ХОМ’ЯК У ДОМІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Таміла ТАРАСЕНКО

19 серпня 22:15

551

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєва історія

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Ох і миша в неї вийшла! Справжнісінька лялечка! Товста, з нахабною мордочкою та блискучими намистинками-оченятами. Хоч, якщо чесно, то вуха у гризуна чогось видавалися замалими, а хвіст із уривку порваного шнурка мав якийсь не такий вигляд.

Але якщо зважити, що востаннє Кароліна хоч щось шила ще в школі на уроці ручної праці, а вчителька від першого ж погляду на її «шедевр» кривилася, немов від зубного болю…

Словом, її сьогоднішній витвір однозначно більше скидався на мишу, ніж на жирафу. А на дрібниці не варто звертати увагу. Особливо коли до шитва береться майбутній менеджер з міжнародних зв’язків, а не учениця профтехколеджу.

Дійшовши настільки втішного висновку, Кароліна із залишків того ж «хвостового» шнурка змайструвала крихітну петлю-удавку. Й потягла своє майстрування до кухні, де в кутку причаївся старенький галасливий монстр, всіяний дешевими магнітами. Сьогодні її бажання буквально втілити в життя дурну приказку «В холодильнику миша повісилася» стало нестерпним.

Хоч, як подумати, витрачати на це час із ниткою-голкою – справжнісіньке марнотратство. У сусідній, Соньчиній, кімнаті – п’ять живих добірних мишиних екземплярів. Ну, не зовсім мишей… Але ж чим декоративні пацюки гірші?! Тобто чим кращі за мишей ці створіння з їхнім неприємним запахом і голосним писком?!

Кароліна зціпила зуби й знову спробувала підвісити свого рукотворного мишака на ґратчастій поличці. Якраз між двома розпочатими банками з домашніми соліннями та пакетом кефіру. Місця для екзекуції залишалося з надлишком.

Говорити завжди легше, ніж щось втнути насправді. Це вам будь-який менеджер, навіть поки недовчений, зможе кваліфіковано підтвердити. На практиці Кароліні живим створінням, навіть декоративним пацюкам, нашкодити не вдасться – кишка тонка.

До речі, Сонька за своїх хвостатих улюбленців сама кого завгодно вдавить. Хтозна, чи й рука здригнеться: любителі тварин і природи – вони такі. А Родько, певно, захистить-таки Кароліну як свою дівчину від розлюченої сестриці та довго потім поглядатиме й на неї, й на родичку з докором.

Сваритися з Родіоном не хотілося. Звісно, змушена поміркованість у домашньому господарстві – поважна причина для колотнечі. Та, по-перше, в батьківській квартирі ремонт із капітального плавно перетік у розряд хронічного. Сварки між батьком і матір’ю злилися в одноманітне й безкінечне з’ясування стосунків ще раніше. Ні, вже краще жити тут, із Родьком, ярого проголосила своїм офіційним хлопцем. Хай навіть у комплекті йде його сестриця Сонька та її звіринець.

По-друге, сваритися з Родьком було зовсім не цікаво. У його характері було щось… таке… ну… як пояснити? Його, тоді ще хлопченя з інтелігентної родини, навіть у школі найбільші задираки майже не зачіпали. А вже сутички з Кароліною із загадкових причин ніколи не переростали в повноцінні сварки – і все тут.

До того ж будьмо чесними: що Родько не здобувач, було зрозуміло й на першій зустрічі. Що тут зробиш?

От хіба як колись… років отак за десять, не менше, Кароліна остаточно втратить глузд і наважиться народити дитину… Так-от, вона нізащо не віддасть свого малюка вчитися грати на скрипці!

От іще добре, як пацан, закінчивши з-під палки музичну школу, закине осточортілу й недешеву, до речі, пискляву скрипку на шафу. А от іще візьме та й приєднається до місцевого музичного гурту й по-справжньому кайфуватиме від виступів. Здавалося б, маячня: скрипка поруч із гітарами, синтезатором та усякими іншими перкусіями! Витурять такого скрипача після першого ж концерту в шию!

Ага, зараз… Публіці сподобалося, бо незвично. Якийсь розумник у фейсбуці написав: «У гурту є власне обличчя!». Народ зацікавився, тож і кількість концертів отих збільшилася. Зараз музики записують перший альбом і не мають навіть часу з’ясовувати стосунки на репетиції. Тож і шансу немає, що гурт швидко розпадеться. Усі щиро вважають, що запрошення до гурту Родька – була гарна ідея.

