ГОРОБИНА ЛІТНЯ НІЧ

– Мамо, ми з дядьком Максимом піде­мо у вихідні в парк, покатаємося на великих автомобілях. І ти теж з нами підеш, – стверджував Богдан. 

– Підемо, – сказала здивована Ірина. 

Поснідавши, коли хлопчик побіг бавитися до своєї кімнати, Максим спитав:

– Мені так потрібна сім’я. Можна, я залишуся? 

– Залишайся, – відповіла Ірина. 

– Не можу більше у своїй квартирі. Будемо разом жити, одружимося, дитину всиновлю, – говорив далі чоловік.

– Поживемо – побачимо, – тільки й сказала. 

Ірині вірилося і не вірилося, що Максим з нею. Адже він давно їй подобався, а тепер прийшов. Почалося для неї нове життя у піклуванні не лише про сина, а й про чоловіка. Максим тепер, можна сказати, починав жити, бо до цього, залишившись сам, тільки існував одинаком. 

Прожили майже рік. Чоловік не раз знову говорив про одруження, всиновлення, народження спільної дитини. Якесь незрозуміле передчуття не давало Ірині вирішити. Інтуїтивно щось відчувала, а що саме, не могла пояснити. Максимові казала, що ще не готова дати відповідь. 

 Одного ранку Ірині було тривожно, вона собі місця не знаходила. Бачила, що щось непокоїть і Максима, але він мовчав. Невдовзі зателефонував квартирант, якому Максим здавав своє житло, й попросив терміново зайти. Зрозуміло, чоловік навідувався до своєї квартири, а тут так терміново. Зайшов до кімнати і ледь не зомлів. На нього дивилися такі знайомі очі. 

– Тетянко, рідна моя, – промовив Максим, кинувшись з обіймами. 

На нього дивилася змучена, схудла, змарніла Таня. Видно, що хвора і виснажена, ледь тримається на ногах. 

– Де ти була, чому стільки часу мовчала? – стривожено питав. 

Таня відповіла:

– Спочатку поранення, потім полон. Майже всі загинули, а трьох узяли в полон. Втрата пам’яті, лікарня. Нарешті я вдома. 

А потім запитала:

– Ти чому вдома не живеш? 

Максим спочатку не знав, що й казати, глянув на молоде подружжя, зрозумів, що ніхто нічого не казав, тож зорієнтувався і відповів:

– Не міг тут залишатися сам, без тебе. Тож винайняв кімнату, а свою квартиру здаю.

 Посилаючись на термінові справи на роботі, доручив подружжю, поки він повернеться, піклуватися про Тетянку. Сказав, щоб також підшуковували собі нове житло. А сам, зніяковілий, побіг до Ірини. Заскочив у кімнату, став як укопаний. З його виразу обличчя Іра зрозуміла, що щось сталося. 

– Іринко, тут таке сталося, я не знаю, як сказати. Я ні в чому не винен. Нічого не знав, – намагався щось пояснити чоловік. 

– Кажи, як є, – відповіла Ірина. 

– Таня жива, повернулася. Була в полоні, втратила пам’ять, поранення, була в лікарні, – повідомив Максим. 

Ірина, зрозуміло, не чекала такої новини, але, зібравши докупи сили, сказала:

– Це добре, що жива. Ти її законний чоловік. Зараз їй, як ніколи, потрібна твоя підтримка, допомога і любов. Я дякую за дні, прожиті разом, за любов і турботу до мене й дитини. Але ніхто з нас трьох ні в чому не винен. І ти повинен повернутися. 

– А як ми пояснимо Богданчикові? Малий так звик до мене. Раптом ти вагітна, тоді як? – питав чоловік.

– Та не вагітна я, заспокойся. – А синові я сама все поясню, – відповіла. – Йди, тебе чекає Таня. Ти їй потрібен. Захочете – будемо ходити на гостину одне до одного. 

Максим нічого не сказав на це. 

Ірина не могла дочекатися, поки він піде, а тоді дала волю сльозам: 

– Чому так сталося? Чому зі мною? Добре, що Тетяна жива, хоча й хвора. Максим її чоловік, має бути поряд. А я сильна і сама з дитиною впораюся. Доб­ре, що Богданчик у садочку, тож нічого не чув. Я зумію знайти слова, щоб пояснити синові. 

