І МИЛА РОСЬ, І ЗЕЛЕНІ БЕРЕГИ МЕНЕ НАВІК ЗАЧАРУВАЛИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

24 червня 20:19

524

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Українці у світі

І МИЛА РОСЬ, І ЗЕЛЕНІ БЕРЕГИ МЕНЕ НАВІК ЗАЧАРУВАЛИ

Дивилася за вікно, лічила хвилини. Мікроавтобус, перевантажений і втомлений не менше, ніж пасажири, ледь-ледь добився до вокзалу. А там іще більше народу, – здавалося, людське море розгойдає не лише цей мікроавтобус, а навіть потяг, який не встигає розвозити люд подалі від війни. Евакуаційні рейси...

Колись про таке читали хіба що в літературі. І ось тепер у ролі пасажирів опинилися родини вже нинішніх вимушених переселенців. Здебільшого це жінки з дітьми, і всі вони зосереджені, кожна переймається тим, як вони доїдуть і що на них чекає завтра. Ніна також серед тих, хто змушений залишити рідну землю.

Коли твоя родина змушена роз’єднатися – що може боліти більше? Мама, бабуся і Ніна – вони прямують до Німеччини жіночим товариством. Тато Андрій залишається в Україні, і не просто залишається, а боронить нашу рідну неньку на фронті... Ніна, яка обожнювала подорожі, спочатку сприймала поїздку як нагоду помандрувати. От тільки бути переселенцем і туристом, як пізніше з’ясувалося, то зовсім інше. Бабуня Уляна пакує стосик книжок. Вона, колишня бібліотекарка, навіть на чужину вирушає з улюбленими творами. Ніна благально дивиться на маму, мовляв, маєш «вжити заходів» і зупинити бабуню, яка заходилася спакувати чи не всю свою бібліотеку. Мама спочатку дивилася на ці збори лояльно, але згодом усе-таки вирішила втрутитися, і ось бабуся вже перебирає і переглядає лише найнеобхідніші книжки. Вже коли зі своїми валізами і пакунками опинилися по той бік кордону, старші жінки не витримали. Плакали і мама, і бабуня. Особливо бабуня Уляна: «Мій рідний Богуславе, як я буду без тебе?!».

Господи, бабуня Уляна навіть родинні світлини прихопила з собою. Ось вони всі: мама, бабуня і Ніна в рідному Богуславі, що на Київщині. Коли ми звикаємо до рідного міста чи містечка, то вже не помічаємо всіх його принад. Та ось бабуня розклала фотографії, і Ніна ніби вперше поглянула на рідний Богуслав. Річка Рось в’ється серпантином, відкриваючи допитливому туристові казкові краєвиди. «Богуслав – місто історії, духовенства, церков та видатних осіб, – читала Ніна на кольоровій листівці, яку прихопила бабуня. Ще сам Тарас Григорович Шевченко писав про нього: «То була перша моя зустріч з великим містом з церквами і з різним-різним людом, що зібрався на величезну торговицю. А ще дивувався я баржі, на якій ми, сидячи з батьком на возі, переправлялись на другу сторону Росі». Ніна пригадала, як бабуня Уляна розповідала про історії своєї родини. Адже колись малій Улянці вже доводилося тікати з батьками, коли, рятуючись від нацистів, підприємства евакуювали за Урал.

Тоді так само брали із собою якісь цінні речі, аби було що обміняти на хліб. Улянка хоча була зовсім маленькою, проте запам’ятала, як її бабуся Василина ретельно й дбайливо зберігала фотографії, книжки про Київ. Історія повторюється і тепер. Уляна, вже сама давно бабуся, лише зітхає: «Війна увірвалася в моє життя на світанку і чорним крилом накрила нині... Як ми жили в ті часи? Не жили, а виживали. Раділи, коли на столі був хлібець і трохи цукру. На заводі в евакуації працювали тяжко, робітників не вистачало, тож до станків ставали підлітки»... Уляна пригадала Миколку, худенького хлопчика, рудого, обличчя його було все в ластовинні. Куди йому було працювати на станку, як він голодний, адже ніхто не міг наїстися досхочу. Жаліслива бабуня Василина ділила той глевкий хліб між усіма і трохи цукру залишала для Миколки. Бо той бідака свою пайку віддавав меншим братикам...

