ІНТЕРДІВЧИНА

Однак Оленка, вона ж Мавра, вона ж Сана, також не збиралася зустрічати Новий рік з кимось із них, тому сиділа в інтернеті й активно спілкувалася з Ромиком. А то ще хто такий? Ромик – типчик творчий, хайратий-патлатий і непередбачуваний. На вільних хлібах. Колекціонує статті про контркультуру, символіку і таємні братства від часів середньовіччя до наших днів. Трохи вміє малювати, трохи лабає на гітарі, трохи псує дівчаток, а загалом він зовсім непоганий хлопець, і його сторінка на сайті знайомств позначена під номером 666 – довго впрошував адмінів, аби надали йому цей номер. Словом, це той «Дід Мороз», який дбає про свій червоний ніс і подарунків дівчатам у формі лелек перед Новим роком не приносить.

Ромикові Оленка представилась банально – Катя. Ромик обізвав її Катюшею, на що вона пригрозила пальчиком, написавши злісне «ай-ай-ай, такий великий хлопчик, а мене кулеметом обізвав»… І Ромик попросив у жодному разі не називати його Романом. Катя здалась йому цікавою, романтичною і трохи потойбічною – на сайті висіло її три фотки, і всі в чорному. «Ти – готеса?» – це було друге запитання від Ромика. І Катя сказала: «Так». І це було майже правдою. Оленка любила цвинтарі й чорний одяг. І макіяж важкий, похмурий. Старші, коли її бачили, хрестилися.

До нового року залишалось кілька годин. Це до того, корпоративного. І Оленка не збиралася загадувати бажання. Бо до її нового року залишалось два тижні, і за цей час деякі бажання ще могли здійснитися… Вона легко й просто забула про Віталика. Адже змінила сімку у своєму телефоні, тому й була поза зоною досяжності… тимчасово недоступна. Андрій видався надто порядним – вирішила більше не морочити йому голову. А от Ромик – з цього ще можна трішки познущатися… Бо і часу в нього – хоч греблю гати! Батяркуватий Ромик обсипав її SMS-ками і ще встигав натискати кнопки на клавіатурі… «Який у тебе інтернет?» – питала вона, а Ромик дивувався, чому для неї це так важливо. Хотів поговорити про кохання, про бажання, про секс напередодні Нового року, а вона тут мережами цікавиться… «Чуєш, збийся з тої теми! Я тобі не рек­ламний відділ! Ходи, будемо сніжинки рахувати!» – підбивав Ромик, але Катя вислизала.

А якщо чесно, то жоден із них Оленку не цікавив. Вона ось уже третій місяць сподівалася на зустріч з Максом. Побачила його на Личакові, на 70-му полі. Якраз біля мавзолею Барчевських. Коли пробиралась на Личаків із чорного входу – з боку Погулянки, то завжди поспішала сюди. Мавзолей був розкішний. Шкода, бо в Барчевських не залишилося нащадків – вони б приїздили сюди хоч задля історії… і можна було б
з ними зазнайомитись. Макс також був у чомусь темному і потребував спілкування. Його очі світилися бажанням діалогу зі світом. Він шукав спокою і спілкування, але не з усіма. І от. Сиділа вона – чорноволоса красуня в чорному капелюшку. І плащ на ній був чорний, із вишитою на правому рукаві фіолетовою квіткою. На сірих каменях звивався червоний виноград – Оленка закохувалась у це почервоніле листя й фотографувала все очима. Торкалась. Переминала між пальцями. І тут зовсім близько з’явився Максим. Розмовились і так уже пішли разом – вимощеною доріжкою попри «сплячу красуню», могилу С. Крушельницької і Франка… на виході їх навіть не спиняли, бо було трохи туристичних груп. Переважно поляків. Переважно з якісними фотоапаратами. Такими, про який мріяла Оленка.

І навіть Максові дівчина збрехала. Відрекомендувалась Оксаною. Макс від­-
разу ж пожвавішав – сказав, що йому подобається ім’я Оксана, і залишив номер свого мобільника. Оленка свій давати відмовилась (причина проста: не знала, на який номер краще телефонувати Максові, тому сказала, що задзвонить сама).

