КАРПАТСЬКІ ДИВА

За вікном потяга мелькали села впереміш із протяжними електричними стовпами, лісосмугами. А Інні здавалося, що то кадри з дитинства. Ось дідусь веде онучку на ставок – із вудкою, на першу справжню риболовлю, дівча пишається неабияк статусом рибалки.

Ось перша серйозна травма внаслідок падіння з велосипеда, і дідусь Марко загоює збиті коліна, лагідно гладить по голові й цілує заплакані щоки. Ще кад­ри з першого дзвоника, втечі з уроків, гуртка з хореографії. Згадується, як чекав на веранді з побачення. Серйозний, помітно, що стривожений, сидить і палить люльку. Аромат тютюну дівчина відчула ще на початку вулиці, йдучи від клубу під руку з Юрком. Швидко відкараска­лася від кавалера і чимдуж побігла додому. Було і соромно, бо скільки можна глядіти, ніби малолітку якусь, і смішно, коли побачила діда в його блакитних кальсонах і майці, з люлькою в зубах посеред ночі. Не втрималася, засміялася. Дідо тільки рукою махнув, мовляв, іди вже до хати. Та ніколи не бачила його гніву, навіть згадати не могла, щоб обожнюваний дідусь сердився.

Уперше за останні роки Інна їхала додому потягом. Усе частіше автівкою, коли змогла, тоді й поїхала, не прив’язуючись до розкладів руху транспорту. Але сьогодні не змогла. Щойно довідалася, що її найрідніший дідусь помер уночі вві сні, зрозуміла, що не сяде за кермо, фізично не зможе. Робила все за інерцією, збиралася, плакала, хотілося, щоб хтось підтримав, утішив, та у квартирі тільки сонно муркала кішка Сажа, яка не заглиблювалася у те, чому господиня як навіжена бігає кімнатами. Намагалася відганяти спогади, які виринали з кожного куточка пам’яті, й тільки у потязі зда­лася – почала до найменших дрібниць пригадувати своє життя з дідом. А жилося всяко.

Спершу в житті маленької Інни були й мама з татом, і бабця Вірка. Батьків дівчина пам’ятала ніби через призму відчуттів, які вони дарували. З ними почувалася затишно, спокійно. Мама пахла персиками, тепла і рідна. А тато був духом свободи, справедливості. Та ці відчуття пішли разом із ними, у засвіти. Залишилася тільки Інна… і дідо з бабцею, які й стали батьками дівчинці.

Баба Вірка після втрати єдиного сина з невісткою всю свою любов і ніжність віддавала онучці. Й до останньої хвилини свого життя боялася човнів і води. Адже весь час повторювала, що батьки втопилися через не­обережність. Дід Марко сварив дружину, щоб не лякала дитину. І, не зважаючи на заборону бабці, водив дівчинку й на ставок купатися, і з тарзанки стрибати, й рибалити. Привчав онучку від маленьких років до посильної праці, прищепив любов до рідної землі.

Дбайливими руками дідуся було посаджено розкішний садок, великий виноградник. Із пасіки в саду роїлися бджоли, а кожен вулик – ніби окремий художній витвір, їх баба Вірка розмальовувала пензликом. Бабуся мистецтва ніде не навчалася, та вміла так зобразити пташечку, ніби та мала пурхнути з гілочки, чи квіточку, що хотілося мимоволі понюхати її. Від дідуся з бабусею Інна знала багато казок, легенд, переспівів. Та найбільше любила, коли дід читав напам’ять Шевченкову «Наймичку» та «Катерину». Осінніми вечорами, коли дощ стукав у шибку, а вітер завивав, бабуся ладнала вечерю, зазвичай із печеної картоплі, квашеної капусти та духмяного чаю, в грубці потріскували дрова, і оселю наповнювали неймовірний затишок, спокій, тепло, дід Марко читав Кобзаря. Читав так, що театральні підмостки не чули такої акторської майстерності. Ці відчуття дому, захисту, благодаті Інна тримала у своїй душі, наче дорогоцінний скарб. І в найскладніші моменти вони гріли її.

Баба Вірка залишила цей світ ніби водномить – згасла за кілька місяців. Із доволі доброї бабці вона схудла на стебло, так, ніби те, що в неї вселилося, зжерло її зсередини. Та старенька не скаржилася, мужньо терпіла нелюдський біль зі словами, що її син зачекався. А за кілька днів до смерті взяла слово з Інни, що та дбатиме про діда і що вийде заміж тільки з великого кохання. Онука, ковтаючи зрадливі сльози, пообіцяла, що ніколи не залишить діда, бо, крім нього, в неї нікого немає. Та...