КАЛИНОВА ПІСНЯ

Вечір швидко й непомітно оповив землю напівпрозорим шовком, зітканим із духмяних пахощів живиці, чебрецю та лісових квітів. Надія почула легенький посвист і вийшла із хати. Побачила на лавочці під вишнею вогник люльки, що жеврів, і пішла туди. Відразу потрапила в міцний полон обіймів, а вуста обпік пристрасний цілунок.

– Не займай! – випручалась із його обій­мів, щосили штовхнула юнака у груди й розвернулась, щоб іти додому.

– Не йди! Вислухай, що казатиму. Тільки сьогодні вперше тебе побачив, а вже світ став немилим без цих синіх очей. Пробач, що не стримався, але серце перемагає розум. Не сердься. Побудь зі мною.

Залишилась. До опівночі гомоніли під зеленим наметом старої вишні. І солодким співом про кохання розтинав молоді груди дзвінкоголосий соловей…

***

Батько вже давно зауважив, що Надійка щовечора ходить у садок. Отож, коли прийшли до хати поважні старости, не перечив доньці та благословив її на шлюб. А після весілля Надійка переїхала до чоловіка, в сусідню Гордіївку.

Залишився Федось удвох із Софією. Боявся навіть думати, що незабаром і цю доньку заберуть із сімейного гнізда. Пильно придивлявся до неї. Ні, здається, нікуди не ходить. Усе сидить та вишиває, в городі копирсається, до озера лісового ходить. Ні, ще, мабуть, трохи затримається біля батька. Ще потішиться старий тим, що не сам у чотирьох стінах...

А Софія щодня бігала до озера, потай озираючись, чи не бачить батько. Хіба ж зрадіє він, коли дізнається, що одруженого покохала?.. Щодня згадує першу зустріч із Пилипом. Спека не давала вільно дихати. Після роботи на сінокосі вирішила Софія піти до озера та й скупатись. Вода вабила прозорими хвилями та жаданою прохолодою, тож швиденько скинула із себе одяг і, як була, голісінька, пірнула в озеро. Досхочу нахлюпавшись, хотіла вийти на берег, аж раптом побачила Пилипа, який не зводив із неї захопленого погляду. Два роки тому дівчина щиро покохала цього вродливого парубка, однак він незабаром одружився з донькою шинкаря, так і не дізнавшись про почуття Софії. Тож затамувала біль у розбитому серці й щоразу намагалася уникати випадкових зустрічей із цим красенем. А зараз стояла у воді, прикриваючись руками, і тремтіла всім тілом.

– Чого завмерла? Виходь.

– Нізащо!

– Та хіба ж я дивитимусь?! Відвернусь, а ти виходь, бо застудишся.

Пилип справді відвернувся, і дівчина прожогом вискочила на берег. Ухопила одяг, миттю одягнула на мокре тіло сорочку, аж раптом чоловік обхопив її руками за стан.

– Думаєш, не бачу, як ти на мене дивишся? Я теж давно тебе покохав, іще від першої нашої зустрічі на вечорницях в Устини. Але ж та осоружна Вірка обпоїла мене відьомським зіллям, затягла в ліжко і змусила одружитись. Якби ти знала, як важко жити з немилою! Іноді хочеться вкоротити собі віку!

Софія здригнулась, зазирнула йому в очі, повні сліз, і пригорнула Пилипа, немов дитину, до грудей. Стрепенувся в тих ніжних обіймах, обхопив тонкий стан руками і припав цілунком до її повних соковитих вуст. Не пручалась. Тихо опустилася на смарагдовий килим трави і знеможено відкинула голову. Тонка сорочка легко зісковзнула на землю…

Відтоді ледь не щодня бігала до озера, де пірнала в палкі обійми Пилипа.

Минуло декілька років. Надійка вже подарувала батькові двох онуків, і Федось очікувально дивився на Софію. А та мовчала. І сама давно чекає, що Пилип залишить осоружну дружину та засватає її. Мріяла, як вони заживуть у любові та злагоді, вже навіть підібрала імена майбутнім дітям. Але чоловік не поспішав. Усе казав, аби ще трохи зачекала. Лише коли повідомив, що його Вірка знову вагітна, дівчина зрозуміла, що стала іграшкою в його руках.

– Хіба ж нам погано разом? Я тебе кохаю, але дружини зараз не залишу, бо дитя моє носить.

Вразили ті слова до глибини серця. Гордо звела голову, розвернулась і пішла геть. Не побіг услід, не покликав, не попросив повернутись...

