ХИМЕРНІ КВІТИ І ПРОВІДНА ЗІРКА

– Настя художниця! – гордо наголошував. – Бачили б ви її картини! Ось закінчить інститут, і я допоможу організувати виставку, щоб увесь світ знав, яка Настя талановита.

Після згадки про друга защипало очі. Кажуть, чоловіки не плачуть… Звісно! Їхні сльози на серці карбуються…

– Я можу вам чимось допомогти? – приємний жіночий голос висмикнув Дениса з полону спогадів.

За декілька кроків від нього стояла струнка симпатична жіночка середнього віку. Питально звела брови й чекала відповіді.

Прокашлявся. Випростався. Аби не впадало в очі його каліцтво.

– Тут живе Настя Гриценко?

– Так. А ви хто?

– Я з Артемом служив. Там… На передовій…

Жінка зблідла. Похапцем відчинила хвіртку:

– Зайдіть у двір. Настя заснула. Не будитиму її…

– Я не сплю, – долинуло до них несподівано дзвінке. – То ви – друг Артема?

Підбігла. Чорний серпанок шарфика ковзнув із голови на спину. А з-під нього – вогонь мідного волосся, зібраного в тугий жмут. Прикипіла до Дениса сповненим журби поглядом.

– Ви його знали? Так?

– Знав, – ледве спромігся виштовхати з горла одне-єдине слово. На більше й сил не вистачило. Світ раптом перевернувся, зчорнів і впав…

Отямився Денис уже в хаті. Простора вітальня, вщерть налита сонцем. На столику – квіти. У кріслі поруч – вона! Тендітна й крихка, ніби з порцеляни.

– Пробачте, – тихо мовила. – Мама побігла по фельдшера. Він тут неподалік живе, за хвилину-дві буде… Потерпіть трохи… Може, водички чи крапель дати?

– Не треба. Дякую… І не просіть пробачення. Сам винен, що зовсім ватяним став. Якщо не враховувати залізної ноги…

Настя ковзнула очима на його протез, що визирав із холоші джинсів, сумно похитала головою.

– Ви не винуваті, – твердо відчеканила.

Запала мовчанка. Хлопець першим порушив її, простягаючи до дівчини тремтливі пальці:

– Денис.

– Настя.

Пошукав очима свою сумку. Вона лежала на столику, біля вази.

– Там, у сумці, речі Артема. Думаю, він хотів би, щоб вони були у вас.

Її очі наповнились слізьми. Кивнула:

– Дякую вам. Безмежно…

Подала йому сумку. Дістав із неї привезене. Віддав Насті. Пригорнула до грудей ті речі, неначе дитину. Схлипнула.

Стукнули двері, і хата наповнилась гучним басом фельдшера…

***

Знеболювальні препарати нарешті подіяли. Фельдшер пішов. Пані Ольга запросила Дениса пообідати.

– Я б хотів іще на цвинтар піти, – обережно мовив.

– Сходимо, – Настя взяла хлопця під руку й допомогла йому підвестися. – Вам треба поїсти. Чули, що фельдшер сказав? Ніяких хвилювань і повноцінне харчування.

– Перейдімо вже на «ти», бо якось некомфортно почуваюся, – усміхнувся.

Зігнувся, щоб підвестись. І враз помітив гілочку троянди, що впала на підлогу. Почервонів.

– От я розтелепа! Це тобі, – нахилився, підняв квітку і простягнув її Насті.

Дівчина зніяковіла. Тихо подякувала.

– Гарні троянди! Такий дрібненький цвіт, – промовила.

– То моя мама вирощує. У неї різні сорти є. Такий аромат стоїть у дворі, ніби в діжку з парфумами занурюєшся, – похитав головою.

Йшов поруч Насті. Вдихав її тонкий свіжий запах. Відчував несподівано міцний потиск руки, що його підтримувала. Така тендітна з вигляду й настільки сильна духом. Нехай кажуть про Настю все, що завгодно. Але ця дівчинка видряпається із прірви болю. Залиже рани і знову житиме. Загартована й витесана з кременю.

За обіднім столом панувала приємна дружня атмосфера. Батько Насті жартував, розповідав історії зі свого дитинства. Мати розпитувала про батьків, хобі й місця, де він виріс. Настя мовчала… Дивилась на Дениса і мовчала. Врешті, першим почав із нею розмову:

– Артем розповідав, що ти гарно малюєш… Може, покажеш свої картини?

