ХІБА СЕРЦЮ ЗАБОРОНИШ?

– Обіцяю любити й шанувати тебе, у горі і в радості, допоки смерть не розлучить нас, – промовив він і ніжно поцілував свою тепер уже дружину. Він тонув у її небесної блакиті очах. Пив кохання з її солодких уст. Черпав сили і натхнення з її теплих обіймів. Він любив і жив її любов’ю. Бачив і приймав її слабкість. Він вирішив бути сильним і рішучим за двох. Хотів захищати, піклуватися, дбати. Він хотів зробити її щасливою. 
– Обіцяю любити й шанувати тебе, у горі і в радості, допоки смерть не розлучить нас, – промовила вона і зрозуміла, що вороття немає. Він прочитав свою частину обітниці й поцілував її, тепер уже законний чоловік. Вона бачила в ньому доброту, турботу й піклування. Бачила в ньому затишок і безпеку. Вона бачила в ньому шанс вирватися з дому і жити, як усі. 
Він багато працював. Залюбки допомагав їй з навчанням. Вони разом сміялися з її невмілих спроб приготувати вечерю і зі смаком їли натомість булочки з кефіром. Щонеділі по черзі гостювали то в її, то в його батьків. Вона любила сидіти на колінах у тата, ніжно пригортаючись до нього, як у дитинстві. З мамою любила жартувати про своїх колишніх кавалерів, хоча яка між ними різниця, однаково ж 
усі чоловіки негідники.
Вона дозволяла йому любити себе. Нагоро­джувала його за турботу і відданість взаємністю. 
У них народилася донечка. Він погодився переїхати до її батьків, адже з дитиною потрібна допомога. Він працював ще більше – від ранку до пізньої ночі. Вночі наставала його черга допомагати з дитиною. Вона плакала і скаржилася. Їй було важко. Вона не могла собі дозволити зникати на весь день на роботі. У неї була дитина.
Він придбав для них перше спільне житло. Вибирали довго і прискіпливо. Зручний район, зручне розташування, зручний поверх. Він самотужки демонтував у квартирі все до нуля. Заново утеплювали, шпаклювали, фарбували, встановлювали і міняли. Він старався з усіх сил. Колись недосяжна мрія про власне житло тепер завзято підштовхувала і додавала наснаги. 
Вони переїхали. Були тільки втрьох. Він любив її і обожнював донечку. Вона плакала і скаржилася, бо вони поспішили з купівлею помешкання. Можна було вибрати краще. Вона ж 
не для себе хоче – для дитини. 
Він розвивався, розширював власну справу. Досягав успіху і радів, що може забезпечити своїй родині щасливе життя. Він узяв пайову участь у побудові нового помешкання. Це справді мало стати квартирою їхньої мрії – новенька, простора, сучасна. От тільки забудовник збанкрутував. Вона плакала і скаржилася, що він так по-дурному втратив їхні гроші. Він заспокоював її: гроші завжди можна заробити. Головне ж, що вони разом і кохають одне одного.
Щасливий випадок подарував їм шанс виїхати в Америку. Спакували валізи й полетіли на пошуки кращого життя. Він брався до будь-якої роботи. Вечорами вивчав англійську. Він підтримував і заспокоював її, коли вона плакала й сумувала за дитиною. Він хотів повернутися додому, але ж стільки людей мріє про Америку. Треба лише зловити за хвіст свій шанс і вирватися вперед. Він роками жив з розірваним навпіл серцем, бо ж маленька донечка росла так далеко без нього. Вона місяцями була в Україні з дитиною. Як же він сумував! Він економив кожен пенні і все намагався досягти успіху.
 Довкола всі торочили, що єдиний шлях – за кермо вантажівки. Він спробував. 18-колісний велетень був неповоротким і непіддатливим. Не зміг. Вона плакала й була розчарована його слабкістю. Всі ж можуть і гарно заробляють. Він спробував ще раз. Цього разу було трохи легше. Тисячі миль дороги, безсонні ночі, сухий пайок, відсутність душу і все ще страх перед велетенським залізним монстром, що в невмілих руках може стати машиною смерті. Він вирішив, що це не його робота. Вона плакала, що в них нічого немає. Якось іншим людям вдається заробити, а їм ні. Вона, якби могла, теж би заробляла, але ж дитина і незнання мови. От якби він усе-таки став тракістом, вона б тоді теж пішла працювати. 