Коли багряна осінь розмалювала жовтогарячими барвами навколишні краєвиди, до оселі коваля завітали старости. Сватав Софію хлопець із сусіднього села – працьовитий і тихий Максим.

Подала дівчина рушники, а батько на радощах перехилив із гостями чарку горілки й до вечора вперше за останні роки виспівував пісні про одвічне щире кохання, якого так і не пізнав до пуття…

Того вечора, коли Софія вийшла до криниці по воду, під кущем калини помітила високу кремезну постать Пилипа.

– Чого не приходиш до озера? – глухо запитав.

– Більше не прийду. Не чекай. Не твоя вже. Засватали мене сьогодні. Незабаром весілля.

– А я? Як же я? Казала, що кохаєш, а сама брехала! Ти ж знаєш, що не зможу без тебе! Люблю тебе понад життя...

– Себе ти любиш більше за всіх. А ще гроші тестя. А що я? Стала тільки твоєю забавкою. Прощавай, Пилипе! Не приходь сюди більше, навіть дорогу до мого дому забудь.

Пішла. Горда і неймовірно вродлива. Якусь мить дивився сповненим люті поглядом їй услід. Раптом у руці блиснула холодна сталь ножа. Наздогнав, схопив за довге розпущене волосся, востаннє прикипів нестримним цілунком до її вуст, а тоді вдарив у груди. Важко опустилась на коліна. Затуманеним поглядом подивилась в очі своєму згубникові й упала на руду осінню траву. Тонкою цівкою поволі витікало з тіла життя, зрошуючи землю червоними краплями крові...

Там Софію і знайшов Федось. Вив від горя та болю. Якось одразу постарів і зігнувся. Співчували чоловікові небайдужі люди, журливо хитали головами, вловлюючи його сповнений туги погляд. А вбивцю знайшли швидко. Федось упізнав ножа. Це ж він своїми руками викував його для Пилипа. Якби ж знав, що та зброя позбавить життя його доньку!..

Це була не остання біда коваля. Згодом почав помічати, що Надійка ховає під хусткою синці.

– Тебе б’є чоловік? – спитав у доньки.

– Ні. Звідки ви, тату, таке взяли?

Промовчав, але зауважив краєм ока, як вона злякано зіщулилась від його цікавості.

За декілька днів після тієї розмови, пізно ввечері, у двері постукали. Відчинив – і остовпів: на порозі стояла закривавлена і дуже збита Надія. Зболеним та змученим поглядом подивилась на батька й заридала:

– Захистіть, батечку! Катує мене той нелюд. Загубить мою душу. Не можу так жити далі! Сил уже не маю…

Мовчки пригорнув доньку до грудей і повів у хату. Коли трохи заспокоїлась, то повідала, що лупцює її Прокіп ледь не щодня. Борщ то недосолила, то пересолила, то долівку не так підмела, а то вже вигадає, що кумові моргала, – аби тільки була причина, щоб позбиткуватись. Ще й зраджувати її почав. До вдови Параски ходить, не криючись. Уже всі люди глузують, а йому байдуже.

Декілька днів жила Надійка в батька. А напередодні свята Казанської Божої Матері сказала, що йде з паломниками до храму. Більше Федось її не бачив. Люди переказували, що залишилась у монастирі. Довго шукав доньку. Коли врешті знайшов, вийшла до нього монашка, вся в чорному, опустила очі й тихо мовила:

– Віднедавна тут моя оселя, і додому я не повернусь. Дітям перекажіть, що вони завжди будуть у моєму серці. А Прокопові я прощаю, бо сам Бог велів не тримати зла на ближніх. Зовсім скоро я прийму постриг, отож бачитись із вами часто не зможу. Прощавайте, тату, і нехай береже вас Господь.

Федось аж здивувався тому спокою, який віяв від доньки. Такою натхненною і прекрасною він її ще не бачив. Надія пішла, а коваль іще стояв у зачудуванні та лише за якусь мить зрозумів, що втратив і цю доньку...

Доживав віку самотнім. Тільки іноді приходили онуки, тоді він оживав і розквітав радістю, бо дім напов­нювався дитячим гомоном. Сяяв щастям та усміхом, усвідомлюючи, що комусь потрібен-таки зі своєю невблаганною старістю…

На місці, де була Федосева хата, залишилась криниця, що вже трохи замулилась роками та смутком за минулим. А ще щоразу буяє пишним цвітом калина, даруючи восени щед­рі кетяги ягід-жарин, і тихо співає дзвінкими росами свою одвічну пісню про життя...