ГНАТИХА

– Чого ж ви її із собою не забрали? – поцікавилася старенька.

– А бабуся не захотіла. Татові треба було їхати у ваше село, його великим начальником призначили. Бачили ту бурову вежу за селом? То мій татко! Він у мене ого-го який мастак. А бабця сказала, що чекатиме нас удома. Тільки боюся, ми туди не повернемося більше. Тато казав, що тут роботи непочатий край, – Сергійко серйозно так махнув рукою, наче старий.

– Ну то живіть тут, може, й бабуся приїде сюди за нагоди. Пий молоко, якщо воно тобі смачне.

Хлопчина взявся вмочати коржики в молоко. А Лукія впіймала себе на думці, що їй приємна компанія цього сусідського малого.

– А ви мені про ці букетики з лікарських рослин розкажете? – не вгавав Сергійко.

– Якось розкажу. Якщо слухатися будеш, – усміхнулася старенька.

– Буду. Чесне слово. Тільки розкажіть, – заприсягнувся хлопчик.

***

– Маріє, Одарко, що ви робите? Навіщо вам здалися ці кляті нитки? Як ви взагалі їх плануєте додому везти? Та й коли це буде? – Лукія намагалася відмовити дівчат красти нитки з фабрики.

Але подруг було годі спинити, мало не щодня вони приносили котушну нитку і ховали її в матраци.

– Щось вигадаємо. А вдома ця нитка буде як знахідка, – казали.

Лукії не подобалася така легковажність. Щомісяця фрау змушувала дівчат показувати свої кімнати. Куди подруги мали намір ховати нитки, взагалі не розуміла. Останнім часом почала сни погані бачити: то Гнат ніби кличе, а всюди пітьма, то наче світло якесь, але блакитне, а також плач дитини. Але ще більше лякали Лукію погляди господаря швейної фабрики. Щодня він ставав позаду дівчини, коли вона пришивала рукави, і пропікав її поглядом, який не віщував нічого доброго.

– Ти бачила його дружину? Та їй усі шістдесят. А гер Ганц молодий. Ти йому подобаєшся, це природно, – спокійно реагувала на це Одарка. – Може, заживеш щасливо з ним?

– Ти зовсім розум втратила? У мене Гнат є, я його дочекаюся з війни. Щоб я більше таких розмов не чула. До того ж гер Ганц – ворог, – шипіла Лукія.

– Облиш, подруго. Всі розуміють, що тут вдається вистояти лише тим, хто має покровителя. А якщо на тебе поклали око, то, знай, рано чи пізно, але ти будеш його.

Страх брав у лещата Лукію: вона знала, що цей момент настане.

Найгірше, що слова подруг були пророчі. І вже за декілька днів гер Ганц перестрів дівчину в коридорі, біля кімнат, притис і сказав, щоб опівночі вона прийшла на фабрику. Інакше пошкодує. На свій превеликий жаль, Лукія вже добре розуміла німецьку.

Не пішла, навіть не розповіла подругам про погрози. А на ранок дві фрау перекинули кімнату дівчат, знайшли котушки з нитками в матрацах подруг. Решти кімнат не чіпали, отже, знали, хто чим дихає. Було показове покарання, на площі міста. Двох молодих дівчат відшмагали батогом так, що шкіра звисала клаптями на спині. А того ж вечора Ганц знову попередив Лукію, щоб прийшла. Але так, щоб не чула його стара дружина. Він так і назвав її alte frau, чим ще більше розлютив дівчину. В разі непослуху її подруг стратять на площі.

Лукія згадала, як одного разу їх водили на площу, де повісили жінку з України, якій вдавалося виготовляти холості патрони. Адже як можна на своїх захисників виготовляти бойові патрони? Цю жінку стратили, щоб решті було зрозуміло. Тієї ночі жодна з дівчат швейної фабрики не спала, чутно було лише схлипування. Лукія не мала сумніву, що Ганц покарає Марію й Одарку, але вже не ударами батога. І вночі, коли всі спали, Лукія спустилася на перший поверх до фабрики. Від Ганца тхнуло алкоголем, він був на емоціях, помітно збуджений. Лукію мало не вирвало від його доторків. Хотілося, щоб усе скінчилося якомога швидше. Але щойно руки захмелілого Ганца потяглися до грудей дівчини, її ніби струмом вразило. Лукія почала видира­тися, бити чоловіка й тікати поміж швейних верстатів. Ганц, який не очікував спротиву, розгнівався не на жарт. Наздоганяв Лукію й шипів німецьку лайку, не переходив на крик, щоб не почула його фрау. На вулиці кривдник наздогнав Лукію, повалив на землю і почав бити ногами. Але дівчині вже краще були побої, аніж любощі німця. Скільки б іще це тривало – невідомо, якби випадково лікар, який свого часу врятував життя Лукії, не їхав з нічного виклику від дитини. Він удруге врятував дівчину. Відтяг захмелілого Ганца, говорив голосно і багато, так, що Лукія не могла зрозуміти суті. Від болю в животі вона не могла встати, її обличчя було все в крові. На диво, від крику лікаря Ганц, заспокоївшись, вилаявся, сплюнув на Лукію і пішов геть.

