ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
365Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
«Попри те, що ми вирішили йти різними шляхами, зберігаємо повагу одне до одного і просимо підписників з повагою поставитися до нашого рішення та приватного життя», – Настя читала повідомлення від відомої пари в шоу-бізнесі й усміхалася. Наші зірки взяли приклад із закордонних і тепер усі, наче за командою невидимого режисера, просять шанувати їхню приватність і з розумінням поставитися до ситуації. «Наче ваші особисті стосунки можуть когось зацікавити, – промайнула думка. – Втім… люди охочі до пліток, із задоволенням перемолотять чужі кісточки…»
…За вікном хурделило, в кімнаті ж було затишно і спокійно. Так само, як і двадцять п’ять років тому, коли Настя з маленькою Нікою на руках вдивлялася у вікно, чекаючи на повернення свого чоловіка. Останнім часом стосунки тріщали по швах, наче латана-перелатана торба, що вже не витримувала ані ваги, ані постійного перелицювання. Звісно, коли маленька дитина, не завжди встигаєш бути супер-пупер, крутитися навколо свого чоловіка метеликом на підборах.
Того дня їй укотре зателефонувала пасія Дмитра. Настя спочатку не вірила їй, але факти, які наводила ця «співробітниця», як вона себе називала, були надто вагомими. І все збігалося. Додому не поспішав, до пізнього вечора – зайнятий по роботі. А поряд постійно вона. Не скута домашніми справами і без дитини на руках. Настя ж не встигала перепочити, як маленька Нікуся знову хворіла.
Знову дзвінок. Цього разу телефонувала Надія Григорівна, ще одна співробітниця, яка працювала з Дмитром і належала до категорії «небайдужих». Колись вона приходила до Насті з Дмитром у гості, від імені колективу вітала новоспечених батьків з народженням дитини. Тож, очевидно, вважала своїм обов’язком попередити Настю: «Тут така ситуація… Дмитро, звісно, гарний чоловік, але не завадило б… як це краще висловитися… більше над ним контролю. Там є одна наша співробітниця, Аліна, отож вона поклала на нього око. І, схоже, справи йдуть непогано, бо вони разом проводять багато часу». Мовляв, ти там за ним припильнуй, бо геть від рук відбився.
…Коли ж зрештою Настя запитала прямо, що то за така настирлива колежанка постійно телефонує, Дмитро знітився, почав щось вигадувати. У підсумку нічого оригінального, робив так, як десятки чоловіків на його місці. Поки дружина заклопотана малою дитиною, у благовірного (чи то пак, невірного) чоловіка виросли за спиною крила.
Аліна й далі безсоромно телефонувала до Насті… «Ми давно разом, Дмитро любить мене, – цокотіла без упину, – тільки тобі не наважується сказати. Не хоче завдати моральної травми, бо в тебе маленька дитина. Йому шкода, він тягне час, але відпусти його, він мій!» Як кажуть, приїхали. Виявляється, Дмитро, наче валіза, без ручки, має бути переміщений з пункту А до пункту Б. Тобто до нової власниці.
Найогидніше в цій історії було те, що Дмитро брехав. Хотів викрутитися. Утім, на двох стільцях, як відомо, не всидиш, зрештою наважився на серйозну, як він сказав, розмову з дружиною.
– Ти повинна мене підтримати, – почав не дуже впевнено, проте серйозно. – Я не хочу розлучення, я хочу зберегти сім’ю, хочу виховувати дитину. – Дмитро замовк, запитально поглянувши на Настю. «Нарешті згадав про Нікусю», – промайнула думка. Чоловік просив про другий шанс, переконував, що це «не те, що ти подумала, це так, просто епізод…»
– Епізод? – Настя лише розвела руками. – Аліна, до речі, говорила, щоб я тебе відпустила. Бо ти мене давно не кохаєш, просто боїшся завдати мені… моральної шкоди…
– Що? – від несподіванки обличчя Дмитра видовжилося. – Моральної шкоди?
