ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
332Історії з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Важко йти до річки. Дорога неблизька. Та й роки вже не ті… Як-не-як, а сімдесят вісім два тижні тому виповнилось… Ноги болять. Не слухаються. Зовсім не годні працювати без відпочинку. От зараз так і просяться сісти край шляху та перевести подих. Зітхнула Марія. З її грудей мимоволі стогін вирвався. І посипався на землю гострим камінням. Разом із болем. Разом із гіркотою спогадів… Думала, з віком стане легше. Забудеться. Минеться… Та де там? Пам’ять – примхлива пані. Кожну дрібничку береже…
Марія досі не забула світло-карих очей, які зацілували золоті краплинки сонця. Його очі… Степанові… Стільки років минуло, а його образ донині чітко проступає в серці. Малюється кожна рисочка обличчя, кожне пасмо хвилястого темного волосся, що грайливими кільцями спадало на високе чоло. Марія і зараз може сказати, яке воно було на дотик: ніжне, гладеньке, немов шовк…
Зате вуса Степанові кололись…
– Зацілую тебе! – намагався пригорнути її до грудей.
Вигиналась тонким станом, дозволяючи Степанові ледь-ледь торкнутися вуст. А тоді випручувалась, як вуж, закидала на спину довгі густі коси кольору стиглої пшениці й гордовито копилила губи, міряючи Степана зверхнім поглядом з-під закручених вій.
– Зголи вуса! Бо колються, мов їжак! – пхикала.
– Як? Отак? – тягнувся до неї, щоб знову поцілувати її.
– Відлипни! Чого вчепився кліщем? Спокою від тебе немає…
– А що, не подобаюсь? Дівчата кажуть, що гарний…
Ще й підморгнув весело, промовляючи ці слова.
– Тоді йди та цілуй тих, хто так каже! До чого тут я? – вдавано сердилась Марія.
– Не хочу! Тебе одну цілуватиму!
Так вони жартували, сміялися. А дійшло до того, що вже й дня не могли одне без одного прожити…
***
– То коли весілля? Степан тільки й говорить про це, – допитувались подруги.
А Марію зачіпало, дражнило те, що коханий патякає про їхні стосунки там, де треба й не треба.
– Те весілля ще вилами по воді писане! Не збирайте пліток. Люди можуть вигадати, що на вербі груші ростуть…
– Марієчко, хіба ж ми самі не бачимо? І до ворожки не ходи, що у вас зі Степаном кохання… Ти така потайна! Аж смішно…
Регочуть дівчата, а Марію злість розбирає. Дівчина собі ціну знає! Не обділена вродою. Парубки так і їдять Марію очима, коли вона йде вулицею… А Степан думає, що вже зірку з неба вхопив і в пазуху поклав. Такий самовпевнений:
– Моя! Нікому не віддам!
Ще й не посватав, обручки на палець не надів, а вже свої права висуває… Марія не звикла підкорюватися. Одна в батьків, виплекана й зацілована. Ніколи нікому не дозволить собою командувати. Навіть коханому Степанові… І ще витіпає його пиху, щоб знав, як забагато брати на себе…
***
– Прийдеш увечері до річки? – заступив Марії шлях, коли йшла до крамниці.
– Авжеж!
– А вінок пускатимеш?
– Звісно! Треба ж дізнатися, хто мій суджений, – глянула на нього насмішкувато.
Степана від тих слів аж пересмикнуло:
– А хіба досі не знаєш?
Марія знизала плечима, обійшла його збоку і попрямувала шляхом.
– Я спіймаю вінок! Побачиш! – гукнув їй услід.
Дівчина нічого не сказала. Ледве стримувалась, щоб не розсміятися. Бач, який затятий!
Сплела вінок. Перевила його малиновою стрічкою. Гарний вийшов, пишний. У жодної дівчини такого не було. Це щоб Степан одразу впізнав його у воді. Бо ж кожен парубок пірнатиме по свій… Молодь щороку так робить. Хоч то все – пустощі й забавки, але декілька пар уже в їхньому селі одружилося після минулорічних купальських ігрищ.
Біля річки зібралось багато молоді. Дівчата почали пускати свої вінки на тиху воду, а Марію раптом якась незбагненна сила підштовхнула в спину. І пішла дівчина до стрімкої течії, де дно річки було кам’янисте і вирви воду закручували… Нехай покаже Степан свою сміливість!
– Ти куди? Збожеволіла? – гукали подруги. – Там же бистрина!
Марія навіть не озирнулась. Дійшла до місця, де річка загрозливо шумувала, і пустила вінок на хвилі. Понесло його, закрутило…
– Степане! Схаменися! Каміння! – тривожні крики заглушив хлюпіт води.
Вінок відносило все далі й далі. Марія зляканим поглядом шукала Степана… Та він ніяк не виринав…
…Довго пірнали хлопці в річку. Шукали друга. Плакали дівчата. Збіглося майже все село…
А Марія стояла навколішки у воді, біля берега, і щось шепотіла знекровленими губами…
– Де вона?! – розлігся лемент. – Де та сука?! Задушу гадину!!!
До Марії берегом мчала розхристана сива жінка. То була Степанова матір… І якби місцеві чоловіки не стримали її, розірвала б вона дівчину на клапті…
…Степана знайшли наступного ранку. Його тіло, нещадно побите об гостре каміння, з проламаною головою, віднесло аж до сусіднього села і прибило до берега…
***
Марія не спала, не їла, не розмовляла… Блимала скляними очима на батьків і німувала, мов очманіла.
– Що робити? – заламувала руки мати. – Гине дитя!
– Якби ж я знав, Господи! – батько стискав голову і хитався від розпачу.
Уже Марію і в монастирі возили, і в церкви… До бабок-знахарок звертались. Нічого не допомагало. Доки одного дня не зайшла в їхній двір Степанова мати.
– Я до вас не сваритися прийшла, – глухо мовила. – Де Марія?
Дівчина вийшла з хати. Застигла на порозі, наче вкопана. Дрібно затремтіли бліді вуста.
– Ти пробач мені, донечко! Я тоді від горя не тямила, що кажу, – жінка схлипнула. – Чула, що жити не хочеш… Не бери гріха на душу, дитино! Мені минулої ночі Степан наснився, просив, щоб я до тебе прийшла. Казав, ти жити повинна – за нього і за себе… Вийдеш заміж, народиш дітей… А сина Степаном назвеш… Це він просив переказати тобі.
Марія вибухнула плачем. Кинулась до жінки й упала їй на груди. Так і стояли, ридаючи й обіймаючись, поглинуті спільним горем.
Відтоді почала Марія потроху оживати…
***
За декілька років вийшла заміж. І хоч великого кохання до свого чоловіка Сашка не мала в серці, але поважала його і любила по-своєму.
Народили вони й виховали двійко діток – Орисю і Степанка. Донька живе з родиною в Данії. А Степан мешкає в сусідньому селі. Разом із дружиною та дорослою донькою започаткували власне фермерське господарство. Хазяйнують… Син змалку здібним і вдатним до роботи був.
Марія з Олександром уже зовсім постаріли. Та підтримують одне одного, турбуються одне про одного. Усе разом роблять. Та є одна традиція, якої жінка дотримується сама: щороку, на Купайла, вона сплітає вінок, перевиває його малиновою стрічкою і несе до річки… То дарунок Степановій душі, яка стала її незримим янголом-охоронцем… А з ним – і спогади, вплетені у вінок. Те, що досі живе в Маріїному серці…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
32
Життєві історії
