Життєва історія
Ганна мала звичку читати газети з останньої сторінки. Ось і цього разу, розгорнувши щойно отриману районку, на останній сторінці побачила світлину знайомої людини. Це була лікарка-педіатр, яку колеги вітали з ювілеєм. Із невеличкої публікації довідалася, що лікарка ще працює. Хоча вік мала далеко за пенсійний. Ганна подумала, що тую лікарку потрібно було б давно звільнити за професійну непридатність. Думати так Ганна мала вагому причину. До певного часу жінка вважала її гарною людиною та лікарем від Бога, незважаючи на стриману і трохи жорстку вдачу. Розглядаючи постаріле, але ще гарне, витончене обличчя, поринула у спогади.
Наймолодшій донечці було два рочки, коли вона захворіла на двостороннє запалення легень. Коли дівчинку доправили до лікарні, маленька була без свідомості. Від страху за доньчине життя Ганна ледь не знепритомніла. Припадаючи біля своєї дівчинки, не могла стримати сліз. Стояла навколішки біля лікарняного ліжка, тримала свою кровинку за руку й молилася вголос за її здоров’я. Тож не почула, як до палати увійшла лікарка.
– Що ви, мамочко, тут церкву влаштували? Підітріть соплі! Я хочу оглянути вашу дитину.
Від різкого голосу Ганна здригнулась. Озирнувшись, побачила біля себе високу вродливу жінку в білому халаті. Здогадавшись, що це лікарка, втерла сльози, підвелася з колін і відійшла до вікна.
Лікарка довго оглядала дитину. Нажахана мати уважно вдивлялася в обличчя педіатрині й терпляче чекала на вердикт.
– Стан малої важкий. Недогледіли дитину, мамочко, а тепер ридаєте і молитеся Богові! – лікарка суворо дорікнула Ганні.
Вона нічого на те не відповіла. А що могла сказати? Коли малій виповнився рочок, то мусила вийти на роботу (у той час на догляд за дитиною давали лише рік відпустки). Донечку віддала до дитячого садочка, де вона й захворіла. Тим часом лікарка давала настанови медичній сестрі. Та швиденько вийшла по медикаменти.
– Відчиніть кватирку і двері. Дитині потрібне свіже повітря, – наказала наляканій Ганні. – І не плачте. Врятуємо вашу лялечку. Не таких витягували з того світу.
Стримуючи сльози, Ганна виконала наказ. А за декілька хвилин маленькій поставили крапельницю, одягли кисневу маску з підігрівом. У той час то була складна і примітивна конструкція. Від кисневої подушки до герметично закоркованої пляшки з-під кефіру вела тоненька трубочка. Пляшка стояла в каструлі з водою, а каструля – на електричній плитці. Вода в каструлі нагрівалась – і тепле повітря через трубочку потрапляло до кисневої подушки. Звідти – в дитячі легені. Потрібно було тримати кисневу подушку, ледь стискаючи, щоб кисень вільно потрапляв до легень. Це й робила Ганна, сидячи край ліжка.
Дивилася на бліденьке личко своєї донечки і тихенько молилася. Жінка просиділа так до пізнього вечора. Декілька разів маленькій змінювали крапельницю та кисневу подушку. Лікарка заходила щогодини. Слухала легені, вимірювала температуру або просто спостерігала.
Ближче до півночі лікарка змінила Ганну.
– Лягайте відпочиньте. Я однаково додому не піду, бо маю пильнувати вашу донечку. Я посиджу біля неї, а ви поспіть трішки, – запропонувала.
Ганна намагалася заперечити, та дарма. Лікарка суворо подивилася на неї – і Ганна зрозуміла, що сперечатися марно. Довелося лягти на сусідньому ліжку. Втома взяла гору, і жінка заснула. За декілька годин прокинулась і змінила лікарку. Але та не пішла з палати. Лягла на ліжко, де щойно спала Ганна, й теж заснула.
Уранці маленька отямилася. Подивилася на Ганну великими синіми очима і тихенько промовила:
– Мамо, нями.
– Їсточки хочеш? Сонечко моє, їсточки? – зраділа Ганна.
– Лікарю, – поторгала сплячу за плече, – мала їсти просить.
