КАРПАТСЬКІ ДИВА

За вікном потяга мелькали села впереміш із протяжними електричними стовпами, лісосмугами. А Інні здавалося, що то кадри з дитинства. Ось дідусь веде онучку на ставок – із вудкою, на першу справжню риболовлю, дівча пишається неабияк статусом рибалки.

Ось перша серйозна травма внаслідок падіння з велосипеда, і дідусь Марко загоює збиті коліна, лагідно гладить по голові й цілує заплакані щоки. Ще кад­ри з першого дзвоника, втечі з уроків, гуртка з хореографії. Згадується, як чекав на веранді з побачення. Серйозний, помітно, що стривожений, сидить і палить люльку. Аромат тютюну дівчина відчула ще на початку вулиці, йдучи від клубу під руку з Юрком. Швидко відкараска­лася від кавалера і чимдуж побігла додому. Було і соромно, бо скільки можна глядіти, ніби малолітку якусь, і смішно, коли побачила діда в його блакитних кальсонах і майці, з люлькою в зубах посеред ночі. Не втрималася, засміялася. Дідо тільки рукою махнув, мовляв, іди вже до хати. Та ніколи не бачила його гніву, навіть згадати не могла, щоб обожнюваний дідусь сердився.

Уперше за останні роки Інна їхала додому потягом. Усе частіше автівкою, коли змогла, тоді й поїхала, не прив’язуючись до розкладів руху транспорту. Але сьогодні не змогла. Щойно довідалася, що її найрідніший дідусь помер уночі вві сні, зрозуміла, що не сяде за кермо, фізично не зможе. Робила все за інерцією, збиралася, плакала, хотілося, щоб хтось підтримав, утішив, та у квартирі тільки сонно муркала кішка Сажа, яка не заглиблювалася у те, чому господиня як навіжена бігає кімнатами. Намагалася відганяти спогади, які виринали з кожного куточка пам’яті, й тільки у потязі зда­лася – почала до найменших дрібниць пригадувати своє життя з дідом. А жилося всяко.

Спершу в житті маленької Інни були й мама з татом, і бабця Вірка. Батьків дівчина пам’ятала ніби через призму відчуттів, які вони дарували. З ними почувалася затишно, спокійно. Мама пахла персиками, тепла і рідна. А тато був духом свободи, справедливості. Та ці відчуття пішли разом із ними, у засвіти. Залишилася тільки Інна… і дідо з бабцею, які й стали батьками дівчинці.

Баба Вірка після втрати єдиного сина з невісткою всю свою любов і ніжність віддавала онучці. Й до останньої хвилини свого життя боялася човнів і води. Адже весь час повторювала, що батьки втопилися через не­обережність. Дід Марко сварив дружину, щоб не лякала дитину. І, не зважаючи на заборону бабці, водив дівчинку й на ставок купатися, і з тарзанки стрибати, й рибалити. Привчав онучку від маленьких років до посильної праці, прищепив любов до рідної землі.

Дбайливими руками дідуся було посаджено розкішний садок, великий виноградник. Із пасіки в саду роїлися бджоли, а кожен вулик – ніби окремий художній витвір, їх баба Вірка розмальовувала пензликом. Бабуся мистецтва ніде не навчалася, та вміла так зобразити пташечку, ніби та мала пурхнути з гілочки, чи квіточку, що хотілося мимоволі понюхати її. Від дідуся з бабусею Інна знала багато казок, легенд, переспівів. Та найбільше любила, коли дід читав напам’ять Шевченкову «Наймичку» та «Катерину». Осінніми вечорами, коли дощ стукав у шибку, а вітер завивав, бабуся ладнала вечерю, зазвичай із печеної картоплі, квашеної капусти та духмяного чаю, в грубці потріскували дрова, і оселю наповнювали неймовірний затишок, спокій, тепло, дід Марко читав Кобзаря. Читав так, що театральні підмостки не чули такої акторської майстерності. Ці відчуття дому, захисту, благодаті Інна тримала у своїй душі, наче дорогоцінний скарб. І в найскладніші моменти вони гріли її.

