ГЛИНЯНИЙ КУХЛИК

– Випадково і лише раз. У кав’ярні навпроти. Теж іноді туди забігаємо поповнити рівень кофеїну в організмі. То як? Готові скласти мені компанію в обідню перерву?

– Не відмовлюсь, – Ярка тепло примружила очі, а тоді повільно перевела погляд на квіти в горняті. – Не бачили, хто це приніс?

– Подобаються?

– Мої улюблені…

Тарас заховав у кутиках губ непомітний усміх. Рушив до дверей.

– Чекатиму вас у кав’ярні за пів години, – промовив і вийшов.

Ярослава перевела дух. Нічого собі! Такий перекине через плече й понесе в печеру, навіть імені не запитуючи. Хоча… жінка не кривитиме душею, якщо зізнається, що не проти мужнього плеча та печери. Ярославин світ давно вже припинив крутитися довкола колишнього чоловіка й зупинився. Тепер вона крутитиме той світ довкола себе. І якщо випадає нагода зачерпнути щастя і наповнитись гарними емоціями, то чому б нею не скористатися? Кава з морозивом – непоганий старт. А яким буде фініш – час покаже…

***

Жовте листя м’яко стелилось до ніг. Вітер закручував його в танок і пирхав дрібним сріблом пилу. Так давно не було дощу! Спрагла земля загорталась осіннім листям і спивала пошерхлими губами вранішні роси з поруділої від спеки трави.

Ярка стояла біля високих воріт, прикипаючи поглядом до кожного з чоловіків у військовому однострої, які виходили з території частини. Нарешті побачила Тараса. Підбігла, обійняла його й заховала обличчя в нього на грудях.

– Моя дівчинко! – прошепотів Тарас, цілуючи Ярку в маківку.

– Що сказали? – звела на нього повні вологи очі.

– За два дні вирушаємо.

– Куди? – її губи звело нестримним холодом, незважаючи на спеку, що загортала задухою.

– Туди…

Ярка притиснулась до Тараса всім тілом. Ні-ні-ні! Ще бодай тиждень потримати його за руку. Обійняти й зацілувати ці блакитні очі. Не забирайте її щастя! Не виривайте серце з грудей!

Ярка схлипнула. Тарас злегка відсторонив кохану, зазирнув у її очі. Тихо засміявся, торкаючись тремтливих вуст ніжним цілунком.

– І що це таке, пані Яро? Запитую вас! Сильна жінка – і в сльози… Не пасує моїй коханій плакати. Прибережи сльози до нашого весілля, – промовив заспокійливо.

Ярослава завмерла від почутого. А він глянув на її ошелешене обличчя, розреготався і гукнув до побратимів, що гуртувались неподалік, пахкаючи цигарками:

– Хлопці, ви за свідків! – Тоді сягнув рукою в кишеню, дістав маленьку коробочку і простягнув її Ярославі: – Вийдеш за мене?

Жінка притулила руки до грудей і мовчки кивнула. Важко добирати слова, коли серце заходиться від радості й журби водночас. Ярка чекала, доки Тарас надіне обручку, і не стримувала сліз.

– Цілуйтеся вже! – почали кричати побратими, плескаючи в долоні.

Вітер крутив хмарами пилу, на зубах хрустів пісок, а для Ярослави і Тараса час зупинився. Було тільки синє небо вгорі. І жовте листя…

А вже за два дні Ярка провела коханого до автобуса, міцно стиснула в обіймах, не бажаючи відпускати.

– Усе гаразд! Чуєш? – лоскотав шепотом її скроню, яка пульсувала болем. – Час швидко промайне. Приїду додому, справимо весілля… Дівчинко моя! Не сумуй. Незабаром побачимось.

– Знаю… Бережи себе!

Тараса погукали. Він застрибнув на сходинки автобуса. Озирнувся через плече.

– Кохаю! – прошепотіли обвітрені губи.

– Кохаю, – линуло за автобусом, аж доки він зник за рогом вулиці.

Ярка ледве приволокла ноги додому. Безсило впала на диван і пролежала нерухомо до самісіньких сутінків. Намагалась усвідомити глибину порожнечі, що утворилась у ній. Та глибину болю. Переконувала себе, що потрібно вірити в краще. Незважаючи на те, що збіса важко це робити, коли досі триває жорстока війна…

Покійний дідусь не раз розповідав Яро­славі, як його мати чекала тата з каторги. Овсій Пилипович працював учителем української мови, писав поетичні та прозові твори, які публікували в літературних альманахах, і відкрито озвучував власні патріотичні погляди. Радянським посіпакам це не сподобалось. Овсія заарештували. Погрожували йому розстрілом, але все ж «змилосердились» і заслали на каторгу в сибірські табори. Аж за десять років повернувся Овсій Пилипович додому – змучений, виснажений, із переламаними ребрами. Припадав на одну ногу, бо неправильно зрослась кістка після того, як його побили табірні наглядачі. Хворів на сухоти, тож прожив недовго після повернення додому – лише два з половиною роки. Але дідусеві врізалось у пам’ять те, як батьки пригортались одне до одного, як тримались за руки за першої ж нагоди, якими щасливими були разом. І як ненька сипала прокльони на голови катів українського народу, навідуючи батьків останній спочинок.