Він не міг бачити розчарування в коханих очах. Він таки став тракістом. Він поборов внутрішнього монстра, щоб наяву підкорити справжнього.
Металева буда на колесах стала його домом. Безсонні ночі та нескінченні смуги асфальту перед очима стали його життям. Один вихідний на тиждень. Мрії обійняти доньку і пригорнутися нарешті до дружини. Тільки вона вже не хотіла пригортатися. Вона плакала, що все тепер на ній. Добре йому – забрався з дому на тиждень і нічого його не обходить. 
Він намагався полегшити їй життя. Почав сам собі готувати, сам прав одяг і збирав сумку в дорогу. Він любив її і хотів зробити щасливою. 
Вони придбали перший дім, були тепер усі разом, утрьох. Він хотів заробити більше грошей, щоб оплатити кредит на будинок і більше часу проводити із сім’єю. Вона хотіла, щоб він заробив більше грошей, щоб у них з’явився більший будинок. Він заробив. Переїхали в більший будинок. Він усе їздив. Вона плакала, бо втомилася все тягти на собі, самій давати раду такому великому будинку. 
Він втомився. Він шукав тепла, розуміння і любові в її очах. Там було тільки незадоволення і роздратування. Він намагався говорити, достукатися, порозумітися. Вона не хотіла нічого. Її життя не склалося. Він не впорався з обіцяним. Не зробив її щасливою. Зруйнував її життя. 
Він заспокоював, як умів. Намагався знову і знову. Шукав у її небесної блакиті очах хоча б відгомін колишньої любові, але знаходив там лиш порожнечу, холод, відразу.
Він їздив, миля за милею, година за годиною, день за днем. Уін думав, слухав подкасти, читав, знову думав. Удома безнадійно намагався достукатися до неї. Вона кричала і плакала. І він нарешті грюкнув дверима й пішов.
Він віддав усе: будинок, авто, гроші, доньку… Вона хотіла бути щасливою, забезпеченою, успішною. Він хотів бути її чоловіком – коханим, бажаним, цінним.
Тепер він залишився сам на сам із вірним металевим монстром і з наміром просто жити.
Вона плакала й сумувала, бо він зіпсував їй життя. Його це тепер не обходило. 
Він їздив, миля за милею, година за годиною, день за днем. Він думав, згадував, аналізував. Заспокоювався. Повертався до себе. Він так довго боявся 
зачинити ті двері, а тепер сумнівався, що коли-небудь відчинить нові.
Її занесло до нього долею чи, може, долею випадку? З’явилася в маленькому прямокутничку повідомленням. Незнайома, трохи дивна, смішна. Він відповів. Вона не зникла. Написала знову, потім ще і ще. Він почав чекати наступних прямокутничків у кутку екрана. Невдовзі його світ перемістився в той екран. Звідти віяло свіжістю, глибиною і чимось дуже давно забутим. Не дозволяв собі згадувати. Надто вже боляче було першого разу. Але ж хіба серцю заборониш?
Важкий сорокатонний трак «вольво» мчав звивистим хайвеєм І-80 у напрямку Чикаго. Яскраве світло фар м’яко лягало на гладку поверхню дороги й відбивалося у швидкоплинних прямокутниках розділювальної смуги. Він міцно стискав кермо і твердо наказував 18-колісному монстрові заходити в наступний поворот. Очі пильно стежили за ситуацією на дорозі. Ось пройдено наступний віраж і попереду декілька миль вільного від автівок шляху. Рука самовільно потягнулася до телефона… там була її фотографія. Ще 400 миль і можна буде дати перепочинок вірному металевому велетню і собі, а потім ранок… субота… й така довгоочікувана зустріч…