зазіхнув на ЩАСТЯ! Убив ЛЮБОВ! Зрівняв з попелом та землею КРАСУ!..

Чи вистачить сили, щоб антихриста плюгавого здолати? Моляться про це дружина кожна й мати…