ІНШЕ ЖИТТЯ

– Ти кохаєш мене? – запитувала стиха, пригортаючись до його грудей.

– Дурненька, як можеш у цьому сумніватися?

У хвилини, проведені поруч Віри, забував про все у світі. І про те, що в місті його чекає заможна наречена, батько якої, впливовий чиновник, уже приготував для нього тепленьке місце, і про те, що ще декілька тижнів тому присягався в коханні іншій і що планував одружитися, вже повідомив про це батьків. Та в обіймах юної красуні не думав про майбутнє.

Задурив голову дівчині, хоча в ті дні, здається, він був найщасливішим чоловіком у світі. За все життя таких митей – порахувати на пальцях однієї руки. Бо щастя не завжди вимірю­ється грішми і високим становищем – він зрозумів це вже згодом, коли змінювати щось було надто пізно… За декілька місяців відсвяткували весілля. З тією, іншою, яка заливалася сміхом і усіляко кокетувала з ним. А Тарас сидів похмурий, думаючи про свого ненародженого сина, якого носила під серцем його Віра.

Та хтозна, чи його, адже Віра припала до вподоби не одному – переконував себе всупереч здоровому глузду. Одного дня Тарас зробив свій вибір. І був певен, що цей вибір єдино правильний. Ніщо не затьмарить його щастя, ніхто, навіть його польова мавка, не зуміє відвернути його від мети. А в нього – висока мета й великі амбіції. І він її досягне, або він не Тарас Приходько, хай йому грець!

У чоловіка підростало двійко дітей, тішив дружину квітами, особливо після чергових походеньок, вона сприймала їх з гіркою усмішкою. Кохала його і більше за все боя­лася, щоб Тарас її не залишив. А все реш­та – дрібниці, нічого не вдієш, таке життя. Її Тарас – вродливий впливовий чоловік, не дивно, що подобається багатьом жінкам. Але однаково повертається до неї. Значить, таки кохає, не проміняв на юних красунь.

До батьків приїжджав рідко. Знав, що Віра вийшла заміж, що з чоловіком живуть погано, той пиячить і часто піднімає на неї руку. У Віри – син, заради якого ладна на все. І в її сина – Тарасова усмішка. Не думав, не шукав зустрічі, а побачивши якось, спромігся лише кивнути головою. «Боже, як вона зміни­лася», – подумав він. Куди зникла та чарівна усмішка, той безтурботний погляд зелених очей? Бачив перед собою втомлену життям жінку, хоча час і не стер вроди з її обличчя. Потім декілька днів поспіль перед очима стояла вона – розгублена, сумна і… така до болю рідна…

– Ти пробач мені, Віро, – сказав якось, коли зустрілися знову. То було за декілька років після першої зустрічі.

– Я не тримаю на тебе зла, Тарасе, – відповіла жінка. – Прошу лише про одне: подбай про сина, нашого сина… – прошепотіла, наче промовляючи сокровенну молитву. Якби він тоді знав, що вона стоїть на краю безодні, що за декілька місяців Віра згорить, наче свічка, то підняв би на ноги всіх світил медицини, не дозволив би їй піти. Можливо, хоч так спокутував би свій гріх.

А тепер Віра приходить у його сни. То безтурботна і юна, якою була раніше, то стомлена й безлика, як німий докір тому, хто проміняв своє щастя на гроші та престиж.

…Він сидів на ліжку, втягнувши голову в плечі, злива лютувала за вікном. «Наш син уже дорослий, але однаково йому потрібна батьківська любов…» – шепотіли Вірині вуста. Зірвався з місця, швидко, по-військовому натягнув штани та сорочку.

– Ти куди? – спросоння прошепотіла дружина.

– Не хвилюйся, я повернуся… – кинув уже з порога.

…Хвіртка сумно і протяжно заскрипіла, Тарас ступив на мокру від дощу траву.

– Здрастуйте, мене звати… – промовив юнакові, втрачаючи голос. Серце, здається, вистрибувало з грудей…

– Не треба, я знаю, хто ви… – на нього пильно дивився юний Тарас, от тільки очі в нього були кольору молодої трави.