ХТО ВАМ СКАЗАВ, ЩО Я НЕ ЩАСЛИВА?

Родичі перестали доколупувати її особистими розпитуваннями, відколи привітали Любцю із 40-річчям. Мовляв, ну які вже там діти? Які вже там чоловіки? А раніше то і натякали, і сватали то одного, то іншого. І після кожного такого сватання Люба якось вислизала, як ото мокра рибина з рук. Нічого не пояснювала, не виправдовувалась, не шукала ніяких слів – коротко пояснювала, що це питання для неї неактуальне.

Любин тато так і відпрацював на заводі всеньке своє життя, понад 40 років. Відколи померла його дружина, нікого собі більше не шукав. Сказав, що не хотів засмучувати дітей новою жінкою в домі. Хоча, найімовірніше, був однолюбом і більше нікого не намагався шукати.

Менший брат Любці був ще занадто малим, аби щось вирішувати. Братові заледве виповнилось дванадцять, коли їхня мама раптово згоріла від хвороби. Тому Любця стала йому і мамою, і сестрою, а батькові – опорою та порадницею.

Протягом багатьох років ніщо й ніхто не порушував їхньої хатньої ідилії. Так було добре всім, адже все звично і все на своїх місцях. А позаяк мешкали вони в передмісті, у власному будинку, то дістались туди й ті, хто вирішив щось та й урвати. А якщо точніше, то справа була трішки не так.

Любцині предки оселилися на цій околиці після Другої світової війни – їх привезли сюди із клунками. І їх, і близьких родичів. Дідусь порадився з рідним братом, і звели вони спільну хату з двома входами – навпіл. Тепер це називається модним словом «котедж». У тій доволі великій хаті залишилися нащадки: Любцин тато, сама Люба з братом, а другу половину їхні родичі вирішили продати якимсь бізнесменам під офіс.

Авжеж, вони пропонували Любциному татові викупити ту другу половину, але звідки у простого роботяги гроші?! А брати кредити, коли таке непевне щось коїться?! Не з нашим щастям! От тому друга половина дому перейшла у власність невеличкої фірми. Почали там робити ремонти, бо ж цього потребував і старий дах, і стіни, і вся сантехніка. Старий шифер планували замінити на оцинкований профнастил, піднести горище і зробити з нього мансарду, замінити стару каналізацію і встановити нові санвузли. А також, певна річ, поставити пластикові двері та вікна. Усе це потребувало й так немалих вкладень, яких у родини Любці не було. Що ж, довелося таки взяти чималі кредити й оновлювати будинок спільно з новими співвласниками.

Ні, Любця була не проти оновлень. Однак вона чудово розуміла, що левова частка робіт і навіть видатків таки ляже на її плечі. Тато з братом допомагали, як і чим могли, але такі ремонти все ж були явно не по кишені простим українським людям, які все життя калатають на державних роботах.

Ремонти, кредити й оновлення тривали кілька років. Любця помітно схудла, увесь час ходила зажурена. Але була в цьому і користь для неї: тепер замість двох нижніх кімнат і кухні вона мала свою окрему кімнатку на мансарді, а також невеличкий санвузол, аби не бігати щоразу вниз. Усі ці оновлення таки були варті таких потуг. Гроші згодом Любця повернула, а тато і брат відтепер замешкали кожен у своїй кімнаті.

Але так не буває, щоби одна проблема закінчилась, а інша не почалась. Як то кажуть, бідному женитися – ніч коротка! Лише кілька місяців пожила Любця без боргів і кредитів. Потім почались у неї великі проблеми з очима. Та й такі, що не впізнавала колег за кілька метрів. Ні, вона не жалілася на життя, на здоров’я, на білий світ. Просто довше, ніж завжди, придивлялася, хто до неї привітався. Якось це зауважила вахтерка.

– Щось наша Люба геть-чисто не бачить. Але й зізнатись не хоче, – казала пані Зеня до методистки, яка саме прийшла вниз по ключі від кабінету, де є фортепіано.

– Я теж це зауважила. Може, спитати в неї?

Спитали, і таки з’ясувалося, що нема вже куди відкладати операцію. Колектив вирішив скинутись грішми, чимало додала і профспілка – для цього вона й існує. Вдалося оплатити Любі операцію на одному оці. А за рік прооперувала й інше око. А тут уже і ювілей на носі.

Привітати свою улюблену вчительку прийшли випускники. Вони влаштували їй справжнє театральне дійство, і Любі було навіть ніяково від такої надмірної уваги. Бо вона любила всіх і пам’ятала всіх, наче то були її рідні діти. А декого особливо любила, берегла їхні фото у великому альбомі.

А потім сталося те, що сталося – почалась війна. Кількох з колишнього театрального гуртка, а тепер уже дорослих чоловіків забрали на фронт. Були й добровольці, які пішли в перших рядах, довго не вагаючись. Ніхто тоді й не підозрював, що все це затягнеться на роки. Ніхто й не думав, що чорні часи перекроять карту і родинні історії. Та чорні часи не пошкодували ні талановитих, ні розумних. На декотрих фотографіях у Любциному альбомі з’явились чорні смужки в кутку. Любця чудово розуміла, що вони могли бути її дітьми, якби вона вийшла заміж і народила дитину 30 років тому. Жінка переживала їхню загибель болісно, по-материнськи. Вона чудово розуміла, які глибокі рани залишила ця втрата в родинах – стільки зламаного цвіту вже полягло, а скільки ще поляже?

Ні, Люба не раділа з того, що так і не вийшла заміж, що не народила дитини. Вона сповна реалізувалась у чужих дітях. Он з її установи позвільнялись інші вчителі, акомпаніатори та вихователі. Ну бо працювати в таких умовах і за такі копійки – хто ж то буде?! А Люба залишилась, щоби далі виховувати маленьких українських патріотів. Хоч теперішні діти не такі, як колишні: вони сміливіші, більше розкуті, краще забезпечені, а чимало хто ще й вередливий через край, ну але… і такі потребують виховання й акторської майстерності. Та й сама Любця вже не така запальна, як раніше, проте в неї є досвід, а це дуже цінна річ!

Якось на вчительських посиденьках Любцю запитали, чи не вважає вона себе нещасливою. І на це жінка відповіла дуже впевнено і просто:

– Хто вам сказав, що я не щаслива?! Протягом багатьох років я виховала десятки дітей. Не кожні батьки можуть похвалитися, що брали участь у вихованні стількох. Та й я не хвалюся, бо вклала в чужих дітей усе, що могла і що мала. І жодного дня не шкодую про це.