І ПРОСТИ НАМ ПРОВИНИ НАШІ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Біль шматував тіло. Ірена йшла, сама не знаючи куди. Опинившись у якомусь парку, впала в густу зелену траву, затуливши долонею рота, щоб не закричати. Коли біль відступав, із жахом і відчаєм вдивлялась у зоряне небо.

Дитина закричала так голосно, що Ірена здригнулася всім тілом. Перев’язавши навпомацки пуповину, поповзла на колі­нах, залишивши дитину в холодній траві. У голові запамо­рочилось. Полежала. Потім повільно підвелася і швидко пішла, хитаючись, ніби п’яна. Судомно хапалася руками за гілки дерев, щоб не впасти. Дзвінкий дитячий крик ставав усе менш чутним, допоки зовсім не розчинився в шумі нічного міста.

Безшумно підійшла до батьківського дому. Це був розкіш­ний особняк, що ховався в зелені старого саду і славився найкращим квітником у місті.

Двері відчинила домашня робітниця Мар’яна.

Не промовивши ні слова, Ірена, тримаючись стіни, пройшла до своєї кімнати, не вмикаючи світла в коридорі. Зачинивши двері, впала на м’який килим і довго ле­жала в якомусь страшному німому заціпенінні.

– Нарешті все скінчено, все скінчено, – ворухнула пере­сохлими губами. Незчулася, як заснула. Прокинулась від не­стерпного холоду. Повільно встала, заслонила вікно доро­гими оксамитовими шторами, ввімкнула світло. Була половина п’ятої ранку. В дзеркалі побачила своє змарніле, знекровлене обличчя; розпатлане чорне волосся збилося, окремі пасма при­липли до чола. Подивилась на скривавлені руки, брудний одяг і неприємна дрож пройняла тіло. Тихесенько відчинила двері, пішла у ванну кімнату.

* * *

Тепла травнева ніч відганяла сон. Олесь підвівся з-за пись­мового столу, підійшов до вікна. Відчинив навстіж та вдихнув п’янке весняне повітря. Раптом йому вчулося, ніби десь плаче дитина. Прислухався. Сумніву не було – десь недалеко плакало немовля. Не роздумуючи, збіг сходами вниз і вийшов надвір. Пере­йшовши подвір’я, побіг парком навпростець на дитячий плач. Шкодував, що не взяв ліхтарика, бо світло від вуличних ліхтарів майже не сягало сере­дини парку. Під густими ку­щами, звідки чувся плач, щось ворушилося. Тремтячими руками взяв у долоні мокре слизьке тільце, що корчилось від плачу і холоду. Швидко зняв із себе сорочку, загорнув дитину і побіг додому.

Удома побачив, що це дівчинка – маленька, вся в крові, посиніла від холоду. Не знаючи, як діяти, ввімкнув теплу воду і, підставивши дитину, почав обмивати її. Загорнув дитя в рушник, поклав на ліжко. Знайшов у шафі біле простирадло, розірвав навпіл і переповив дівчинку. Зігрівшись, вона заснула.

До приїзду швидкої допомоги і міліції сидів і дивився на сонне маленьке личко. Відчував, що в його житті сталося щось надзвичайне.

– Вона моя, я нікому її не віддам, – глибоке почуття любові до цього крихітного безпомічного створіння, покинутого напризволяще, вже зародилося в його серці і, як подих Бога, творило з ним чудеса.

Коли лікар забирав дитину, Олесь доторкнувся устами до личка, і всепереможне почуття любові відізвалося в душі силою незвіданого досі солодкого щему:

– Вона моя.

* * *

Лежав із розплющеними очима й думав про те, що так не­сподівано порушило ритм його одноманітного меланхолійного існування.

– Дівчинка, маленька крихітна принцеса... Я назвав її Софійкою, навіть не відаючи чому.

На світанку задрімав. Прокинувся, коли сонце вже було ви­соко і його щедрі промені залили кімнату. Перша думка була про Софійку.

– Хто ж вона та мати, що залишила дитину вмирати? – Олесь не відчував до неї ненависті, огида і зневага були силь­нішими. Не хотів навіть уявляти її обличчя, ототожнював його з подобою демона.

Коли встав, якась сила повела його на те місце, де знайшов дитину.

Тихо, тепло... Сонце щедро розсипало своє проміння між кронами дерев, пелюстки квітів розкривались назустріч літові, стоголосий спів пташок повис у повітрі, і тільки при­м’ята трава під розлогим кущем жасмину нагадувала про нічну пригоду.

