ІЗ ГОСТИНИ…

– Якою була гордячкою, такою й залишилась, – похитав головою. – Двадцять років минуло, а ти зовсім не змінилась. І зовні – теж... Досі як дівчинка.

– Щось як скажеш! – залилася сміхом. – Уже син школу закінчує. Недовго й до статусу бабусі залишилось.

– І що? Вино набирає смаку з роками.

Денис пильно зазирнув Світлані в очі. Вона залилася червоним по самісіньку маківку. Мимоволі відступила на крок, щоб тримати дистанцію. А Денис знову наблизився. Тихо запитав:

– Ти щаслива з чоловіком?

Здивовано вигнула темні брови, озирнулась через плече. Костик мирно спав, заколисаний легким осіннім вітром. Його губи розпливлись у радісній усмішці. Цікаво, що ж це таке наснилося чоловікові, від чого аж морозивом тане? В жінки аж у горлі залоскотало сміхом. Світлана перевела погляд на стильно одягненого Дениса. Втягнула носом повітря. Але ж і напахтився! Аж у носі крутить.

– Звісно, щаслива! – твердо мовила. – У нас чудова родина.

– Он як? – криво посміхнувся Денис. – Чого ж, коли я прийшов тоді п’яним на твій день народження, навіть у помешкання мене не впустила?

– Нам було по сімнадцять… І мої батьки точно не дозволили б товаришувати з хлопцем, який заливається алкоголем у такому віці.

– А з чоловіком-алкашем не забороняють жити? – Денисові очі раптом стали такими колючими, як у давно забутій юності, коли Світлана сказала, що не прийде на наступне побачення.

– Вони люблять Костика, як рідного сина, – ледве стримала гнів, що рвався назовні. – Не розумію, чого це тебе так бентежить моє життя! Ти ж одружений чоловік! Пильнуй власну родину.

Жінка різко розвернулась, намагаючись відійти якнайдалі. Але Денис рішуче схопив її за руку:

– Уже й розсердилась! Та я ж пожартував. Хотів згадати минуле… Пробач! Просто… Побачив тебе – і відібрало розум. Як у молодості… Кажеш, родину пильнувати? А якщо вже давно немає її? Шість років тому розлучився і відтоді зарікся одружуватись. Ну його! Ревнощі, постійний контроль, сльози й істерики. Таке життя не для мене. Треба жити всмак. І коли приїдається, брати нове. Я вже після дружини з третьою зійшовся. Поки що все добре. Час покаже, як далі буде.

– Он як? Що ж… Нехай тобі щастить. Самотність – це прикро.

– Гірше нікуди, – погодився Денис. А за мить уже безтурботно усміхнувся і кивнув на сплячого Костика: – Запаковуймо твого подаруночка в авто і гайда додому!

Костик прокинувся, щойно його підняли з лавки. Ошелешено витріщив мутні очі.

– Що таке? Куди? – пробелькотів.

– Додому! – найбільше Світлані зараз хотілося його штурхнути ліктем у ребра, щоб отямився. Проте стрималась.

Всадовили на заднє сидіння. Костик буркнув щось не дуже розбірливе, а щойно авто зрушило з місця, знову заплющив очі.

– Часто таке буває? – Денис зміряв Костика поглядом у водійському дзеркалі.

– Щороку, – Світлана махнула рукою і зронила легкий сміх. – Із кумом. Той не вживає, і мій шанується. Та варто обом зійтися за столом, як по вінця поналиваються. Добре, що це лише раз на рік. Бо до Костика на день народження кум їде за кермом. Тоді вже й губи не мочить. Хіба мінералкою.

Денис кивнув. Витримав паузу, підкурив цигарку й видихнув:

– Коли ти дивишся на свого Костю, аж сяєш. Як сонце. Певно, саме таким і має бути справжнє щастя.

– У кожного з нас тут свої виміри того щастя. Мої ось такі, – кивнула на чоловіка. – Найкращий у світі батько й чоловік – дбайливий та турботливий. Родина. Син. Улюб­лена робота. І саме життя. Кожен прожитий день – за щастя.

Денис задумано подивився у вікно. Треба освідчуватись Риті! Бо так і вік добіжить до обрію, як це вечірнє сонце.

– Кажу ж, ти зовсім не змінилась, – тепло усміхнувся Світлані. – Була найрозумнішою в нашому класі, а з роками тільки мудрішою стала.

Денис увімкнув фари. Асфальтівка прослалась вибіленим полотном поміж високими ясенами обабіч шляху. Сутінки поволі загусали. І Світлана втішено притихла: таки вчасно повернуться з гостини. Принаймні ніч не застане їх у дорозі. А доки доїдуть, то й Костик проспиться. Таки треба швидше придбати автомобіль, щоб наступного разу до кумів теж за кермом їхав. Закладеться мінералкою, поспівають із кумом – і додому… Так завтра зранку й скаже чоловікові. Тим паче, він і сам давно про власне авто мріє. Настав час ту мрію втілювати в життя.