– Так, і не просто моральної шкоди. Наш шлюб, за словами твоєї коханої, був помилкою. Студентський шлюб, як вона сказала. Інша річ – стосунки з Аліною. Стосунки справжні, бо Аліні ти, виявляєшся, зізнався у своєму неземному коханні. До слова, дитина в тебе від жінки, якої ти ніколи не кохав…
– І ще дослухай до кінця, – Настя вирішила розкрити Дмитрові всі карти. – Вона порадила мені бігти чимдуж до суду, подавати заяву на розлучення.
Схоже, Дмитро не очікував, що Аліна так відчайдушно за нього битиметься. Він справді хотів зберегти сім’ю. Нав’язливість Аліни почала дратувати. Він їй, зрештою, нічого не обіцяв. Так, це була інтрижка, нехай вибачить маленькі чоловічі слабкості. Дмитро, як та велика рибина, що зривалася з гачка, все більше віддалявся від Аліни.
Але вона не здавалась.
– Та послухай мене, – Аліна схопила його за рукав. – Я кохаю тебе, зрозумій! Якщо ти підеш, то пожалкуєш! Я просто цього не зможу пережити! Ну що, що тебе там тримає? Ти ж сам говорив, як тобі набридла ця рутина, одноманітність… Ну скажи, любий, хіба нам було погано удвох? Я ж без тебе просто не зможу жити, я вже зараз дихати не можу…
Аліна на мить зупинилася, спостерігаючи за автівками, які мчали повз. Не вагаючись, кинулася вперед. Водій, хоча й з усіх сил тиснув на гальма, все ж таки зачепив Аліну. Від болю вона знепритомніла. Довелося викликати швидку та їхати в лікарню. А потім закрутилося колесо, в центрі якого була Аліна та її неадекватна поведінка. Після операції на нозі Аліну відправили до палати і, здавалося, можна було видихнути з полегшенням. Бо, як сказав травматолог, рани загоються і скоро пані зможе бігати на короткі та довгі дистанції.
От лишень у планах Аліни не було таких оптимістичних прогнозів. Поки Дмитро бігав в аптеку по ліки, вона, аби «остаточно закріпити результат», випила цілу пачку снодійного. Добре, що Дмитро вчасно повернувся і покликав на допомогу. Аліна хапала чоловіка за руки, зазирала в очі, наче безпритульний песик. То мовчала й безкінечно плакала, то без угаву говорила. Просила не йти і обіцяла, що буде гарною дружиною та мамою їхніх дітей.
А вдома Настя вже втратила будь-яку надію побачити свого чоловіка, сиділа біля хворої дитини, відганяючи сон. Виснажена, вона думала лише про те, аби донечці стало краще.
Але в пам’яті спливали картини – яскраві, наче в гарному кіно. От вони, безтурботні студенти, після іспиту пішли кататися на катамаранах. Настя з подругами та зі Славком – він був єдиним хлопцем у їхній дівочій компанії. Було весело, от лишень ніхто не подумав, що денна спека може увінчатися… зливою. Славко невдало послизнувся і впав. Ледь-ледь дошкандибали до найближчої лавочки. Нога Славка розпухла і він не міг на неї ступити. Отут і з’явився Дмитро, наче добрий ангел, наче святий Миколай, який завжди поспішає на допомогу. Вмить оцінив ситуацію. Славкові викликали швидку. І дівчата стали розбігатись, рятуючись від дощу. Дмитро побіг за Настею, стягуючи на ходу із себе благеньку курточку, аби хоч трохи захисти дівчину від дощу та вітру.
…Збирала окрушини пам’яті про світлий період у їхньому житті, де було стільки сонця, тепла і любові. Й дивувалася: як можна було все це зруйнувати? Вона не впізнавала тепер чоловіка, це був зовсім інший Дмитро – зацькований, який набрався по самі вінця тієї брехливої облуди, і від того ставало ще сумніше. Настя бачила, як Дмитро розривається – важлива частинка його все ще залишалася з нею. Проте й Аліни він уже не міг ігнорувати – своїм шантажем вона вперто домагалася свого.
