І ПРОСТИ НАМ ПРОВИНИ НАШІ

Сонце заходило, посилаючи на землю останні промені. Страшна порожнеча огорнула душу.

– Господи, я хотіла прийти до Тебе тоді, у п’ятнадцять років. Я вже була в монастирі, але батько забрав мене. Йому жаль було для Тебе єдиної доньки. Я зуміла приховати свій гріх від цілого світу. Де моя дитина? Може, собаки розтерзали маленьке тіло, може... – на мить в очах спалахнула надія. – А може, вона жива? Може, хтось почув плач і врятував її?

Надія опромінила серце, й Ірена знову заговорила сама до себе:

– Жива, вона жива. Байдуже, хлопчик це чи дівчинка, лиш би залишилася живою. А може, мертве тільце знайшов двірник, що підмітає у парку. Хіба ж могла дитина залишитись живою в холодній траві?

Надія почала повільно згасати, як травневий день, а туга, темна і млосна, знову кліщами стисла серце.

* * *

Минуло два місяці... Життя для Ірени втратило будь-який сенс, не хотілося жити. На роботі було легше, ніби забувалася. Інколи сідала за шахову дошку і відчайдушно змагалася з редактором газети, їздила у відрядження, писала сама або перечитувала писанину інших. Найтяжче було вдома. Мама, зауваживши, що дочка чимось журиться, весь час намагалася поговорити з нею, але Ірена прагнула абсолютної самотності, самотності, в яку б ніхто не проникнув, у якій вона залишалась би на одинці зі своїм почуттям жалю і великої провини, що шматувала серце. Затуливши долонями обличчя, пролежувала довгі безсонні ночі.

– О, Боже! Як хочеться вирвати серце з грудей, як хочеться забуття – вічного, непро­будного. Там, у холодній травневій росі... Там заплющились оченята мого сина або донечки, не дочекавшись світанку. А може... Боже!..

Верховіття дерев зазирає у вік­но.

– Життя мене поставило перед вибором. Навіть мертвій собі не прощу...

* * *

У неділю під час богослужіння отець Лаврентій щохвилі дивився на дочку, яка стояла біля матері бліда-бліда. Волосся чорним шовком розсипалося опущеними плечима, в чорних великих очах залягла туга. Біль пройняв його хворе серце, якесь тривожне передчуття закралося в душу.

Після відправи родина повернулася додому. Був ясний спекотний серпневий день. Ірена вийшла в сад, де все цвіло, пахло, розкошувало. Забрела у квітник. Розквітлі чорнобривці, гладі­олуси, айстри на мить повернули відчуття життя. І раптом на розкішному кущі білих троянд помітила найменшу – хтось зламав її, і ніжна прекрасна квіточка тихо вмирала під палючим сонцем. На тлі вічного свята, неповторних миттєвостей цвітіння всього життя її смерть була такою безглуздою і жорстокою, що Ірена не витримала, впала на коліна, припала вустами до при­в’ялих пелюсток, і сльози, що пекли, як жарини, викотилися з очей.

* * *

У вівторок Олесь дорогою на роботу зайшов на квітковий базар, щоб купити квіти для Ірени, якій виповнилося двадцять п’ять років. Довго вибирав і нарешті знайшов ве­личезний букет жовто-оранжевих троянд.

Відколи втопилася Оленка, обминав квіткові базари. Тільки коли їхав на могилу, обов’язково брав із собою букет білих троянд, які вона любила понад усе.

Під час обідньої перерви зайшов до Ірени. Підвела свої чорні великі очі і якусь мить здивовано дивилася на нього.

– Із днем народження, Ірено.

Повільно підвелася, взяла квіти.

– Спасибі, Олесю.

– Знаю, що треба поцілувати, але ти така вродлива, що боюся.

Вона усміхнулася і підставила щоку для поцілунку.

– Якщо ви не заперечуєте, я пригощу вас кавою.

– Заперечую. Краще зараз пообідаймо, а каву вип’ємо наприкінці робочого дня.

Вибрали столик у затишному куточку невеликої їдальні, розміщеної через дорогу від редакції. Ірена їла мало, часто дивилася у вікно.

Коли повернулися до редакції, працівники чекали Ірену з квітами, подарунком і цілою вервицею побажань. Не сподіва­ючись такого, дівчина розгубилася, щиро подякувала і запро­сила всіх «на каву» після роботи.

У невеличкому кабінеті було тісно, але весело. Підігріті шампанським, журналісти жартували, співали, жваво спере­чалися про славу і ганьбу, пристрасті і любов.

Ірена усміхалася вустами, але очі були сумні, хоча ніхто, крім Олеся, цього не зауважив. Вона сиділа змарніла і бліда. Біль, що спопеляв душу, був її власним болем, що перетворював майбутнє на руїну.

