ГРІШНИЦЯ

– Діду! Фе-е-е…

Старенький сміється.

– Фе чи не фе, а срачка чи яка інша бола – то пусте, лиш би мама не дізналася. Мені в дитинстві здавалося, що мама все знає і нічого від неї не приховаєш. За селом у нас лісок такий був, ми часом і туди з хлопцями ходили, хоч мама мені й забороняла до лісу самому йти. Чорниць, бувало, понаїдаємося або малини лісової. У нас тоді було модно мати такий невеликий ножичок, складаний. От більші хлопці мали такі ножички, повиламували собі ліщинові патики, сідали один біля одного й нумо на тій ліщині візерунки витинати. І так один поперед одного: хто хрестики дрібненькі, хто пасочки, а хто зубчиками ті патички розцяцькує… А ми менші були, то сиділи дивилися й нудили старших хлопців: «Дай ножичка, я собі спробую! Ну дай!». Пам’ятаю, як мені таки дав хлопець ножичка, я раз щось на тім патичку вирізав, другий, а на третій втнув собі пальця! Та сильно так, кров скоренько потекла, темна така, червона. Мені наче й не боляче було, та ножичка впустив на землю, сиджу, від крові очей відвести не можу. Старші хлопці якось кров спинили, повели мене додому. А надвечір мати з ферми повернулася: «Сякий-такий, до лісу ходив, палець втяв!». Вхопила мого патичка, благословила мене декілька разів, закинула його спересердя в город. А мені невтямки, звідкіля ж вона про все дізналася… Думав, що то мене більші хлопці виказали. Сердився на них.

– Моя мама теж усе знає. Наприклад, коли я в кухні крадькома собі цукерок набрала, багато, і всі за раз з’їла, мама якось дізналася. І коли я кажу, що вірш вивчила, а насправді не вивчила, мама знає, що я неправду кажу. От звідки?

Дід усміхається.

– От і моя мама завжди все знала. Вона запальною була, сердилася сильно, але недовго. Вхопить лозину чи патик якийсь, а як ні, то й рукою потиличника дасть, добре так, від душі, аж іскри з очей.

– Ти її боявся?

– Як вогню. Якось гуляв сам, більший уже був, певне, як ти зараз. До одного друга зайшов, гуляти кличу, а він з батьком сіно громадить. До другого пішов – він воду з криниці носить, не пускають його гуляти. Я тоді сам пішов. Йду і думаю, що б таке зробити, щоб завтра можна було вихвалятися, а ті двоє нехай шкодують, що зі мною не пішли. Надумав, що піду на колгоспне пасовисько, там коні паслися. Дійшов, став, роззираюся. Коні віддалік, а біля яблунь кобилу припнули, і лошатко поруч вибрикує. І так мені закортіло його погладити! Я поволі почав підходити до лошатка, наставив руку. «На, – кажу, – на, маленьке!». Лоша спинилося і почало мене розглядати. Я підійшов іще на декілька кроків, лоша позадкувало. Тоді я вийняв з кишені окрайчик хліба – прихопив з хати, щоб не вертати, як зголоднію. Відірвав половину, поманив лоша знову, і воно, мабуть, зачуло запах того хлібчика. Я зроблю крок – воно стоїть. Я ще крок – не втікає. Я простягнув руку з тим окрайчиком так далеко, як лиш міг, і лоша потяглося до хліба губами. Я так втішився, що геть втратив пильність! Поки лоша жувало ту скибку, а я легенько, самими лиш пальцями, доторкнувся до його голови, десь біля вуха… І раптом полетів на землю. В очах потемніло, хочу набрати у груди повітря – не можу… Словом, хвицнула мене кобила. Не знаю, за що, я ж наче нічого поганого не зробив. Та щось їй не сподобалося. Полежав я трохи, тоді підвівся, наче сяк-так дихаю. І поплентався додому. А тут мати прибігає, за лозину і – до мене! Ти, каже, сякий-такий, чого туди поліз?