Уляна зітхнула, витерла сльозу. Думка про те, що вона не побачить рідного Богуслава, пригнічувала її настільки, що старенька не могла більше ні про що думати. Рідне містечко над Россю, затишне, зелене... Жінка багато років пропрацювала в бібліотеці, любила книжки, любила читачів. За часів її молодості до бібліотеки ходили часто – і дорослі, і дітлахи. Читацькі смаки бібліотекарка знала, тож кожному намагалася підібрати щось особливе, якусь цікаву книжку. Хтось любив пригоди, когось захоплювала фантастика.

А їй, Уляні, до вподоби була класика. І вона ретельно збирала історичні факти, пов’язані з Богуславом. Наприклад, тут свого часу побувала її улюблена письменниця – Марко Вовчок... Занурившись у власні невеселі спогади, Уляна навіть не уявляла, що там, на чужині, їй доведеться розповідати про Марка Вовчка іноземцям. Ще ніхто не здогадувався, що чекає на переселенок з України попереду. Бо наразі всі думки, всі помисли – то все з минулого. Уляна поглядає на свою дочку Марію, маму Ніни, і зауважує, що вона теж смутна, невесела. Звісно, Марія намагається триматися, та думками там, в Україні, в рідному Богуславі. Ще не встигли дістатися Німеччини, а Марія вже міркує про те, як їм повернутися додому. Чоловік просив її берегти себе і Ніночку, просив ні про що не турбуватися. Запевняв, що, коли його родина в безпеці, йому буде легше. Та Марія почувається вільною лише вдома, на своїй рідній землі. Спокій зберігає поки тільки Ніна, з цікавістю розглядає пейзажі за вікном і, на відміну від своїх старших, думає не про минуле, а про майбутнє.

Та все має свій початок і свій кінець. Думки, страхи, невідомість – усе залишилося в минулому. Чужина прийняла наших українок-переселенок так, як приймає чужина. Без сентиментів і ностальгії за минулим. Хочеш призвичаїтися до нових реалій – інтегруйся, вивчай мову, ставай частиною спільноти. Пощастило з господарями помешкання, в якому оселилися. Літні люди, які свого часу пережили жахіття Другої світової війни. Пам’ятають бомбардування, обстріли, тому співчувають українкам. Ніна почала вчити німецьку мову, а Уляна з донькою Марією тим часом намагалися облаштувати свій німецький побут. Господарі-німці розповіли про те, що українці тут дуже активні, збираються в церкві, спілкуються між собою і за будь-якої нагоди допомагають Україні. Уляна аж підстрибнула, тягнучи свою доньку Марію за руку: «Нам туди, моя люба! Там, де гуртуються наші українці». В її уяві всі люди, які вимушено виїхали з України, велике братство, в якому всі одне одного розуміють і підтримують. Звісно, в реальному житті картинка не була настільки ідеальною, бо, звісно, всі люди різні. Не всі вони воліли дружити, об’єднуватися і творити маленьку Україну за кордоном. Хтось, навпаки, намагався відцуратися свого коріння, навіть не згадував про те, що на Батьківщині війна. Старенька Уляна вже почала занепадати духом, бо не так вона це все уявляла. Та щасливий випадок подарував їй зустріч з Лесею Кондратенко – волонтеркою, письменницею, культурною діячкою. Вона є тією людиною, яка творить Україну скрізь, де перебуває сама, і об’єднує інших.

Якби не ця Леся з її енергією, жагою до творчості, Уляна навряд винесла б оце вимушене переселення. Почувалася ніби старе дерево, що його безжально висмикнули з рідної землі. Рятувалася книжками, безкінечним перегляданням світлин, готова була годинами розповідати про свій Богуслав. Добре, що серед переселенців виявилися такі самі літні люди, охочі до спогадів, тож було з ким і посміятися, і зажуритися. Ніна вивчала мову, хоча давалося їй це непросто, а Уляна, вслухаючись у чужоземні слова, відчувала таку тугу, ніби її навіки відірвали від рідної Вкраїни. «Скажу тобі, доню, що оці поїздки все-таки не для таких старих, як я», – зверталася Уляна до доньки. «Ми ж тут не з доброї волі, мамо, – Марія і собі мріяла якомога швидше повернутися додому. – Не переживайте, ще побачимо свій затишний Богуслав, і нашу славу Рось, і зелені береги...»