Олесь завважив, що у траві щось блиснуло. Він нагнувся і підняв малесенький годинник із позолоченим корпусом. На зворотному боці мікроскопічний напис «Ірені від Олега».

– О це так, це ж годинник Ірени!..

Чомусь завжди помічав його на її засмаглій руці. По­клавши знахідку до кишені, подався до лікарні. Софійку йому показали через віконце. Вона спала, ледь ворушачи губами, час від часу крутила голівкою і, як здалося Олесеві, усміхалася.

Вертаючись додому, знову пішов на те місце, де знайшов маля. Сів неподалік на лавочці й задумався. Пригадав той день на початку лютого, коли вперше побачив Ірену. Вона зайшла до нього в кабінет проситися на роботу, бо довідалася, що у відділі прози звільнилося місце. Висока, дуже вродлива дівчина вразила його проникливим поглядом виразних чорних очей. Розкішне чорне волосся, розділене рівненьким проділом над високим чолом, ледь припухлі вуста вишнею жевріли на білому прегарному обличчі.

Працювати з нею було легко, була дуже ретельною, пунктуальною і бездоганно справлялася з роботою. Добре грала в шахи, любила музику. Втім, була дещо замк­нутою.

Олесь знову подивився на годинник.

– Як опинився цей годинник на місці злочину? Якби Ірена була вагітною, я б це помітив. Хоча... Я ж ніколи про таке й не думав, а вагітність, кажуть, можна якось приховати.

Сонце припікало обличчя, а Олесеві хотілося вітру, вітру, який би остудив його розбурхану уяву, що розпалювала неймовірне припущення. І так захотілося розпанахати завісу невідомого.

* * *

– Іреночко, збирайся до церкви, бо скоро Свята Літургія, – їмость відхилила двері Ірениної кімнати.

– Я сьогодні погано почуваюся, болить голова, – Ірена не підводила очей на матір, але та завважила, що дочка блідіша, ніж зав­ше.

– Ну то лежи. Зараз каву тобі принесу.

– Ні-ні, я нічого не хочу.

Коли мама зачинила за собою двері, Ірена полегшено зітхнула. Порожнеча у грудях була такою нестерпною, що, зда­валося, розірве серце. Підвелася з ліжка, як привид, підійшла до образу Божої Матері, яка пригортала до грудей маленького Ісусика. Вклякнула на коліна, але молитися не сміла. Не було слів ні для виправдання, ні для молитви. Спазм стиснув горло, і вона відчула, що задиха­ється. Почала відчайдушно хапати ротом повітря, але в очах потемніло, образ Богородиці захитався і зник. Опам’ятавшись, підвелася і, мов сновида, посунула до ліжка. Відчула, що груди щедро наповнились моло­ком. Упала обличчям на подушку і затряслася в страшному беззвучному риданні.

* * *

У понеділок зранку Олесь знову побіг до лікарні подивитися на Софійку. Молоді медсестри з цікавістю придивлялися до врод­ливого чоловіка з ледь позначеними сивиною скронями, який знайшов під кущем у парку новонароджену дитину і має намір її вдочерити.

Софійка знову спала. Олесь дивився на її сонне личко, і в його серці розцвітала ніжність. Йому причувалося зву­чання якоїсь дивовижної мелодії, що переповнювала душу. Ця мелодія супроводжувала чоловіка до редакції, не залишила й тоді, коли сів за письмовий стіл. Запитав секретарку, чи при­йшла Ірена. Довідавшись, що тої немає, продовжив роботу над ре­цен­зією добірки віршів молодого здібного поета.

Не минуло й пів години, як до кабінету зайшла вона. В одну-єдину мить завважив ті зміни, що з нею відбулися. У великих чорних очах застигла невимовна туга, змарніле об­личчя витягнулось і ніби постаріло, під очима залягли темні тіні. Волосся, зав­ше розпущене, було закручене на потилиці в тугий вузол. Привітавшись, піднесла на нього свої чорні блискучі очі.

– Сідайте, – підсунув їй стілець. – Ваш?

На долоні в нього заблищав годинник.

– Мій. Де ви його знайшли? – вона проникливо дивилася Олесеві у вічі.

– Знайшов там, де ви загубили, – напівжартома-напівсер­йозно відповів чоловік.

– Дякую, – Ірена підвелася, щоб вийти, і на якусь мить їхні погляди знову схрестилися. Дівчина першою опустила очі.

Коли вийшла, Олесь довго сидів задуманий, під­перши рукою підборіддя.

«Це вона залишила Софійку вмирати, вона її народила і покинула».