– Діду, тебе ж кінь копнув! Тобі й так боляче! А вона – бити…

– То зі страху. Так буває. – Роксоляна однаково не розуміла. – Мама потім мене шкодувала, щось там мені до потовчених ребер прикладала і плакала… Але хлопцям я таки мав що розказати. Та й показати, бо синець великий був, чорний, довго не сходив. Тому до Першої сповіді я не ходив, сповідала мене мати, та ще й так, що всі мої гріхи, добровільні й недобровільні, ліпше за мене знала. І покуту накладала лозиною.

– Ти маму любив?

– Дуже.

– Вона ж тебе лупила!!

– Але ж було за що. Я завжди знав, що винен. Не сердився на неньку, ну, може, якусь хвилинку. Зате пам’ятаю, як мама мені оладок насмажить, компоту наварить. Я пакую за обидві щоки, мама підійде, погладить по голові… – Роксоляні на мить здалося, що не дід сидить перед нею на дивані, а хлопчик із повними сліз очима, бо дуже сумує за мамою. Зрештою дівчина наважилася:

– Діду… Я тата не люблю. Це ж гріх?

Старенький знову засовгався на дивані. Його пружини зловісно зарипіли, а дід мовчав. Колишній зять – то була болісна тема, та звички зайвий раз «до молодих пхатися» дід не мав. Дочка сама собі чоловіка знайшла, сама його й покинула. Що там між ними трапилося, дід до пуття й не знав, а випитувати не вмів. Мабуть, дочка вважає його байдужим, та як уже є. От покійна дружина – та б усе знала: хто що кому сказав, що зробив, хто винний, а кого правда. Певне, що недобре, що розлучилися, та тепер молоді зовсім одне за одного не тримаються.

– А що ж… так?

Роксоляна дивиться на стіну, знизує плечима:

– Дорікає мені: «Ти до мене не телефонуєш!». А я телефоную!! Він слухавку піднімає і каже: «Я на роботі, ввечері тебе наберу». Колись набере, колись не набере… «Що ти хотіла?» А я вже й не пригадаю. Щось важливе хотіла сказати, а за кілька днів уже й забулося. А тато сердиться, каже, що я, як мама, сама не знаю, чого хочу. А то пообіцяв, що погуляє зі мною під час весняних канікул, так класно все придумав, що в розважальний центр спершу підемо, тоді на піцу, а може, у кіно. Я чекала, одягнулася гарно, хотіла взути нові кросівки… Сиділа біля вікна, думала, тато приїде, і я миттю вибіжу назустріч, щоб швидше було. Аж до обіду чекала! Уже, думаю, в кіно не встигнемо. Мама каже: «Я не можу дивитися, як ти його визираєш!». Пішла в кухню, зачинилася там. Із татом розмовляла, дуже сварилася. І чого було на кухню двері зачиняти, я ж і так чую, як вони кричать… Вийшла мама, каже: «Роздягайся, не приїде тато, справи в нього».

Дід мовчав, здавалося, що навіть не дихав. Дарма що внучка дивилася то у стіну, то собі під ноги, дід однаково знав, що плаче. Пекучі сльози народжувалися десь під повіками, і оченята, не в змозі терпіти, випускали гарячі крапельки назовні.

– Діду, як ти думаєш, тато прийде на моє Перше причастя?

Яка різниця, що думає старий дід?

Біла сукня і віночок терпляче чекали Роксоляну. Мама теж нервувалася. Намагалася того не виказувати, опанувати себе, та що більше старалася, то гірше виходило. Метушилася, прасуючи собі вишиванку, батькові сорочку, то раптом згадувала, що дитина ще не зачесана, кидалася розчісувати доньчині кучері. Боляче смикала за волосся, декілька разів перечіпляла віночок, видирала невидимки, все здавалося, що криво. Роксоляна терпіла, лиш трохи кривилася і тихенько сичала, коли було геть нестерпно.

Дід крадькома милувався, шкодував, звісно, що баба не дожила, вона б тішилася. Роксоляна заходила в церкву, крутила головою навсібіч, зрештою спіймала погляд діда. «Прийшов?» – запитала без слів, самими оченятами.

Щось смикнулося на дідовому обличчі, він мить розмірковував, а тоді ледь помітно похитав головою.

Не прийшов.

Помітив, як на очах Роксоляни знову виступають слізки.

«Може, ще прийде?»