Її вродливе обличчя збіліло ще більше:

– Не думаю, що вони тобі сподобаються.

– А ти покажи ті, що колись писала, – втрутився батько.

У її кімнаті панував творчий безлад. На мольберті стояла майже дописана картина: химерні, якісь майже містичні червоні квіти на темно-сірому тлі. І розсипані пелюстки, схожі на краплі крові.

– Неймовірно! – прошепотів захоплено. – Настю, це прекрасно! Тепер я розумію, про що говорив Артем.

Настя схилила голову. На віях затремтіли сльози.

– Скільки тобі ще залишилося навчатися?

Знизала плечима:

– Я взяла академку… Не можу. Найімовірніше, не поновлюватимусь…

Денис стиснув її за плечі, змушуючи підвести на нього очі. Упіймав той погляд і твердо промовив:

– Мусиш! Артем хотів, аби весь світ дізнався про твій талант. Чуєш? Ти на це заслуговуєш…

Несподівано Настя вибухнула плачем і заховала обличчя на Денисових грудях. Пригорнув. Заколисав, неначе малу дитину. Відчував, як мокріє його джемпер. Нехай би з тими сльозами витік увесь її нелюдський біль…

***

Автобус зі скреготом рушив від зупинки. Денис проводжав сумним поглядом тендітну дівочу постать, що дедалі більше віддалялась від нього, аж доки розсіялась у вечірніх сутінках. Дорога додому неблизька. І в Дениса буде час на роздуми.

Ще до війни мав трохи заощаджень, бо їздив декілька років поспіль на заробітки за кордон. Того буде замало, але він знає, що робити, аби примножити капітал… Двоюрідний брат працює муляром, то давно пропонував йому долучатися.

– Важкого тобі не загадуватиму! Будеш кахлем печі або каміни облицьовувати. Перепочивати, коли треба. Вихідний брати, якщо знадобиться. Заробіток чималий. Он Вітько за рік собі автівку купив. Хай навіть не нову, зате іномарку… То він у мене просто в підсобних робітниках. Чорнороб, так би мовити. А ти на творчих хлібах будеш. Усе, що треба, – увімкнути фантазію. А з цим у тебе, брате, ніколи проблем не виникало.

Тож немає про що й думати. Рішення з’явилося само собою…

Додому повернувся в піднесеному настрої. Того ж вечора зателефонував братові. Ванько зрадів.

– Завтра зранку й приходь. Намічається вигідна справа. Поїдемо на об’єкт і поглянемо на обсяг роботи.

На тому й зійшлися.

А наступного дня, коли Денис закінчував ескіз каміна, що мав стати окрасою вітальні місцевого фермера, зателефонувала Настя. Серце схвильовано затріпотіло. Ковзнув пальцем по екрану.

– Привіт! – в її голосі бриніла ледь відчутна радість. – Завтра їду в інститут. Хочу продовжити навчання…

– Нехай таланить! Радий це чути…

З того боку запанувала тиша. А тоді несміливе:

– Хочу подарувати тобі картину… Тоді все було поспіхом, спонтанно… Провела тебе. А коли прийшла додому, то сама на себе сердилась, що навіть не подякувала тобі по-людськи.

Денис здивовано затамував подих. Чи правильно він зрозумів? Вона хоче продовжити їхнє спілкування?

– А що на картині? – запитав.

– Ну, трохи квітів і багато сонця, – тихенько засміялась.

– Невже? Хотів би побачити це диво.

– Приїдь і забери…

– Коли? – схвильовано видихнув.

– Ну, впродовж найближчих двох місяців мушу попідтягувати всі хвости в навчанні… Думаю, на Різдвяні свята буде зручно… Звісно, якщо ти не маєш інших планів.

– Я приїду, – рішуче видихнув.

– Тоді до зустрічі!

– Бувай…

Денис поклав телефон у кишеню й задумався. Настя сподобалась йому з першого погляду. І нехай навіть невідомо, що буде далі. Нехай він залишиться для неї тільки другом. А може, й краще так буде. Та єдине, у чому був упевнений, – виставку картин він допоможе організувати. Принаймні зробить це задля доброї пам’яті про Артема. Втілить його мрію в життя…

А далі буде те, що буде. Хто ж про це може знати наперед? Час покаже… Єдине, у чому був твердо переконаний, – Настя зі своїми химерними квітами стала його провідною зіркою. І він не захоче її втратити…