Усе це чудово. Тільки хобі це забирає купу часу, а грошей, звісно, поки не приносить.

Мишак удруге сплазував з імпровізованої шибениці на банку з огірками. Його хвіст тепер мав геть жалюгідний вигляд.

Скільки можна мучити іграшку?! Соня від такої демонстрації точно не позбудеться своїх пацючат.

Чи не ефективніше буде притягти додому дворового кота, наплівши щось про те, що врятувала від страшної смерті з рук знавіснілих хуліганів? Соньці буде незручно викидати бідолашну тварину на вулицю…

Хоч тут, радше, кіт загине смертю хоробрих у боротьбі із силами супротивника, який переважав. Якщо власниця цих «супротивників» не виявить оперативності й терміново не влаштує знайду в гарні руки – на таке Сонька майстер. Як студентка-другокурсниця примудрилася перезнайомитися, хай інколи й віртуально, з усіма любителями звірів у цьому місті – велика таємниця.

Кароліна плюнула на впертого мишака: не хоче висіти, хай лежить, – і від душі грюкнула дверцятами холодильника. Той докірливо задеренчав, але настрій одразу покращився.

Зрештою, в усіх свої улюблені таргани в голові. А як зовсім відверто, то й самій їй далеко до янгола. Родько, до речі, між своєю музикою і навчання в універі на іноземній філології ще примудряється відшукати час на приробок.

Дівчину аж пересмикнуло. Сама вона витримала в місцевому Центрі інтенсивного розвитку дітей, куди влаштувалася за страшним блатом, заледве місяць. Нащо розвивати, та ще й інтенсивно, мову та фантазію у трирічних хуліганів, що й так скидалися на цілком розвинених бандитів, залишилося для неї загадкою.

Родько ж, не скаржачись, тягнув лямку вже з рік. Намагався домогтися від шепелявих і не завжди спроможних на звук «р-р» учнів хоч більш-менш пристойної німецької вимови. Що цікаво, малюки частенько після занять, а то й просто на уроках висіли на хлопцеві ледь не гронами. Й щиро засмучувалися, дізнавшись, що німецька в них буде завтра, а не цього вечора.

А за три місяці малі починали пискотіти, немилосердно плутаючись у мелодіях німецьких дитячих пісеньок. Батьки щиро розчулювалися. Керівництво центру кивало зі стриманим схваленням, натякаючи, що от-от надасть «вчителю» надбавку за сумлінність. Ага, зараз… Потім іще раз дадуть.

Що ж, зарплатня в Родька завтра. Тоді й холодильник не навіюватиме смутку своїм вмістом. А сьогодні можна повечеряти кашею та салатом. Охочі ж можуть сісти на дієту. Кажуть, поміркованість – гарна чеснота…

Двері стиха скрипнули, уриваючи вже цілком мирні думки.

– Каролінко, привіт! Як справи?

Із Родьком було легко принаймні тому, що він ніколи не ставив дурнуватих запитань. От її батьки обов’язково утнули б щось на кшталт: «Каро, ти вдома?». А очі цікаво, для чого? Невже не видно: її дублянка висить у коридорі, там же – чобітки, а моржувати Кароліна поки що не планує.

– Привіт. Нормально. Нічого не трапилося?

Останнє запитання теж не належить до розряду дурних: Родько якось непевно мнеться в передпокої, замість того щоб одразу пройти на кухню.

– Розумієш, – Родько мав щиро знічений вигляд. – Я зайшов до магазину, хліба хотів купити.

– І? – трагедія поки що не проглядалася. Загубити велику суму грошей Родько не міг. І протринькати їх, гроші, теж не пощастило б. Чому – дивись вище. Загубив шарф чи рукавиці? Сумнівно, що аж так засмутився б. Та й магазин зовсім поруч, у дворі. Швидше гайнув би туди, ніж винувато кліпати віями. Щось серйозніше? Побився з кимось з одногрупників чи знайомих? Родько і бійка?!

– Ну, й вирішив заодно булочки купити – тобі й Соні. Там ваші улюблені, зі смородиною, привезли. Якраз грошей вистачало і ще на завтра на проїзд… Але завтра заплатять нормально...

– Родіоне! Якого… янгола?! Тобто дякую щиро, однак що трапилося насправді?!

Родько рішуче труснув головою. Відкинув убік пасмо неслухняного русявого волосся. Поклав на стіл дві паперові торбинки з фірмовим логотипом пекарні. Третю нащось і далі тримав у руках.

