«ГНІЗДО ЖУРАВЛЯ»

– Вітаю! – гукнула Діна.

Чепурна молодиця випрос­талась, поправила на голові кепку і, пильно придивляючись до незнайомців біля хвіртки, рушила до воріт.

– Доброго ранку! Когось шукаєте? – привітно усміхнулась.

– Так. Підкажіть, якщо ваша ласка, якою краще дорогою доїхати до «Гнізда Журавля»? Бо наша пташка – переважно для міських шляхів, – Діна кивнула на автівку з низькою посадкою. У такому транспорті польовими путівцями не помандруєш.

– Доїдете до кінця села і поверніть праворуч. Там вуличка маленька, яка закінчується обійстям Лариси Володимирівни. Ви домовлялись заздалегідь про зустріч? Бо її важко о цій порі вдома застати.

– Так. Сказала: чекатиме. Дякую вам. Гарного дня!

– Навзаєм.

Невеличке село швидко добігло свого краю. Затишна вуличка змійкою ковзнула уздовж вузької річки й зупинилась біля живоплоту довкола просторого двору та чепурного будинку в затінку саду. Ярослав зупинив авто біля воріт, що вже наступної миті плавно розчахнулись, запрошуючи їх у двір. На під’їзній доріжці стояла усміхнена господиня – висока, струнка, у зручному джинсовому комбінезоні й зеленій футболці з логотипом угіддя. Ледь засмагла від перших сонячних променів, що злегка підкреслили тонкими пенз­ликами невеличкі зморшки в кутиках очей та в міжбрів’ї. Довге темне волосся стягнуте у хвіст. Жвава хода. Жінка аж пашіла енергією та завзяттям. Діна вийшла з авто й покрокувала жінці назустріч.

– Доброго ранку, пані Ларисо!

– Звісно, доброго! Приємно вас бачити, а не лише спілкуватися з вами телефоном. Саме такою молоденькою вас і малювала моя уява… Вітаю в «Гнізді Журавля». Як доїхали?

– Швидко і без пригод, – усміхнулась Діна. – Маю вправного водія. Познайомтеся – мій чоловік Ярослав.

– Приємно, – потиснула простягнуту руку. – Ходімо пити каву!

Простували вимощеною бруківкою доріжкою до просторої тераси, і Діна роззиралась довкола з неприхованим захопленням. Жасминові та бузкові кущі, довгі ряди виплеканих троянд, гаптованих молодими паростками вишневої барви. Вічнозелені кулі самшиту, бирючини і барбарису, а поміж них – розлогі та пишні гортензії, всіяні товстими світло-зеленими бруньками, що от-от порснуть молодим листям.

– Це ми лише у ворота зайшли, – пані Лариса змовницьки підморгнула. – Найцікавіше – з того боку хати. Зараз підбадьоримось кавою, і я вам усе покажу.

Духмяний напій по-особ­ливому смакував із хрум­-
ким домашнім печивом, щед­ро посипаним горіховою крихтою. Діна мружилась від задоволення й зацікавлено спостерігала за меткою господинею обійстя. На якусь мить дівчині здалося, що вона може одночасно декілька робіт виконувати. Принаймні викладати в тарілку печиво, наливати каву і вести телефонну розмову з одним зі своїх працівників точно може.

– Перепрошую, – пані Лариса розвела руками. – Змушена була відповісти на дзвінок, бо сьогодні мої бджілки мають садок білити.

– Якщо не помиляюсь, то це не просто гарна традиція, коли дерева, як на картинці, з біленькими стовбурами, а й захист кори від хвороб, – Діна запитально звела брови, дістала диктофон і натиснула «запис».