* * *

Після роботи Ірена повільно йшла вулицею. Йшла, ніби сліпа. Відчуття провини гнітило душу, хотілося зникнути із цієї землі, зникнути навіки, розчинитись у просторі. Раптом десь не­далеко голосно заплакала дитина. Ірена здригнулась, зупини­лася і гарячково почала шукати очима маля. На протилеж­ному боці вулиці молода жінка схилилася над візочком. Дитячий крик пробивав серце, точив із нього живу кров.

– А де моя дитина? – Ірена прошепотіла і злякалася своїх слів. – Моя мертва дитина лежить десь у траві.

Повернулась і пішла в бік парку.

– Я заберу дитя, заберу і мертве принесу додому. «Ось, мамцю, татку, це моя дитина. Я боялася осквернити наш дім, я, дочка священника, не мала права...»

Вона майже бігла, заливаючись слізьми. Бігала від куща до куща, але дитини не було. Змордована, сіла на лавочці.

Сонце заходило, посилаючи на землю останні промені. Страшна порожнеча огорнула душу.

– Господи, я хотіла прийти до Тебе тоді, у п’ятнадцять років. Я вже була в монастирі, але батько забрав мене. Йому жаль було для Тебе єдиної доньки. Я зуміла приховати свій гріх від цілого світу. Де моя дитина? Може, собаки розтерзали маленьке тіло, може... – на мить в очах спалахнула надія. – А може, вона жива? Може, хтось почув плач і врятував її?

Надія опромінила серце, й Ірена знову заговорила сама до себе:

– Жива, вона жива. Байдуже, хлопчик це чи дівчинка, лиш би залишилася живою. А може, мертве тільце знайшов двірник, що підмітає у парку. Хіба ж могла дитина залишитись живою в холодній траві?

Надія почала повільно згасати, як травневий день, а туга, темна і млосна, знову кліщами стисла серце.

* * *

Минуло два місяці... Життя для Ірени втратило будь-який сенс, не хотілося жити. На роботі було легше, ніби забувалася. Інколи сідала за шахову дошку і відчайдушно змагалася з редактором газети, їздила у відрядження, писала сама або перечитувала писанину інших. Найтяжче було вдома. Мама, зауваживши, що дочка чимось журиться, весь час намагалася поговорити з нею, але Ірена прагнула абсолютної самотності, самотності, в яку б ніхто не проникнув, у якій вона залишалась би на одинці зі своїм почуттям жалю і великої провини, що шматувала серце. Затуливши долонями обличчя, пролежувала довгі безсонні ночі.

– О, Боже! Як хочеться вирвати серце з грудей, як хочеться забуття – вічного, непро­будного. Там, у холодній травневій росі... Там заплющились оченята мого сина або донечки, не дочекавшись світанку. А може... Боже!..

Верховіття дерев зазирає у вік­но.

– Життя мене поставило перед вибором. Навіть мертвій собі не прощу...

* * *

У неділю під час богослужіння отець Лаврентій щохвилі дивився на дочку, яка стояла біля матері бліда-бліда. Волосся чорним шовком розсипалося опущеними плечима, в чорних великих очах залягла туга. Біль пройняв його хворе серце, якесь тривожне передчуття закралося в душу.

Після відправи родина повернулася додому. Був ясний спекотний серпневий день. Ірена вийшла в сад, де все цвіло, пахло, розкошувало. Забрела у квітник. Розквітлі чорнобривці, гладі­олуси, айстри на мить повернули відчуття життя. І раптом на розкішному кущі білих троянд помітила найменшу – хтось зламав її, і ніжна прекрасна квіточка тихо вмирала під палючим сонцем. На тлі вічного свята, неповторних миттєвостей цвітіння всього життя її смерть була такою безглуздою і жорстокою, що Ірена не витримала, впала на коліна, припала вустами до при­в’ялих пелюсток, і сльози, що пекли, як жарини, викотилися з очей.

* * *

У вівторок Олесь дорогою на роботу зайшов на квітковий базар, щоб купити квіти для Ірени, якій виповнилося двадцять п’ять років. Довго вибирав і нарешті знайшов ве­личезний букет жовто-оранжевих троянд.

Відколи втопилася Оленка, обминав квіткові базари. Тільки коли їхав на могилу, обов’язково брав із собою букет білих троянд, які вона любила понад усе.

Під час обідньої перерви зайшов до Ірени. Підвела свої чорні великі очі і якусь мить здивовано дивилася на нього.

– Із днем народження, Ірено.

Повільно підвелася, взяла квіти.

– Спасибі, Олесю.

– Знаю, що треба поцілувати, але ти така вродлива, що боюся.

Вона усміхнулася і підставила щоку для поцілунку.

– Якщо ви не заперечуєт...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!