– Що? – лікарка схопилась із ліжка. Звичним рухом приклала долоню до чола дитини. Послухала легені. – Уже значно краще, – вперше усміхнулася до Ганни. А та ледь не кинулась цілувати її.
– Дякуючи вам, – сказала розчулено.
– Дякуючи нам усім, – виправила її лікарка.
– Тьотю, нями, – правила своєї дитина.
– Їсти прохаєш? Це дуже добре. Розумнице ти наша! Зараз пошлю санітарку до кухні. Нехай принесе тобі молока, бо до сніданку ще далеко.
– Питимеш тепле молочко, лялю? – ласкаво запитала дитину, взявши її за ручку.
– Так, – слабеньким голосом відповіла дівчинка.
Дитина швидко одужувала. Та все ж упродовж місяця перебувала в лікарні. Перед поверненням додому Ганна щиро подякувала лікарці й подарувала їй коробку цукерок і пляшку шампанського. Так тоді було заведено. Лікарка взяла подарунок, побажавши Ганні ніколи більше не потрапляти з дітьми до лікарні.
– Намагатимемось, – усміхнулася до неї жінка. Зрештою воно так і сталося: ніхто з дітей Ганни більше важко не хворів. А вона завжди із вдячністю згадувала ту жінку як чуйну, уважну лікарку від Бога. Так тривало двадцять п’ять років. Доти, допоки Ганна не потрапила до лікарні з онуком – сином своєї наймолодшої.
– Мамо, Петрикові зле. Мене відпустили з роботи лише на декілька годин. Приїзди, будь ласка, – плакала у слухавку донька.
Не гаючи часу, Ганна помчала до автобусної зупинки. Шкодувала свою донечку. Її чоловік знову у тривалому відрядженні. Тож могла сподіватися тільки на мамину допомогу. Добре, що до районного центру, де жила донька, недалеко їхати. За годину Ганна вже була біля онука. Малий був блідим і слабким, важко дихав. Тільце палало від високої температури.
– Я йому пігулки давала. Оцтом його обтирала. Допомагає лиш на деякий час, – ледь стримуючи сльози, розповідала донька.
– Потрібно доправити Петрика до лікарні. Викликай «швидку». Не марнуймо часу, – наказала доньці.
Ось так Ганна з онуком потрапила до дитячого відділення районної лікарні. Уже перебуваючи в палаті, чекала на лікаря. Натомість прийшла медична сестра. Зробила укол, щоб знизити температуру.
– А коли нас огляне педіатр? – запитала Ганна.
– Не раніше ніж завтра вранці. У нашому відділенні лише двоє лікарів. Обох сьогодні не буде, – відповіла медична сестра.
– Як таке можливе? То мій онук має ще майже добу чекати на лікування? А хвороба тим часом прогресує! Та й, окрім нього, ціле відділення хворих дітей! Має ж хтось підміняти відсутніх педіатрів! – обурилася Ганна.
– Міг би хтось із терапевтів, але вони зайняті: одні – у своєму відділенні, а інші приймають людей у поліклініці. Тепер епідемія грипу, хворих дуже багато. Але ви не хвилюйтеся. Можливо, до вас зайде черговий лікар. Але то буде після шостої вечора.
– Ми маємо сподіватися на оте «але»? Та що ж у вас тут відбувається? Що за ставлення до хворих дітей? Ні. Я цього так не залишу! – рішуче вигукнула Ганна.
Як усі бабусі, вона тривожилась за онука більше за все у світі. Тож, узявши Петрика на руки, попрямувала шукати головного лікаря. Недовго й шукала. Сидів у своєму кабінеті й щось писав. Ганна була такою обуреною, що не могла спокійно говорити. Відповідно її розповідь була доволі емоційною. Головний лікар вислухав жінку уважно.
– Не хвилюйтеся. Ми це питання владнаємо. Ми ж усі люди. У житті стаються різні ситуації. У нас лише дві педіатрині. Одна з них у відпустці, в іншої сьогодні день народження. Ювілей. Я відпустив її. Лише на день. Дуже просилася. Замінити ніким. Усі дуже зайняті. Я огляну вашого хлопчика. Призначу лікування на сьогодні. А завтра вас лікуватиме педіатр, – дипломатично запропонував головний лікар стривоженій бабусі.
Оглядав малого довго й уважно. Призначив лікування на день. Знервована Ганна трішки заспокоїлася.