– Не помиляєтесь. У гашене вапно ми додаємо білу глину та розчин мідного купоросу. Тож наш сад має блідо-блакитне забарвлення. Звісно, нині є безліч сучасних засобів для боротьби зі шкідниками і профілактики хвороб. Але віддаю перевагу біопрепаратам і перевіреним методам. Хочеться не хімію споживати, а корисні фрукти. Втім, щоб не бути голослівною, продемонструю вам більше під час екскурсії. А найважливіше – матимете змогу скуштувати нашу продукцію. Щоправда, у вигляді сушенини й консервацій, та все ж… Упевнена, маємо чим здивувати. Цукати, пастила, варення, джеми й багато інших смаколиків.

– Умієте ви спокушати, – засміялась Діна. – Обожнюю солоденьке!

– Супер! Тоді гайда ознайомлюватися з нашим господарством!

Спустилися сходами з тераси. Господиня повела їх мощеною доріжкою за будинок.

– Скажіть, будь ласка: чому така назва? Чия це була ідея?

Пані Лариса сповільнила крок, на мить зупинилась біля старої розлогої грушки, за якою відкривалась розкішна панорама величезного саду, що, здавалось, не мав меж, плавно вливаючись у темну смугу лісу вдалині. Лагідно торкнулась рукою шорсткої кори, погладила її.

– Цю грушу мій прадід посадив. Федось Кирилович Журавель. Радянський режим його засудив до розстрілу 1937-го. А великий садок згодом вирубали, коли влада запровадила величезні податки. Стільки цінних сортів дерев було знищено! Лише ця груша і вціліла. Мій дідусь, щойно вийшов на пенсію, відразу заходився відновлювати батьківський сад. Ну а я цю гарну традицію продовжила. Щоб не забувати свого коріння, яким за цю землю тримаємось. Бо хай би як одвічний ворог намагався зламати й понівечити, але родове українське дерево знищити не зміг. І не зможе.

– Це ви сильно сказали! Не зможе. До речі, я від бабусі також чула сумні історії про масове знищення садків. Розкажіть, що вам про це відомо.

Очі співрозмовниці напов­нились зажурою. Пані Лариса обережно нахилила гілочку молодої яблуні, торкнулась пальцями налитої сонцем і життєдайним соком бруньки. Ще зовсім трохи – і дерево вкриється цвітом.

– Важко про це говорити. Пошукайте історичні матеріали – з датами, уточненнями і докладним фактажем. Нині все є у вільному доступі. Я лише повторю слова покійного дідуся, який часто згадував, скільки селекційних, рідкісних сортів яблунь, груш, черешень, вишень і слив, навіть абрикосів і персиків зникли назавжди з наших обійсть. Там, де господарі відмовлялись вирубувати садки, радянські окупанти робили це самотужки. Відправляли туди бригади активістів, які залишали після себе тільки тріски та гілки. Жахливі були часи.

– Бо нелюди керували, – Діна вражено похитала головою.

Жінка мовчки кивнула й рушила вперед, м’яко ступаючи садовою доріжкою. Рівні ряди дерев урочисто вишикувались, очікуючи гостей. А вдалині, аж у протилежному кінці саду, вигулькували з-поміж гілля працівники в захисних костюмах. Неначе бджоли напередодні сезону медозбору.

***

Двогодинна екскурсія минула, як мить. Прощаючись, жінки стиснули одна одну в обіймах, наче давні й добрі знайомі, а тоді пані Лариса раптом сказала:

– За два тижні мої наречені у весільне вбрання одягнуться. Ви колись купались у пахощах грушевого цвіту? Таких солодких, аж губи злипаються.

– Не мала такої нагоди.

– Тоді ласкаво прошу на фотосесію! Беріть друзів із собою. У нас тут безліч розкішних місць для ретриту після міської метушні.

– Дякую! Ми приїдемо, – Діна озирнулась на коханого. – Правда ж?

– Хіба можна відмовитись? – Ярик знизав плечима, а на його губах засяяла сонцем усмішка. – «Гніздо Журавля» – це ж справж­ній рай на землі. Так кажуть. А сьогодні ми й самі в цьому переконались.