Наступні декілька днів дівчина лежала в лікарні. Нею дбайливо опікувався лікар, якого звали Лука. Медсестри скоса поглядали на українку, вона їм явно не подобалася. Де це бачено, щоб остарбайтер і в палаті лікарні? Але ставлення до Лукії було добре. Дівчина боялася запитати в лікаря про подруг, а також про те, чи не вчинив показової страти Ганц, як обіцяв. Однак за день Марія з Одаркою самі прийшли до лікарні. Щастю Лукії не було меж. Подруги обійнялися і плакали, кожна через своє, і всі через одне.

1995 рік.

– Іди, Тамаро, йди додому. Годі мені тут душу оголяти. Сказала ж тобі українською мовою: немає в мене такої трави. Чуєш ти чи ні? Немає, – стару аж колотило від гості.

– Аякже, немає. А он Катерині Іванині ти, Гнатихо, траву дала. І вона подіяла, зійшла дитина, – доводила свою слушність Тамара. – А я чим гірша?

Лукія подивилася на жінку, аж поглядом її пропекла:

– Бабу Гнатиху можна багато в чому звинувачувати. Але ніколи, ні-ко-ли я не забирала життя й ніколи такої трави нікому не давала. Тому прикуси язика, Тамаро, інакше пошкодуєш. Бо я відьма, наведу на тебе пристріт, що сама собі не рада будеш. А якщо припекло, що чоловіка з рейсу не змогла дочекатися, то відповідай за свої вчинки, – не сказала, а випалила стара.

Тамарка якось враз стрепенулася: чи то слова про пристріт подіяли, чи правда про зраду. Жінка поправила хустку на голові й пішла до воріт.

– Стій, – миролюбно мовила Лукія. – Не гарячкуй, Тамаро, подумай добре. В тобі вже зародилося нове життя. А з чоловіками владнаєш.

Тамара уважно подивилася на бабу, кивнула, ніби подякувала їй, і пішла. Гнатиха зрозуміла, не наробить дурниць, буде дитинка.

– А хто то до вас приходив, бабо? – ніби із землі проріс за спиною Сергійко.

– Тьху на тебе! Злякав бабу, – вилаялася старенька. – Хіба можна так підкрадатися до людей?

– До людей – не знаю. А відьми ж наче нічого не бояться. Хіба ні?

Прямолінійність хлопчика веселила Гнатиху.

– Ходімо чай пити, шибенику. Ти домашнє виконав, що чужими подвір’ями шастаєш?

– Та канікули ж, нарешті. І мені значно цікавіше тут, у вас. А ви не забули, що обіцяли мені про оте все зілля розповісти?

– Не забула. Який поквапливий. Ходи, покажу, як чай треба заварювати.

– Ух ти, справжній чай відьми. Оце пригоди!

– Ось я тобі дам оцим кілком за відьму! – вдавано образилася стара.

Сергійко засміявся і пішов за Гнатихою в кухню, де так пахло різнотрав’ям, що аж у голові паморочилося.

– Як називається оця дрібна травичка? – запитав Сергійко, посьорбуючи чай з медом і ласуючи пухким пирогом із калиною.

– Чебрець, – відповіла баба Лукія.

– І що він причаровує?

– Кашель. Якщо сам. А якщо з деревієм, он із тією біленькою квіточкою, лікує від виразки, – спокійно промовила Гнатиха.

– А яке закляття треба казати? – не вгавав хлопчина.

– А немає ніяких заклять. Дурниці то все. Є тільки природа та її цінності лікувальні. Ось, наприклад, якщо корінь дуба настояти, можна вилікувати від запалення ясен. Та… зуби, на жаль, посиплються. Але, якщо знати таку хитрість і кору дуба поєднати з корою верби, вийдуть чудові ліки. І зуби цілі, і ясна здорові.

– Хм… То заклять ніяких немає? – перепитав хлопчик. – І книги магічної немає?

– Заклять немає. А книга є.

Гнатиха підійшла до шафи й дістала з неї старий потертий блокнот у шкіряній обкладинці.

– Ось, дивися, книга справжньої відьми.

Сергійко аж рот роззявив, так йому кортіло зазирнути в ту книжку. Старенька розгорнула блокнот і з ніжністю провела рукою по пожовклих сторінках.