Увечері прийшла донька. Принесла домашні страви, щоб нагодувати синочка та маму. На той час температура в Петрика знизилась і він почувався вже трішки краще. Навіть поїв. І все горнувся до мами. А та була така стомленою, що ледь руки зводила. Ганна шкодувала доню, тому не розповіла їй про лікарняні прикрості. Молода жінка хотіла залишитись на ніч біля дитини, однак Ганна заперечила.
– Йди додому і відпочинь добре. Тобі зранку знову на роботу. І не турбуйся за Петрика. Я його доглядаю не гірше від тебе, – вмовляла свою наймолодшу.
Не відразу, та все ж донька погодилась. Уже виходячи, сказала:
– Тут медичною сестрою працює моя сусідка. Пам’ятаєш її? Завтра вона заступає на чергування. Раптом що, звертайся до неї.
– Гаразд, доню. Йди відпочивай. Я Петрика вкладатиму, – заспокоїла її Ганна.
Наступного дня нарешті до палати увійшла лікарка. Побачивши її, Ганна забула про всі тривоги. Жінці аж від серця відлягло. Це була та педіатриня, яка лікувала її доньку, якій Ганна не боялася доручити й життя свого онука. Разом із нею до палати увійшла медсестра, доньчина сусідка Ліля. Ганна зраділа цим двом знайомим жінкам. На її обличчі розквітла усмішка.
– Доброго ранку, – озвалася привітно.
Ліля привіталася, теж усміхнувшись. А лікарка навіть бровою не повела. Звісно, вона Ганни не пам’ятала. Але навіть із незнайомими людьми потрібно вітатись у відповідь. Лікарка підійшла до Петрика й почала мовчки оглядати його. Вона поводилася доволі грубо. Смикнула малого за светрик, підіймаючи його, щоб послухати легені. Ганна простягла руки, аби підняти дитині ту одіж.
– Руки! – вигукнула лікарка, відштовхуючи Ганну.
Від того сердитого голосу Петрик злякано сіпнувся.
– Не ворушися! – знову скрикнула лікарка.
Ганна здивовано-запитливо поглянула на Лілю. Та, не менш здивована, здвигнула плечима.
– Розтули рота! – грубо скомандувала лікарка Петрикові.
У наляканого хлопчика очі наповнились слізьми, губенята почали тремтіти. Ганнине серце стиснулося від жалю. Вона заспокійливо погладила онука по спинці.
– Розтули ротика, сонечко. Лікар подивиться тобі горлечко, – промовила ласкаво. Скоса поглядаючи на бабусю, Петрик підкорився.
– Сюсюкаєте біля них, ото й виростають безхребетними, – по-злому прокоментувала лікарка. Ганна ледь стрималась, аби не нагрубити їй. Вона не розуміла такої поведінки лікарки. Чим завинив її онук? Чому кричить на Петрика і штурляє його та, яка мала б заспокоювати?
Таке ставлення до хворої дитини категорично недопустиме. А від дитячого лікаря й поготів! Що сталося з цією людиною? Ганна пам’ятала її інакшою. Нехай суворою, але доброю й уважною. Невже час так змінив цю жінку? Тим часом лікарка диктувала Лілі призначення на лікування. Коли назвала один з антибіотиків сильної дії, то медсестра уточнила:
– Колоти зі знеболювальним?
– Ні, – твердо відповіла лікарка.
– Як? Ніно Сергіївно? Але ж… – намагалася заперечити Ліля.
– Виконуйте свою роботу! Чи я маю радитись із вами? У нас у запасі є цей антибіотик. Зараз зробіть укол, а надалі нехай купують самі. Йдіть, Лілю, принесіть усе потрібне. Я тут зачекаю, – промовила лікарка. Здивована медсестра вийшла. У палаті запанувала тиша. Ганна не розуміла, про що йдеться, бо зовсім не розумілася на тих антибіотиках. І цілком довіряла Ніні Сергіївні. Але чому Ліля намагалася заперечити такому чудовому фахівцеві? Тихцем поглядала на лікарку. А та з байдужим виразом обличчя дивилась у вікно. Поводилась так, ніби палата була порожньою.
Лиш побачивши в Лілиних руках медичний шприц із голкою, Петрик заплакав. Ганна намагалася його
вмовити.