– Там поруч із входом заґратований злив. Я спершу вирішив, що звідти миша величенька визирнула. Так ні ж – хом’ячок! Тільки сірий, від бруду. Ні, от скажи: вже не лише собак на вулицю викидають, а й хом’яків! Зовсім люди позвіріли: в хом’яка ж жодного шансу вижити на вулиці!

– Та вже ж… – сперечатися з останньою тезою не випадало. Та тут торбинка в руках Родька засмикалася. Кожен її порух посилював підозри Кароліни.

– Я і йому пиріжок купив, щоправда, з яблуками. Ти не в курсі: хом’яки смородину їдять? Бо я не знаю.

– Ні! Тобто я й гадки не маю про збалансований раціон для хом’яків. І «ні», бо в цій квартирі й так надмір гризунів. Ну, Родь…

– Каролінко, а що було робити? Він же там здичавів зовсім, зголоднів… Спробував увесь пиріжок у рот відразу запхати – мало щоки не луснули. А коли я вирішив узяти його на руки, кусатися спробував. Щоправда, з повним ротом у нього це не дуже вийшло… І куди його? Он по радіо знову приморозки обіцяли вночі…

Кароліна махнула рукою і нащось відчинила дверцята багатостраждального холодильника. Хоч начебто і ще теплі пиріжки, і живий, хай і небажаний хом’як – не найкраще начиння для кухонного агрегату. Про зшиту мишу вона встигла забути.

– Супер! Це ти сама такого крутого хом’ячка змайструвала?! – Родько сприйняв її поведінку як відсутність категоричної заборони.

Торбинка зі знайдою відразу опинилася просто на кухонному столі. Ох, ці хлопці!

– Взагалі-то, це миша. Що, ні крихти не схожа? – петлю з шиї мишохом’яка Кароліна миттю зірвала, а Родіон чи то не помітив цього, чи просто вдав.

Тепер, остаточно позбувшись хвоста, іграшка справді трохи скидалася на хом’яка. Та-ак, можна сказати, накликала…

– Для Соні сюрприз? – Родько з розумінням усміхнувся, – До речі, вона точно зможе швиденько підшукати Хомці прийомну сім’ю. І потримає декілька днів у своїй кімнаті.

– Ні вже, декілька днів твого звіра потерпимо в нас. Бо ще Сонька вирішить на дозвіллі схрещувати зі своїми улюбленими пацюками: зовсім квартиру на ферму перетворить чи віддавати потім хом’яка нікому не захоче.

– Селекція – то малоймовірно: не потягне, вона ж на філолога вчиться.

Аргумент не видався надто переконливим. Але зараз було важливішим інше.

– Краще якусь банку більшу для Хомки знайди і зітри з нього бруд чи що. Цих хом’яків купають? І ще, прогугли, чим їх годують, окрім солодких пиріжків? І ще. Ти кашу на вечерю будеш? І солоні помідори?

– Звісно, буду. Я оцю банку візьму, трилітрову. Гаразд? І зараз швидко гляну, як і що з ним робити, в неті.

– І ще, Кароліно, – це вже у дверях кухні несподівано серйозно, – дякую. Ти – супер.

І як тут повноцінну сварку влаштуєш?

Махнувши рукою, Кароліна почала поратися біля вечері.

Увечері залізла в інтернет у пошуку реферату, не втрималася – сунулась у меседжер. Однокурсниця Ліда, як завжди, була на зв’язку.

Покрадьки глянула на Хомку, що шарудів у банці, влаштовуючись на новому місці. Потім – на чимось заклопотаного Родька. Лідочки той не любив, хоч і тримав думку при собі.

Подружка була більш відверта: вона щиро не розуміла, чому Кароліна не може підшукати собі інший варіант. Більш забезпечений чи хоч із більшими пристрастями. «Дивися: закиснеш, хто ж знав, що музиканти бувають такими запозитивними, що й пригод, хоч плохеньких, не дочекаєшся?» – час від часу попереджала вона.

Трохи поміркувавши, Кароліна швиденько відстукала подрузі сьогоднішню історію. Закінчила розповідь риторичним: «А ти кажеш, знайди когось практичнішого! От ким треба бути, щоб кинути першою і без причини хлопця, який підбирає на вулиці хом’ячків?!».

Зазвичай оперативна Лідія подруга щось затягла з відповіддю. Тож із чистим сумлінням Кароліна згорнула розмову й зосередилася на сайтах із рефератами.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!