Баба Вірка залишила цей світ ніби водномить – згасла за кілька місяців. Із доволі доброї бабці вона схудла на стебло, так, ніби те, що в неї вселилося, зжерло її зсередини. Та старенька не скаржилася, мужньо терпіла нелюдський біль зі словами, що її син зачекався. А за кілька днів до смерті взяла слово з Інни, що та дбатиме про діда і що вийде заміж тільки з великого кохання. Онука, ковтаючи зрадливі сльози, пообіцяла, що ніколи не залишить діда, бо, крім нього, в неї нікого немає. Та обіцянки не дотримала.

Спершу дівчина взяла на себе всі обов’язки в домі, город, худобу, та згодом зрозуміла, що то не зовсім легка праця в чотирнадцять років. Але боялася зізнатися дідусеві, що втомлюється. Та мудрий дідусь без зайвих слів розумів ситуацію, що склалася, й знайшов вихід. Запропонував онуці вступати до юридичного коледжу в обласному центрі, замість навчатися ще два роки у школі. Інна мала пільги як сирота, гуртожиток, стипендію. А тим часом дід збув чимале господарство, благословив онуку в нове життя й відпустив у вільне плавання. Це згодом дівчина зрозуміла, яких надлюдських зусиль вартувало дідусеві відпустити від себе найдорожчу і єдину рідну людину. Але тоді, в юності, Інна отримувала неабияку насолоду від самостійного життя.

Та студентські роки швидко промайнули, Інна здобула фах і поспішила продовжити навчання у вищому навчальному закладі, паралельно працюючи. Додому навідувалася рідко – садити картоплю, полоти її, допомагати із заготівлею сіна козам та кролям, інколи щоб допомогти дров заготувати на зиму. Дід Марко тішився, як маля, кожному приїзду онуки, ніби наперед наговори­тися хотів, набачитися.

Із плином часу Інна, приїжджаючи додому, почала помічати дивні речі: то фіранки чисті на вікнах у великій кімнаті, а вона тільки збиралася перед Великоднем їх прати, то клумби прополені, то домашні пиріжки з капустою в діда на столі. Зрозуміла, що в дідуся з’явилася, як не кумедно це звучало, бабуся. Спершу кішки зашкребли в душі, адже вони з бабусею Віркою прожили, як кажуть, мов одна душа. Але холодний розум підказував, що так буде краще, для діда, якого самот­ність гнітила.

Баба Ольга виявилася дебелою тітонькою в літах із сусідньої вулиці, значно молодшою за діда, яка стала вдовою кілька років тому. Вправна, хазяйновита, дбала про діда Марка так, як цього не могла зробити Інна. Дівчина потайки раділа, що дід у надійних руках, і їй спокійніше. Але й осад був на душі, ніби останню заповідь баби Вірки не виконала. Та, дивлячись на те, що дідо ситий, у теплі, є кому подати ліки й викликати «швидку», раптом що, переважували шальки терезів вагання онуки.

Полетіли дні, місяці, навіть роки. Інна працювала у пристойній юридичній компанії, в столиці. Додому їздила здебільшого на свята чи коли випадало «віконце». З кожним приїздом відчувала, що її присутність ніби дратує бабу Олю, зайвою вона стала у власному домі. Дідо винувато дивився на онуку й тільки тяжко зітхав. Останнім часом здоров’я його погіршилося, пасіку продав, залишив тільки один вулик, – ходив слухати, як говорять бджоли, вони його зцілювали. Як не крути, а скоро дев’яносто років. Не звикла Інна бачити дідуся таким пригніченим, безсилим. У її пам’яті він був кремезний, дужий і всесильний, за яким можна сховатися від усіх буревіїв у житті. А ще незліченна кількість родичів баби Ольги проявляла свою псевдолюбов і дбайливе ставлення до діда Марка. Демонстративне, огидне шоу влаштовували щоразу, коли Інна переступала поріг хати. Всіляко намагалися нагадати, що це вони дбають про мало не немічного діда, а вона, єдина онука, за тридев’ять земель від дідуся, який потребує уваги. Інна розуміла, до чого ці концерти – спадщина у вигляді паїв та хати були згубною червоною ганчіркою для рідні баби Ольги. Дівчині ж, власне, нічого й потрібно не було, крім як знати, що є в неї дім, є куди поверта­тися, є до кого.

І от тепер її всесвіт безпечності, дитяча фортеця рухнула. Дід відійшов у Царство Боже, а її полишив саму, геть саму на всьому білому світі. Що ріднитися з бабою Ольгою не будуть, розуміла, як ніколи.