Коли всі розійшлися, підігріла кип’ятильником воду і почала мити чашки.

– Я міг тебе зачинити на ніч, думав, що всі розійшлися, – за­йшовши, засміявся Олесь, – може, в шахи зіграємо?

– Можна, – не підвела очей Ірена.

Заховала чашки, витерла стіл. Грали мовчки. Через деякий час Ірена втратила пішака, потім коня і, хоч як старалася поправити своє становище, нічого не вийшло – вона програла.

– Ти сьогодні просто неуважна, але граєш добре.

– Дякую, – ледь помітний усміх торкнувся уст. – Я грала на першість університету і здобула її серед дівчат, – похвалилася.

– Важко переживаєш поразку?

– Залежно яку, але програвати не люблю. – Вона сиділа навпроти нього, підперши руками підборіддя.

– Ірено, – запитав несподівано, – важко бути дочкою свя­щенника?

Вона на мить задумалася.

– Мені було важко. Батько дуже багато говорив про душу, але для мене це було якоюсь абстракцією. Моя дитяча душа аж квилила від самотності. У мене не було друзів, братів, сестер. Мама старалася знайти спільну мову зі мною, але між нами також була якась незрозуміла мені досі бе­зодня. Я шукала Бога і не могла знайти, бо уявляла його дуже суворим і мстивим.

– Таким, як батько?

– Так, – вона затулила долонями очі. Потім встала, підійшла до вікна, заслонила його фіранкою.

– Тебе били за провини? – в Олеся виникла гарячкова цікавість, хотілося знати про цю дівчину все.

– Ні, що ви, ніколи. За провини мене карали молитвами. Батьки дуже люблять мене, але я ніколи не мала права на помилку. Навіщо ви мене питаєте про все це?

– Вибач, Ірено. Якщо тобі неприємно, не говори.

– Ні-ні. Знаєте, я навіть жила в монастирі.

– Чому? – Олесь здивовано підняв брови.

– У п’ятнадцять років я захворіла, і батько відправив мене в лічницю імені Андрея Шептицького. Там усі медсестри – мо­нахині. Вродливі, молоді, божественні, вони зачарували мене, відчиняючи двері у світ вищий, досконаліший, кращий. Від них я зрозуміла, що Бог – це любов. Я так захопилася їхньою мовою, чистотою поривань, що захотіла стати подібною до них, непорочно служити істині, тому пішла з дому в монастир.

Ще й нині чую дзвони, прекрасний неземний спів під час богослужіння. Але що не день вони стають усе тихі­шими і поволі вмирають у моїй душі.

– Чому ж ти покинула мона­стир?

– Мій батько приходив по мене щодня, ставав біля келії і плакав. Настоятелька сказала, щоб я повернулася додому, бо я неповнолітня і ще сама свою долю вирішувати не можу.

– А чому ж ти не пішла, коли подорослішала?

– Світське життя поманило мене, і я не противилася цьому.

– У тебе було нещасливе ко­хання?

Якусь мить Ірена мовчала, сутінки заховали її обличчя.

– У мене ніколи не було кохання.

Олесь підвівся з-за столу, ввімк­нув світло. Вона була бліда, чорні очі вражали смутком.

– Чого ти найбільше боїшся в житті, Ірено?

– Втратити надію.

– Надію на що?

Але так і не почув відповіді.

* * *

Марія і Петро Осенюки сушили отаву. Серпневе сонце при­грівало щораз дужче, біля вуликів бриніли бджоли. Ніжно пахли флокси, що зацвіли біло-рожевим цвітом під вікнами чепурної хатини.

– Дай, Боже, щастя любим родичам.

Марія аж здригнулася від несподіванки.

– Це ти, Олесю? Дивися, Петре, син приїхав, а ми й не сподівалися.

Петро кинув граблі, підійшов до сина – обнялися, поцілува­лися. Мати обома руками нахилила Олесеву голову, поці­лувала в чоло.

– Ми якраз збиралися йти обідати, ходімо всі до хати.

За столом розговорилися. Олесь розповів про Софійку. Мати з батьком зачудовано дивилися на сина, боячись про­пустити бодай слово.

– І де ж та дитина?

– Дитина у притулку для сиріт. Я подав клопотання на всиновлення, але це дуже складно, ускладнює все ще й те, що я не­одружений.

– Але ж дитина належить тобі, ти її знайшов, – обізвався батько.

– Це не річ, тату, хоч я її і знайшов, та вона поки що не моя, проте я встиг уже її полюбити і не уявляю свого життя без неї.

– І що ж то за мама така? – мати витерла фартушком очі.