Таким довгим був для неї день. Вечір підкрався непомітно. Насувалася чорна хмара. Гуркотіло з усіх боків. Ще й повітряна тривога може бути. Міцно притулила сина до себе. Грім постійно нагадував про себе. Блискавки розійшлися небом. Ірина гірко подумки промовила:

«Сама тепер із сином, і невблаганна горобина ніч». 

Вітер іще сильніше хилив віття. Горобина трусила своїми недостиглими ягідками. Ірина опускала голову, ховала очі. Спадали сльози горобині в темну ніч липневої пори, таку блискавично освітлену. Палали ягідки від болю. Горобина простягала свої плоди з проханням: «Вітре, зупини невблаганну бурю, не рознось біди. Її смутку не спинити. З болем незбагненних протиріч залишилася Ірина, але була непохитна. Плаче горобина літня ніч. 

Максим не з’являвся декілька днів. Богданчик почав питати, чому немає дядька. Ірина зрозуміла, що зараз саме час розповісти синові. Почала говорити:

– Максимові потрібно було повернутися додому. Тітка Таня жива, але ще не зовсім видужала. Дядько Максим її доглядатиме. Він там потрібніший.

Згодом додала: 

– А твій тато загинув в аварії. 

Богдан уважно слухав, а потім сказав:

– Якщо дядько Максим названий тато, то нехай буде мені названим хрещеним. Бо мій хрещений далеко від нас, на війні. 

– Гаразд, сам йому і скажеш, – промовила лагідно. – А ми будемо друзями, ходитимемо до них на гостину, запрошуватимемо до себе, – підсумувала сказане.

Несподівано прийшов Максим. Як завж­ди, бавився з Богданом. Хлопчик був задоволений. Коли дядько збирався йти, промовив:

– Я знаю, що ти мені нерідний тато, а названий. Я хотів би, щоб ти був мені названим хрещеним, бо мій далеко, на війні. 

– Добре, називай мене хрещеним батьком, – радісно відповів Максим. 

– А ще ми з мамою збираємося до вас у гості, – вигукнув хлопчик. 

– Згода, приходьте, – говорив Максим. 

– Мамо, тепер ми зможемо піти до мого хрещеного, він нас запросив, – задоволено повідомив. 

Ірина запитально подивилася на Максима, той схвально кивнув головою. Жінка полегшено зітхнула. Зрозуміло, тепер не могло бути ніяких стосунків.

Знову декілька днів Максим не з’являвся, а малий сумував. Одного вечора Ірина взяла сина за руку, і вони пішли. Спочатку до крамниці купити фруктів, а потім повернулися до будинку, точніше до квартири, де жив тепер Максим із Танею. Чоловік одразу забрав хлопчика до іншої кімнати. Там вони і бавилися. А Іра залишилася з Танею, яка розповідала про себе. Ірина більше мовчала. Тетяна була рада, що її навідали вдома. Тож охоче говорила. З кухні почулися голоси. То чоловік кликав на чай. Ірина допомогла Тані дійти. Дивно, але вона ніякої відрази не відчувала. Навпаки, навіть захоплювалася її стійкістю та силою волі. 

Тепер часто Ірина заходила до їхнього дому. Ще й допомагала Тані вийти надвір. Одного дня Максим завітав до Ірини, але не сам, він привів Таню. Чоловік швидко пішов, пообіцявши зайти за годину. Жінка подумала, що він, певно, не може залишатися в помешканні, де раніше жив. До того ж там була і Таня. Жінки пили каву, багато говорили. Тетяна, роздивляючись довкола, казала:

– Ти, Іринко, все сама з дитиною...

– Та нам і вдвох добре, – тільки й зуміла промовити. І якнайшвидше перевела розмову на інше. 

За декілька тижнів був Тетянчин день народження. Запросили й Ірину із сином. А як же інакше, вони тепер друзі. Один чоловік був незнайомий. Ірині відрекомендувався як Ілля. То був Тетянин двоюрідний брат, який після важкого поранення повернувся з війни. Ірина звернула увагу, що він за нею постійно спостерігає. Отак і познайомилися. Були кількаденні зустрічі. Невдовзі Ілля почав жити з Іриною. Ілля сподобався Ірині, зумів зацікавити жінку, підтримати і розрадити.

Тож Максим згодом став не лише названим хрещеним для Богданчика, а й хрещеним батьком для доньки Ірини та Іллі. Тепер вони були не тільки сусіди, а ще й родичі. Ось так потоваришували і по-справжньому стали рідними дві родини, пройшовши нелегкий шлях смутку, випробувань і страждань.