Поховали діда Марка поруч із бабою Віркою. Погода стояла така, як дід любив, – сонячна і не вітряна, для бджоли добре, завжди говорив. Пахло ака­цією і ще чимось ностальгічним, коли перші грудки землі впали на труну найдорожчої людини. Для Інни Всесвіт ніби перестав існувати в цій площині, інший вимір зі своїм укладом, інші голоси, інші відчуття. Страшенний біль роздирав душу, адже ніколи, більше ніколи Інна не почує голосу дідуся, не візьме його зморшкуваті руки у свої долоні, не відчує аромату, який належав тільки йому, з присмаком воску, гречаного меду та міцного тютюну. Як далі жити без усіх цих дрібниць, які тепер здаються такою розкішшю, дівчина не розуміла.

Пізно ввечері, коли весь посуд після поминок помили, із дзеркал зняли чорні завіси, і баба Ольга почула заповітні слова від Інни, що пай дівчині не потрібен, їй вручили товстий конверт, підписаний рівним почерком діда.

– Ось, тримай. Останні тижні щось писав. Сказав, що то настанови тобі, – поклала на стіл і вийшла з кімнати вдруге вдова баба Ольга.

Інна відчула приплив неймовірного тепла, яке розлилося тілом, від вдячності до діда, який потурбувався про неї, навіть бувши кволим і недужим. А у грудях пекло від болю, що саме так дідо залишив їй останнє слово. Вона ж мала бути поруч із ним в останні дні його земного життя і чути ці слова на власні вуха, щоб потім згадувати й згадувати цю бесіду впродовж усього життя.

Не стала відкривати конверт. Розцілувала кожну літеру, обнюхала з усіх боків, одягла дідову картату сорочку і лягла в ліжко, в обіймах з конвертом. Плакала, прокидалася, плакала, думала, що сон, зривалася з ліжка, знову плакала. На ранок пішла на цвинтар. Понесла цвіт акації. Просила пробачення, ридала, знала, що нескоро повернеться сюди. Адже більше немає до кого їхати, на неї більше ніхто не чекає. І рідний дім більше не її дім.

Потяг віз дівчину в її столичне життя, до метушні, роботи, друзів. А душа прагнула зняти кайдани втоми, розпачу. Хоті­лося, як у дитинстві, босоніж бігти стежкою споришу, гнати гусей до річки, пасти корову, пити холодне молоко зі свіжим медом. Відчувати тепло та любов рідних… Але треба було відпустити спогади й жити далі, не зважаючи ні на що, жити далі…

* * *

Після теплого літнього дощу над землею піднявся пар, але враження було, ніби то хмари загорнули трави в обійми. Дихати було напрочуд легко, навіть забагато кисню в крові й Інні злегка запаморочилося в голові. Над горами блукали блідолиці хмари, натикалися на гостроверхих красунь і ховали їхні обличчя. Дівчині здалося, що такої краси вона в житті ще не бачила. А тонкощі п’янких ароматів гірських квітів немов наповнювали її саму чимось незримим, але таким потрібним… Гроза розквітом покотилася поміж горами, й на мить Інна злякалася: блискавка прорізала сіре небо. Дівчина сіла на ліжко… За вікном справді гуркало, погода вже який день не літня. Ніби й прокинулася, але всі відчуття зі сну стали реальністю.

– Ну і сон! – швидко перейшла кімнату й зачинила вікно.

Сажа ліниво потяглася на ліжку, даючи зрозуміти, що господиня теж може ще кілька добрих годин подрімати.

– Отак, Карпати бачу у сні, дурниці всілякі, роботу, а тебе жодного разу. Чи гніваєшся на мене? Чом у сон не прийшов? – з докором заговорила до портрета дідуся, що стояв на столі.

Дорогою на роботу погляд знову зачепився за конверт із листом від діда, що лежав поряд із портретом. Так і не розкрила. Хоч сорок днів минуло. Боялася, що це остання розмова, діалог між ними, який більше ніколи не повториться. Не готова була відпустити від себе, хоч і розуміла, що час. Вкинула пожовклий згорток у сумку перед виходом із дому.

Коли Інна була ще зовсім дитиною і на село напала меланхолія у вигляді перших бразильських серіалів, дівчина, як годиться, дивилася всі серії з неймовірним захопленням разом із подружками баби Вірки. На той час модно було, як казала бабця, сходитися до когось у...