– Наркоманка або шльондра якась, – додав зневажливо батько. – Ні Бога, ні людей не боїться. До такої батога треба, – в його очах блиснули недобрі вогники.

– І що ж ти, Олесю, з дитиною вдієш? Хіба що до нас привезеш, – знову обізвалася мати.

– Може, тітка Анна переїхала б до мене на деякий час і допомогла мені хоч на початку. Потім я потурбуюся про дитячий садочок.

– Піде, вона тобі не відмовить.

Коли йшли до тітки Анни, вже смеркалося. Ніч була місячна, як у пісні. Тітка зраділа гостям, заметушилася. За столом розговорилися. Жінка відразу згодилася няньчити дитину і була рада якнайшвидше їхати до Олеся.

* * *

Після довгих і виснажливих відвідин поліції, прокуратури, багатьох посадових осіб, після підписання в інстанціях різних документів Олесь нарешті отримав дозвіл удочерити Софійку. У свідоцтві про народження було записано: Осенюк Софія Олександрівна.

Першого жовтня, коли їй виповнилось чотири з половиною місяці, чоловік, хвилюючись, за­йшов у дитячу кімнату, схилився над ліжечком. Чорні оченята радісно засвітилися, дівчинка простягнула до нього ручки. Обережно підняв її, притулився губами до рум’яного личка.

Отримавши настанови від лікаря, медсестри і няні, щиро подякував усім, а тоді поніс одягнену в усе новеньке Софійку до машини. Вона крутила голівкою, диви­лася широко розплю­щеними очима на світ і весь час усміхалася. Олесь тулив дитину до грудей і був найщасливішим батьком у світі.

* * *

Ірена повільно ступала парком. Додому йти не хотілося, і вона, не знаючи куди себе подіти, гуляла самотня і пригнічена.

Пахло осінню... Жовте листя золотом лягало до ніг. Була пора справжнього бабиного літа. Срібне павутиння час від часу торкалося обличчя, очей, і вона рукою захищалася від нього. Коли бачила когось із дитячим візочком, відверталася. Знайшла невеличку лавочку в затишному куточку парку, сіла на неї, втопивши обличчя в долонях. Знайома нудьга підсту­пила до серця, і воно млосно занило. Почува­лася такою оди­нокою і знесиленою, що знову вкотре захотіла вмерти, щоб позбутися навіки нестерпного відчуття провини, ностальгії і того каменя, що так тяжко впав їй на груди.

Почувши кроки, підвела голову. До неї наближався Олесь. Його ходьба, очі, обличчя виражали радість. Сів поруч, привітався.

– І що ж ми тут обмірковуємо, які плани будуємо на майбутнє?

Ірені здалося, що він глузує з неї. Вона не відізвалася, тільки підвела на нього повні болю очі. Олесь не відвів погляду, але веселі вогники миттєво згасли в його очах.

– Погуляймо! Куди б ти хотіла піти?

– Не знаю, – відповіла тихо, – може, на цвинтар. Я написала кілька епітафій, і дивно: чомусь дуже хочу походити цвин­тарем. Там так тихо, урочисто.

– Добре, підемо разом.

Вони ходили між могилами мовчки, вона зупинялася і довго читала написи, час до часу притуляючи долоню до чола, наче в неї боліла голова.

– Мабуть, треба мати велику мужність, щоб піднятися над світом і свідомо покинути його. – вона дивилася повз Олеся.

– Свідомо йдуть зі світу слабкі особистості, нездатні проти­стояти примхам життя, вони йдуть безславно і страшно. Ніщо не може врятувати самогубця там, в іншому світі, бо він порушив закони Всесвіту.

– Ви говорите так, як мій батько, – дівчина засміялась. – Я вже казала вам, що, коли ще навча­лася у школі, то пішла в монастир і прожила там три тижні. Я повернулася тоді додому, але засумнівалася в батьковій вірі в Бога.

На її блідому вродливому об­личчі відбивався сум.

– Ірено, – Олесь узяв її холодні руки у свої, – розкажи мені правду, що тебе мучить, я постараюся зрозуміти, ми ж друзі. І звертайся до мене, будь ласка, на «ти», так легше говорити.

Стояв навпроти неї блідий, схвильований, намагаючись, хоч на мить доторкнутись душею до її душі, що ховалася за чорними, як ніч, очима.

Ірена відчула, що зараз розповість йому все... Ще декілька секунд, і вона підважить той камінь, що розчавлює серце. Втопила свій погляд у його синіх очах, і така ясність та доброта хлюпнула з них, що не змогла промовити ні слова.

Повернулась і пішла, її сумна постать у чорному довгому плащі швидко віддалялася, то ховаючись між надмогильними плитами, то знову виринаючи, допоки зовсім не зникла.

(Далі – буде)