«Швидше б, доню, – бідкалася бабуня, – бо так уже любо вдома. Якщо щодня бачиш ті краєвиди, то якось і звикаєш... Я, доню, ото читаю Марка Вовчка і так мені любо. Яка мова – наче річечка в’ється. То тиха й журлива, то запальна й пристрасна...»

Уляна розкошувала, читаючи твори письменниці. А від цих рядків аж розчулилася – все нагадувало любий їй Богуслав, синю Рось: «Сонечко заходить. Річечка тече, як щире золото, між зеленими берегами, кучеряві верби купають у воді віти; цвітуть-процвітають маки городні і високоверхі коноплі зеленіють... Хатина у розквітлому городі, як у віночку, ховається зелено, й червоно, і голубо, і біло, й синьо, й рожево коло тієї хатки...»

Невтомна Леся навідалася до родини в неділю. Завжди енергійна, сповнена планів, одразу перейшла до суті. Аби якомога німців більше дізналося про українських митців, Леся запрошувала всіх на імпрези, творчі зустрічі. Тож Уляні довелося, забувши про ностальгію й хандру, братися до роботи.

Марко Вовчок... Дивовижна постать в українській літературі, смілива жінка, яка випередила свій час. Її називали фатальною жінкою, бо чоловічі серця вона розбивала так, ніби йшлося про щось штучне. Важко повірити, що Марія Вілінська була родом із росії, адже її українська мова щира, наче золото. У 16-річному віці познайомилася з Опанасом Марковичем. Маркович вагався, одружуватися чи ні, бо після того, як відбув термін на засланні (у справі Кирило-Мефодіївського товариства), боявся повертатися в Україну. Боявся недаремно, оскільки влаштуватися на роботу стало непросто. Та пані Марія була напрочуд гарна, за спогадами сучасників, гостра на язик, мила, привітна... Весілля було неминучим, і новоспечені молодята стали на рушник. Марія була не з лякливих, труднощів не боялася. Хоча й доводилося нелегко, чоловіка підтримувала. Часто мусила залишатися вдома сама, адже, крім служби, чоловік вирушав в експедиції – збирати і записувати народні легенди, сільські звичаї. Марія Олександрівна завжди підтримувала Марковича, бо й сама вже почала писати.

Листи, листи... Їх Марія написала стільки, що вистачило б на том епістолярних записок. Була ця прегарна молода пані неабияким оповідачем, майстерно володіла пером. У кожному листі – інтерес до того, над чим працює Опанас Маркович. До чоловіка ставилася з турботою: «Як ти, моє серце? Не журись...» А скільки було ніжності в кожному рядку, коли розповідала про сина. Та все ж виглядало на те, що чарівна Марія всерйоз захопилася літературою, бо до Києва поїхала вже зі збіркою своїх оповідань. Знайомство з Пантелеймоном Кулішем, який мав власну друкарню, виявилося знаковим. Куліш був у захопленні, в листі до дружини писав: «У мене в руках чистий, повний художньої свіжості твір. Чудо, чудо...» Не лише Куліш, сам Тарас Шевченко захоплювався чарівною пані, писав у своєму щоденнику про те, наскільки його вразило це «чудове створіння...» З теплотою душевною присвятив Марії ці рядки: «Моя ти зоренька святая, моя ти сила молодая...»

А все ж недаремно влаштували українки цю літературну імпрезу, бо найбільше прагнули, аби якомога більше людей дізналося: ми, українці, ніколи не були на своїй землі упослідженими, ми завжди були європейцями. Нашу історію обкрадали, переписували на догоду імперським міфам, та ми завжди були європейцями. І хоча війна розкидала краян світами, ми хочемо, аби слово про наших видатних письменників дійшло до тих, хто хоче знати правду...

Марка Вовчка порівнювали із французькою письменницею Авророю Дюпен, яка писала під псевдонімом Жорж Санд. Марко Вовчок та Жорж Санд, які так несподівано з’явилися в тогочасній «чоловічій» літературі, стали викликом тодішнім поглядам. Ці жінки мали мужність бути інакшими, піти проти усталених поглядів. Бо ж численні романи – то теж був виклик тогочасним поглядам... Колись Марія Вовчок написала оповідання «Чари» про любов шалену й всепоглинальну, що знищує на своєму шляху все живе. І ніби напророчила свою долю. Цікаво, що Пантелеймон Куліш вирішив його не друкувати, мовляв, не відповідає змістові книжки... Та вогонь кохання вже розгорівся, і від тих чар уже несила було знайти порятунок. Куліш був одним із тих, на кого чари Марії подіяли безвідмовно. Пізніше її назвуть фатальною жінкою, бо скількох чоловіків вона причарувала! Після розриву з Опанасом Марковичем Марія переживала не один шал кохання...