– Тримайте малого міцно, тіточко. Вибач, Петрику, – співчутливо прошепотіла Ліля і вколола малому в сідничку. Далі сталося таке, що Ганна досі спокійно згадувати не може. Петрик спочатку скрикнув. Потім стих, завмер із широко розтуленим ротиком.
Хлопчик не ворушився, ніби й не дихав. Очка йому закотились. У кутиках вуст з’явилася піна. Ганні здалося,
що з дитиною сталося найстрашніше. Світ їй вкрив туман. Мало не зомлівши, жінка кинула благальний погляд на лікарку. Та не зрушила з місця. Дивилася на напівпритомного хлопчика, а на її обличчі була зловтішна посмішка. З нею лікарка вийшла з палати. Перемагаючи слабкість і біль у серці, Ганна притисла Петрика до себе.
– Що з тобою, любчику мій? – шепотіла, цілуючи бліде личко. Малий скривився і гучно заплакав.
– Боляче, бабуню! Боляче! – притулявся до Ганни тремтливим тільцем.
– Плач. Плач. Тільки не мовчи, – гарячково шепотіла Ганна. – Лілю, що це було? – вже сердито крикнула до медсестри.
– Це був дуже болісний антибіотик. Його й дорослі витримати не можуть. Раніше ми цей антибіотик часто використовували, але зі знеболювальним. Тепер хворим приписують антибіотики нового покоління. Вони абсолютно безболісні. Коштують дорожче, але ефект той самий. Оцим болісним користуємося лише в крайніх ситуаціях. Коли потрібно терміново розпочати лікування, а аптеку зачинено, вночі, наприклад. Я не розумію, чому Ніна Сергіївна примусила вколоти його Петрикові, ще й без знеболювального. Аптека працює, ви могли купити ті безболісні ліки. Мені душе шкода, що завдала Петрикові болю, але я звичайна медична сестра. Маю виконувати все, що накаже лікар. Ніні Сергіївні заперечувати не можна. Вона злопам’ятна і мстива. Ми потайки називаємо її Химерою. Є в давньогрецькій міфології така вогнедишна потвора. З головою лева та хвостом дракона.
– Я пам’ятаю цю лікарку іншою, – сумно сказала Ганна.
– Невже? Я її знаю такою, як зараз, уже декілька років. Але, тіточко, чим ви її роздратували?
– Та нічим! Востаннє бачила цю лікарку, коли Петриковій мамі було два рочки! – здивувалася Ганна.
– Якби не знала, що Ніна Сергіївна не вживає алкоголю, то подумала б, що вона перепила на своєму дні народження, – пожартувала Ліля. Після цих слів Ганна здогадалася, що стало причиною жорстокої поведінки лікарки! Те, що вона ходила до головного лікаря! Коли розповіла про це Лілі, та підтвердила її здогадку.
– Оце саме те і є. Тепер вам мститиметься, як тільки зможе.
– Усе! – вигукнула Ганна. – Забираю Петрика додому! Напиши мені назву тих знеболювальних ліків. Куплю їх, приходитимеш до нас і колотимеш Петрика.
– Ні. Так не можна. Я не візьму на себе такої відповідальності. За Петриком повинен наглядати лікар. Хлопчикові прописано фізіопроцедури, які йому потрібні. Але я дам вам слушну пораду. Завтра повертається з відпустки наша друга педіатриня, Ольга Миколаївна. Гарний лікар і чуйна, добра людина. Ви попросіться до неї на лікування. Це ваше законне право.
Уранці наступного дня Ганна з Петриком на руках (після того уколу малий тягнув ніжку) стояла в кабінеті лікарів. На неї дивилися дві пари очей: сердиті та злостиві Ніни Сергіївни та приємні й запитливі – Ольги Миколаївни.
– Ольго Миколаївно, я прошу, щоб мого онука лікували ви, – промовила Ганна впевнено.
– Чому я? – підняла тонкі брови молода лікарка.
– Тому що мене не влаштовують методи лікування Ніни Сергіївни.
– А мене не влаштовує те, що ви скаржитеся на мене головному лікареві, – сердито сказала Ніна Сергіївна.