«Відбувся суд, на якому Дмитро мав жалюгідний вигляд, – писала Настя у своєму щоденнику. – Просив, аби нас не розлучали, а дали час на роздуми. На наступне засідання він не прийшов, пояснив, що захворів, тому просив про ще одне засідання. А потім про ще одне... Так ми й дотягнули з тими засіданнями майже до літа. Судова тяганина завершилася, бо вже не було сенсу переносити наступні засідання. Дмитро залишився жити в Аліни. Які почуття мене переповнювали? Я ніколи не вірила в якусь неземну любов, але стовідсотково знала, що існує на білому світі людина, яка за духом і за групою крові твоя. Мені чомусь здавалося, що такою людиною для мене був Дмитро. Надійний. Той, хто буде завжди поряд. Той, хто не зрадить…
Інколи мені здалося, шо настане день, коли Дмитро повернеться, зрозумівши, що ніколи не зможе жити без мене. І без Нікусі, звісно. “Чи готова ти вибачити йому все, що сталося?” – ставила собі запитання й не знаходила відповіді. Я ненавиділа його цієї миті, але ніколи не бажала нічого лихого. Десь прочитала мудрі слова, які допомагали мені не зламатися, вистояти і жити далі. Той, хто пережив біль зради, той мене зрозуміє. “Не бажай нічого поганого тому, хто тебе скривдив. Той, хто образив тебе, вже покараний”, – такими були ті слова.
Життя тривало, Нікуся росла. У моєму житті бути, звісно, чоловіки, але того, свого, я не зустріла. З Дмитром ми більше не бачилися, і в цьому, напевно, теж був свій сенс. Бо навіщо бачитися з людиною, якщо всі мости спалені, ви не маєте спільного майбутнього, і ваше перебування разом було ілюзією…
Я навчилася жити без нього, і мені здавалося, що так буде завжди. Та поки ми живемо, в цьому житті можливо все. Одного дня, поспішаючи на зустріч, я зупинилася біля натовпу людей, які метушилися навколо чоловіка, який лежав на землі. Люди запитували, чи ніхто його не знає, чи потрібна якась допомога. Хтось уже викликав швидку, а я лише глянула й завмерла. То був Дмитро, якому, очевидно, стало зле.
Він побачив мене. В його очах було все: здивування, ніяковість, тривога і ще бозна-що. Розвернутися і піти, ніби нічого не сталося? Чи все-таки дочекатися швидкої? Дмитро заплющив очі. А я… Я поїхала з ним до лікарні.
“Ви йому хто?” – лікар підвів на мене очі. “Людина з минулого”, – відповіла я цілком серйозно. І, не давши поставити наступне запитання, підвелася. “А як же… – від несподіванки лікар розгубився. – З ким тримати контакт? Кому повідомити, якщо щось станеться… Він же в критичному стані, самі бачите…” Я продиктувала свій номер телефону і пішла. Дмитра повезли на операцію, а наступного дня зателефонували з лікарні й сказали, що стан пацієнта важкий, але стабільний… Так через багато років я опинилася поряд з колишнім. Аліна, як потім з’ясувалося, була за кордоном і не поспішала допомагати Дмитрові. Я приходила в лікарню. Була поряд, приносила ліки, допомагала лікарям. Дмитро помалу повертався до тями, але ми майже не спілкувалися. Невидимий бар’єр розділяв нас, ми почувалися зовсім чужими людьми…»
Настя перегорнула кілька сторінок щоденникових записів, згадуючи той день, коли Дмитрові стало краще і вона зрозуміла, що тепер він упорається і без її допомоги, тож час залишити його.
– Ти прийдеш завтра? – в його очах була тривога, він боявся почути «ні» й тому намагався стримувати себе. А вона… Перед її очима був той день, коли вона, тримаючи Нікусю на руках, стояла біля вікна й безкінечно довго чекала на нього. Почувалася зрадженою, скривдженою, покинутою. Ні, вона не хотіла помсти, не зловтішалася, що тепер, нарешті, настав її час відплати. Навпаки, в душі була порожнеча, ніби всі сили залишили її, але вона не могла дозволити собі бути слабкою. Зігрівали спогади, ті, що нагадували про щасливі та безтурботні часи, коли здавалося, що все ще попереду…
Знову дістала свій щоденник і записала: «Минуле мене відпустило, але я вірю, що в моєму житті будуть не лише крихти спогадів, а й майбутнє…»
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
7
Життєві історії
Життєві історії