– Цій книзі – дай подумати – вже понад пів століття. Тоді вперше я записала рецепт.

– Можна, я подивлюся? – аж згорав від нетерпіння Сергійко.

– Дивися, звісно. Хіба мені шкода? – старенька підсунула блокнот.

Хлопчина взявся гортати блокнот, з цікавістю дивився на вирізки з газет німецькою мовою, дбайливо записані чорнилом рецепти українською мовою.

– А хіба це не відьомські закляття? Тут щось не нашою мовою.

Гнатиха засміялася:

– Ні, Сергійку. То німецька мова.

– А-а-а-а. Шкода. Думав, що щось приховали від мене. А хто ж вам диктував ці рецепти відьомські? Відьмак?

Старенька задумалася:

– Та ні. Так його не назвеш. Радше… чарівник.

– Ого! А розкажіть про це більше? – хлопчик аж підскакував від цікавості.

– Колись розповім, – пообіцяла Гнатиха.

***

1942 рік.

Те, що подобалася Луці, розуміла. Але Лукію це чомусь не лякало. Що краще їй ставало після побоїв, то неспокійніше було на душі. Лукія дуже боялася Ганца, який, за словами дівчат, ходив ніби у воду опущений. Розуміла, що рано чи пізно він доможеться свого, і навіть Лука її не врятує. Марія порадила не втрачати нагоди й використати прихильність Луки:

– Дурненька, то й що, що ти Гната кохаєш? Ти можеш його більше й не побачити. Думай, як вижити тут і тепер. Лука – лікар, якого все місто шанує. Ганц проти нього не піде. Та Лука взагалі твій ангел охоронець, уже вдруге твоє життя рятує.

Колись би ці слова Лукія сприйняла в штики, та не тепер.

Лука і Лукія, німець і українка, яких доля звела у війну. Хоч як намагалася чинити спротив Луці, не могла. Лука не Ганц. Добрий, уважний, ставився до Лукії як до фрау. З його допомогою дівчину перевели з фабрики в лікарню, де вона працювала санітаркою, що було нетипово. Єдине, за що переживала Лукія, – за подруг. А думку про Гната гнала геть від себе. Нехай війна скінчиться, Лукія повернеться в Україну і забуде все, як страшний сон.

Дивно, але Лука породжував у дівчини почуття. Самій було огидно. Вона ж кохає Гната! Чи кохала? Та ні ж, ні! Не потрібен їй цей німець. Серце Лукії належить Гнатові, який береже рідну землю. А Лука – ворог. Хоч і завдячує йому життям. Але ж ворог. А ворогів не кохають… Чи кохають?

Лука читав вірші Лукії, водив її в кіно, вчив їздити на велосипеді, дозволяв навіду­ватися до неї подругам. Спершу дівчина жила в санітарній кімнаті лікарні, а згодом і зовсім переїхала в будинок лікаря. Ніхто не шепотівся за спиною Лукії, всім було байдуже. А вона боялася бути щасливою. Зрідка питала в чоловіка, з яким жила, як він при­йшов у медицину, як лікує. Лукії треба було про щось говорити. А коли його розповіді почали її зацікавлювати, попросилася в учениці. Так, для себе, щоб знати. А Лука цвів. Розповідав, водив у поле, показував рослини. Казав, що фітолікування – найкраща профілактика. Ні, він поважав пеніцилін, як любив повторювати, але наполягав на важливості народної медицини. І одного дня подарував Лукії блокнот, куди б вона записувала рецепти, які він знав і вміло використовував у своїй практиці. А Лукія… подарувала Луці доньку.

Навесні 1943 року на світ з’явилася чорноволоса красуня Анна. Лука не міг натішитись донькою, а з жінки, яка подарувала йому таке щастя, здмухував пилинки. Одяг – лише найкращий, годинник механічний, черевички шкіряні. А Лукія плакала ночами. Цілувала доньку, пригортала до себе і вмивалася слізьми. Як же вона Гнатові дитину привезе? Його дитину не вберегла, а від німця народила. А, що прив’язалася до Луки, боялася визнати. Та й чи хоче до Гната – не знала.

За турботою про дитину із запізненням дізналася, що Марія, подружка, вже давно під «покровом» Ганца. Одарка розповіла, що подружка збожеволіла зовсім, сказала, що розлучить його з фрау і залишиться в Німеччині. Від таких новин Лукії було моторошно. Але що там Марія? Самій як далі бути?

Тим часом Анна підростала і тішила батьків своєю усмішкою. Лука був безмежно щасливий. І Лукія щаслива. Хоч боялася того щастя, не корилася йому. Ненавиділа себе, що зрадила Гната. Краще б повісили. Але коли бачила, як її донька мирно спить, просила пробачення в Господа за такі думки.