У Дрездені в неї закохався Олександр Пассек, молодий юрист. Роман закружляв у пристрасному танку обох, і якби не передчасна смерть юриста, можливо, вони б разом доживали віку. Та Марії судилося пережити своїх чоловіків, щоправда, не обійшлося й без осуду людей. Бо жінка, яка причаровує чоловіків, – хіба там немає чогось утаємниченого? А що ж сама Марія? Вона хотіла тихого сімейного щастя. І таки знайшла його зі своїм останнім чоловіком Михайлом Лобачем-Жученком. Мріяла оселитися у затишному Богуславі, який назавжди залишився в пам’яті письменниці. Там, біля синьоокої Росі, знайти своє щастя... На жаль, не судилося повернутися на тихі води, на ясні зорі. Гаряче серце письменниці зупинилося у Нальчику, де вона лікувалася. Та все ж встигла насадити квітів біля свого будиночка, бо не уявляла без них життя. Квіти, мов зорі на землі, завше звеселяли її душу. А ця дивовижна жінка так прагнула віднайти гармонію душі...

Й Уляна заходилася – насадила біля будиночка, де вони жили, чорнобривців. Щоправда, німецькі господарі також любили квіти, але їм до душі були більше пишні троянди. Уляна теж любила троянди, зрештою, кого залишили байдужими ці королеви? Але тут, на чужині, хотілося чогось милішого серцю – наших невибагливих українських чорнобривців. А потім жінці наснився дивний сон. Снилося, що зять Андрій повернувся до Богуслава, зайшов до їхньої хати і з порога загукав: «Чого ж ви спите, дівчата? Вже перемога, ми перемогли!». В Уляни аж серце розболілося від такої новини. Уже перемога, радіти треба, а вони все проспали. Розповідала Марії і не стримувала сліз: «Може, той сон треба трактувати інакше? Може, немає перемоги, а Андрійко поранений?». Марія, як могла, заспокоювала маму. Розуміла, що, поки вони тут, можна говорити про їхню безпеку. Частинка їхньої рідної країни завжди з ними – щодня переглядають світлини, гортають сторінки книжок. Марія тішилися, що мама змогла трохи відволіктися від жорстоких реалій. Літературна імпреза про українських жінок-письменниць вдалася.

Леся Кондратенко організувала переклад кількома іноземними мовами, аби світ дізнавався про наших митців якомога більше. Так, справді, ми були уярмленими, ми все життя змагаємо, аби вивільнитися з-під того московського чобота, що нищив український цвіт. І світ бачить, якими ми є насправді, бо хочемо, аби своє, рідне завжди було в нашій хаті... І все-таки Марія розуміла, що довго вони не залишатимуться в Німеччині...

Березень, квітень, травень 2022 року... Ця весна принесла багато нового, дала побачити світ широкий і заявити про себе в тому світі. І це теж потрібно було робити, й, звісно, за інших обставин вони б тішилися, що вирушили у мандри. Але нині чекали лише новин з України. Щойно з-під Києва відігнали – ціною неймовірних зусиль – рашистів, замислилися про повернення додому.

То ж чи правдивим був той Улянин сон? Чи приніс звістку Андрій про нашу перемогу? «А перемога наша неминуча, мамо, – усміхнулася Марія, – наша неминуча перемога неодмінно настане, треба вірити і наближати її, як можемо...» А все-таки сон був віщим, бо Андрійко мав короткотермінову відпустку. Був удома, у Богуславі, там, біля Росі, на зелених її берегах... Сумував за своїми дівчатами, які були далеко від нього, але щодня, щохвилини пам’ятали і молилися за нього. Щось підказувало воякові, що зовсім скоро вони зустрінуться, бо перелітні птахи завжди повертаються на рідну землю, долаючи тисячі кілометрів. Розлука минеться, як минеться найдовша ніч, і вони всі зустрінуться на рідній землі, де омиває зелені береги блакитноока Рось...