– Так. Тепер мені все зрозуміло, – промовила Ольга Миколаївна. Подумавши хвилину, вона додала: – Я мушу допомогти хворій дитині. Тож лікуватиму вашого онука. Повертайтесь у палату. За хвилину прийду й огляну хлопчика.
Ось так легко вдалося владнати це питання. Ганна придбала ті безболісні ліки, про які казала Ліля. Петрик, нажаханий тим страшним уколом, спочатку боявся і плакав, щойно медсестра заходила до палати, та потім, упевнившись, що ця процедура може не завдавати такого страждання, поводився спокійніше. За декілька днів малюк уже добре почувався. Увесь цей час Ганні вдавалось уникати зустрічей із Ніною Сергіївною. Та якось після прогулянки на свіжому повітрі вони зіткнулись у коридорі. Лікарка відразу почала дорікати:
– Що ви собі дозволяєте? Погляньте лишень, скільки болота нанесли до відділення!
Ганна озирнулась і не побачила жодних слідів.
– Не фантазуйте: надворі сухо, тож ми не могли натоптати, – відповіла спокійно і, взявши наляканого Петрика за руку, хотіла пройти повз.
– Стійте! Я не дозволяла вам іти.
– Я вам не рядовий, а ви мені не старшина. Мені вашого дозволу не треба.
– Я завідувачка відділення. І я наказую вам вимити коридор до дзеркального блиску.
– Але ми не нанесли болота! До того ж у вас є санітарки. Якщо не припините до мене присікуватись, звернуся зі скаргою в Міністерство охорони здоров’я, – відповіла на те Ганна і продефілювала повз завмерлої від обурення лікарки. Більше та її не зачіпала. Але це не означало, що Ніна Сергіївна здалася.
Нарешті Петрик цілком одужав. Ганні з дитиною дозволили повернутися додому. Вони пішли до аптеки, яка була на два поверхи вище. Жінка накупувала пігулок про всяк випадок, а потім повернулася в палату й почала пакувати речі. Коли Ганна вдягалася, то з’ясувала, що зникли її чобітки. Шукала скрізь. Як у воду канули! Точно пам’ятала: коли йшла до аптеки, вони були під ліжком. У червоному із жовтими смайликами пакеті. А тепер нема. Ганна звернулась по допомогу до санітарки. Та лише руками розвела. За десять хвилин прикра новина пронеслася коридорами відділення. Санітарки, медичні сестри, буфетниця влаштували обшук.
Шукали в палатах та їдальні, в туалетах і душовій. Чобітків ніде не було. Врешті новина дійшла й до завідувачки відділення.
– Ми за особисті речі хворих не відповідаємо. Нехай би пані Ганна здала одяг і взуття до гардеробної, а не тримала в палаті, – сказавши це, завідувачка повернулась і пішла геть, мовби нічого не сталося. Ганна поглянула їй услід, і в жінки з’явилася підозра, що Ніна Сергіївна причетна до зникнення чобітків.
– Усе, припинімо цю катавасію. Зникли – то й зникли. Не збіднію. Донька живе недалеко. Надворі сухо. Дійду в капцях. А той, хто забрав моє стоптане взуття, хай тільки те й має, – підсумувала Ганна.
Щоб скоротити шлях, жінка з хлопчиком пішли через територію лікарні. Заднім двором. Малий, радіючи, що незабаром буде вдома, щось безупинно щебетав. Ганна кивала головою йому у відповідь, але в ній снували прикрі думки про Ніну Сергіївну: «Як може інтелігентна людина бути такою підлою? Вважає себе центром всесвіту. Бога не боїться».
– Бабуню, поглянь! Онде твій пакет! – вигукнув Петрик, шарпаючи бабусю за руку.
– Де? – здивовано запитала Ганна. Хлопчик вказав на купу сміття позаду лікарняної кочегарні. Там поряд із різним мотлохом лежав червоний целофановий пакет із жовтими смайликами. А в ньому – Ганнині чобітки. Тепер жінка не сумнівалася, що саме завідувачка відділення принесла їх сюди.
Ось такі спогади обсіли Ганнину голову, коли жінка дивилася на фото в газеті. Дивилася й думала, як вона помилялася в цій людині, вважаючи її милосердною та доброю. Насправді Ніні Сергіївні доречно дали прізвисько Химера – вогнедишна потвора з давньогрецької міфології.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