Хто такий Макс? Чим займається? Де живе? (І з ким? – це не останнє запитання.) І чому не відповідає на її сигнали? Оленка не знає. Зрештою, на вулиці її Макс точно не впізнає, бо там, на цвинтарі, вона була в перуці – просто капелюх виявився трішки завеликим і спадав на очі. І плащ з фіолетовою квіткою позичила в колежанки, таки справжньої Оксани. А переважно… звичайна собі дівчина. Дів-чись-ко. Ну, русява. Ну, очі сіро-блакитні. Тільки одяг дуже любить – вже нема його де складати в хаті. Тож створювати собі новий образ може по кілька разів на день. Але навіщо? На Личаків тепер ходить значно рідше – вчитися треба! Декан по голівці не погладить… І таке…

На електронній скриньці нині зранку було повно повідомлень – майже всі зі сайту знайомств. В іншій – також майже всі – з іншого сайту знайомств. І ще якась реклама… Оленка майже всі знищила, не читаючи. «Ви впевнені, що хочете знищити виділені повідомлення?» – запитував комп. І нині більш ніж упевнена. Оленка увімкнула якусь приємну музику і розвернулась на кріселку-вертушці до свого косметичного царства. В окремім пуделочку лежали різнокольорові контактні лінзи – були тут і коричневі, і зелені, і прозорі. Сьогодні Оленка вибрала прозорі – тому очі здавалися своїми, і з люстерка на неї дивилась наче рідна сестра-близнючка, а не акторка-початківиця, над якою вправно попрацювали гример, стиліст і костюмер Оленка… наприклад, Барчевська. (Нехай віднині буде Барчевська, може, саме в такий спосіб вона хоч якось долучиться до виродженого роду, чим мавзолей красується на 70-му полі.) Бо саме таке прізвище назвала вона Максові там, де вони вперше зустрілися. І Макс – просто диво – не помітив цієї маленької життєвої брехні.

Телефонував Андрій: «Привіт, Маврочко моя! Коли зустрінемось? Приїжджай!». Оленці трохи запаморочилось у голові. Не хотілося змінювати контактних лінз і шукати речі «Маври»… «Е-е-е, привіт… Любий! – ч-ч-ч-чорт, забула ім’я… – даруй, не можу. Поспішаю до тітоньки. Приїхала здалека, не можу відмовити. Може, завтра, га? Слухай, друже, завтра – точно! Задзвони мені в той самий час і на той самий номер…» Там, з іншого боку, щось заметушилось, але Оленка вже встигла натиснути «відбій»…

Вибігла на вулицю. Була собою. Все – більше ніяких ролей. Ось вона – Оленка, щоправда, віднині – Барчевська. (Ідея – змінити прізвище, поки не пізно…) У неї своє, натуральне русяве волосся, блакитно-попелясті очі, номер від «Київстар» і незмінна звичка щось змінювати. Так бігла, що майже наткнулась на… МАКСА!

«І чого так гнати?! – роздратовано вхопив її хлопець, а коли побачив, то перемінився вмить: – Привіт, Оксано! А я думав, що вже не побачу тебе!» Оленка миттєво вжилася в образ Оксани і підтвердила, що ось… перефарбувала волосся у свій колір – «набридло, знаєш, бути брюнеткою»… – і поцікавилась, чому Макс кудись зник на цілих три місяці…

«Наступного дня, коли я бачив тебе на Личакові, якась сволота спіонерила мій мобільний. Там були всі номери телефонів друзів. І я став безпорадним. Геть-чисто безпорадним. Довелось купити новий, і номер змінився… Коротше, спочатку я ще сподівався, що це так друзі прикололися, що заховали мій мобільник, але вони сказали, що я сам його десь посіяв і на них спираю. Гопота…»

З гарної чорної машини вийшов Анд­рій. Він скоса глянув на парочку, яка прямувала назустріч, і подумав: «Дів­чина дуже схожа на Мавру. Але ні, не вона. Мавра вища, завжди ходить на високих підборах. І очі в неї зелені. А та якась мала, ще зовсім дівчисько. Мавра впевнена в собі, ділова і трохи симпатичніша… Мабуть, привиділось».

Андрій провів парочку збаламученим поглядом і зайшов в автомайстерню. А Оленка, тримаючись за Макса, попрямувала далі. Всі кафешки, ресторації і навіть столики в недорогих забігайлівках напередодні Нового року корпоративного зразка були зайняті. Макс запропонував піти до нього на Староєврейську. Вже там, удома, «Оксана» поцікавилась паспортом Макса, і добре, що сиділа, бо прізвище Макса було… Ну, зрозуміло, що Барчевський. «Ні фіга собі!» – фраєрнулась Оленка і пригубила келишок шампана, хоч і не вважала «новий год» якимось святом. Просто у всіх був гарний настрій, і петарди стріляли частіше, ніж годиться, і хатні песики-котики ховалися під дивани, а бідні папужки схарапуджено вицівкували і хотіли на волю…

А що Віталій? Корпоративна вечірка хлопцеві щось не пішла. Домучив ледь до пів на третю і замовив таксі. Сказав висадити його біля Сихівського лісу – далі пішов пішки. Хотів протверезитись. Вирішив від завтра почати нове життя і перегорнути життєву сторінку, яка починалася зі слів: «Її звали Сана»…