Для Луки жінка Geliebten – інакше не називав – була ніби ікона. Просив Лукію повінчатися. Вона ж не відповідала.

Натомість фітотерапією цікавилася з іще більшою жагою. І Лука підтримував Лукерію, навчав того, що сам умів: що з чим поєднувати, де антибіотики природного походження, де антисептик, які мікроелементи не можна вживати разом, а які найкраще взаємодіють. Блокнот поповнювався новими записами.

Лука водив часто жінку до фотоательє, робили з нею спільні фото. Лукія подобалася собі на цих світлинах, ніби якась пані, і статечний Лука поруч так їй пасує. І з подругами зробили спільні фотографії. Жінки одна одній підписали на згадку. Вірили, що після війни неодмінно підтримуватимуть зв’язок. Дві світлини – одну з подругами, іншу – з Лукою й Анною – вклала у блокнот.

Взимку 1944 року в Лукії та Луки народився син. Назвали його Олександр. Батько називав сина Александер. Мама ж звала Сашком.

Марія любила бавитися з дітьми подруги.

– От би мені народити Ганцові. Його стара дружина не здатна подарувати йому дитину. А я б народила і стала фрау мадам. Не хочу повертатися в Україну. В мене там нікого немає: батько помер перед війною, мама в пологах скінчилася. Брати і сестри їсти завжди просять у бабусі з дідусем. Не хочу назад…

Слова били Лукію по живому. Їй самій уже дороги додому не було. Хто ж її пустить з двома дітьми від німця? І хоч хотіла побачити маму і своїх рідних, не наважувався визнати, що не бажала залишати Луку, її серце вже належало цьому чоловікові.

Мрії подруги Марії не судилося здійснитися. І замість вагітності жінка отримала опіки обличчя кислотою. Не важко було здогадатися, що це була справа рук аlte frau Ганца. Коли та довідалася про втіхи чоловіка, понівечила обличчя Марії.

Лука, як міг, рятував Марію. Але наслідки залишилися жахливі – рубці на все обличчя.

Та найгірше довелося Одарці. Її публічно стратили, звинувативши в повторній крадіжці. Чи була вона, ця крадіжка? Мабуть, ні. Найімовірніше, Ганц хотів показати, хто тут господар.

Лукії було боляче і хотілося кричати, адже тут вона дала життя двом своїм дітям і тут вона була безправна, як і її страчена подружка Одарка.

Марія одужала, наскільки це було можливо. Звісно ж, Ганцові вона стала нецікавою. Як і раніше, цьому чоловікові нічого, крім утіх, не було потрібно. Його дружина успадкувала цю фабрику від батька, хоч і була старою. А Ганц не мав за душею і копійки, тому жив із цією жінкою й ненавидів усіх довкола.

В Лукії підростали діти. Анна хапала слова німецькою й українською. Лука не сварився. Казав, що так правильно.

– Я люблю тебе! – сказала Лукія йому лише раз.

Лука не знав української, але зрозумів усе без перекладу.

– Auf diese Worte habe ich schon so lange gewartet (Я так довго чекав цих слів).

Цілував свою кохану Лукію, дякував їй за щастя, яке вона йому подарувала, обіцяв усе владнати, щоб вони офіційно побралися.

– Куди я поїду? Мій дім тут, де мої діти і батько моїх дітей, – казала подрузі. – Хай буде, що буде. Сподіваюся, Гнат живий і колись пробачить мені. Я не знала, що стану щасливою.

– Все правильно, Лукіє, – плакала Марія. – А мене Бог покарав, не буде в мене дітей ніколи. Хто мене таку покохає?

Лукії було шкода Марію: із вродливої дівчини не зосталося й сліду. Але вона залишилася жива… Одарку навіть невідомо де поховали.

На початку 1945 року, коли Лукія була переконана, що їм дозволять з Лукою одружитися, життя вкотре вдарило жінку в спину. Вночі чоловіка забрали й повели в невідомому напрямку люди у формі. Більше Лукія батька своїх дітей не бачила. Розуміла, що ці люди не пошкодують ні її, ні дітей. Тримала зібрані речі. Але куди втечеш без документів та грошей?

Час минав, але Лукію не чіпали.

А потім був час перемоги і з’явилася нагода повернутися додому. Однак Лукія чекала на Луку, який зник назавжди.

Марія плакала від радості, вмовляла подругу поїхати додому. Ще пів року тому замріяна жінка хотіла назавжди залишитися в Німеччині, а сьогодні прагнула якнайшвидше повернутися додому.

– А Лука? Як же Лука? Він повернеться, а нас немає, – хвилювалася Лукія.

– Не повернеться він, дурненька. Його немає вже…

Правда боляче вдарила Лукію.

(Далі буде)