Минуло стільки років, і правнуки тих, хто ламав українцям кістки й морив їх голодом, знову прийшли вбивати. І тепер уже Ярослава змушена чекати коханого та благати Всесвіт, щоб уберіг його від смерті…

***

Її розбудив барабанний дріб дощу і власного серцебиття. Треба ж такому наснитися! Неначе йде в суцільній темряві й гукає Тараса. А його немає. Чує лише відлуння власного голосу. Так чітко – аж б’є в барабанні перетинки…

Ярка прокинулась. Притиснула долоні до вух. Скроні запульсували болем. Жінка зітхнула, вибралася з-під ковдри й почовгала в кухню. Цей день розпочнеться не з міцної кави, а з пігулки від головного болю. Добре, хоч сьогодні вихідний і не потрібно йти на роботу. Можна загорнутись у ковдру і слухати лагідне муркотіння Ромео.

Щойно ліки втамували біль, Ярослава заварила собі кави. Вмостилась біля вік­на, споглядаючи сумний сірий краєвид і мокрі тротуари, подекуди поцятковані одинокими, потемнілими від надлишку вологи листками. Листопад цьогоріч видався незвично теплим і лагідним. За тиждень – початок календарної зими, а навіть натяку на холод немає. І добре! Без того зимно в душі. Уже два дні минуло, відколи Тарас не телефонує. Його мобільний мовчить, неначе німий. Так уже було, коли був на завданні. Але сьогодні неспокій не просто діймає, він розриває Ярку на клапті.

Приємна мелодія висмикнула жінку з драглистого болота тривоги. Ярка схопила телефон. На екрані висвітився незнайомий номер.

– Ярославо! Це ви? Чуєте мене? – крізь гуркіт важкої техніки проривався чужий чоловічий голос.

– Так, – жінка видихнула клубок страху. – А хто запитує?

– Михайло. Ми з Тарасом в одному підрозділі…

І пауза… Тіло стерпло від недоброго передчуття.

– Де Тарас? З ним усе гаразд? – голос раптом зсохся до скрипучого напівшепоту.

– Не зовсім… Але не хвилюйтеся – живий! У шпиталі. Прилетіло в руку, тож лікарі намагаються її врятувати. Першу допомогу надали вчасно, і прогнози доволі втішні. Та операцій, лікування і тривалої реабілітації не уникнути. Тарас знепритомнів дорогою до шпиталю. Але я точно знаю, що хотів би бачити вас поруч.

– Кажіть адресу! – Ярка аж скрикнула, щосили тамуючи сльози.

А вже за пів години стояла зібрана в дорогу й розгублено перераховувала відкладені на весілля гроші. Тут замало! І на картці негусто. А витрати величезні очікують попереду…

Ярка згадала, що якийсь дріб’язок лежить у бляшанці, з якої досі не вивітрився аромат карпатских гір та ідеально підсмажених кавових зерен. Жінка привезла її з відпочинку. Тарас ще тоді сміявся, що одні пруть додому вовняні капці та килими, а вона – порожню бляшанку.

– Це скарбничка! Складатиму туди дрібні гроші, – Ярослава сказала категорично, щоб не розреготатись від кумедного виразу його обличчя.

От тепер і ця бляшанка стане в пригоді.

Тремтливими руками Ярослава відкинула кришку, витрусила на стільницю вміст бляшанки. Перерахувала. За рік назбиралося декілька тисяч. Звісно, вони не будуть зайвими, але і це – лише піщинка в морі.

Жінка склала купюри в акуратний стосик, загорнула й поклала в таємну кишеньку дорожної сумки. Порожню бляшанку поставила на поличку. Зачепила рукавом теплої куртки дідусевий кухлик – і той із тріском розлетівся на кахляній долівці. Ярка вражено зойкнула, коли серед товстих уламків заблищало жовтим. Нахилилась, торкнулась пальцями царських червінців. Один, два, три… Двадцять шість! Цілий скарб… Ох дідуню! Навіть з іншого виміру життя допомагаєш любій онуці…

Ярка зателефонувала знайомому колекціонерові, пояснила йому ситуацію. Той погодився приїхати. Тож за годину спадок від дідуся зменшився майже втричі, зате тепер уже точно має що дати на лікування.

Мчала в таксі на автовокзал. Серце нестримно галопувало, намагаючись вирватись уперед і першим поцілувати коханого…

***

Осіннє сонце так щедро заливало палату, неначе влітку. Хлопчина на ліжку біля вікна не витримав і засунув жалюзі.

– Засліплює просто, – вибачливо пояснив.

– Тебе – сонце, а мене – кохана дружина своєю вродою, – хрипко озвався Тарас, тримаючи пальцями здорової руки її білосніжну фату. – Досі не розумію, де ти знайшла капелана і як настільки швидко вмовила його на церемонію.

Ярослава засміялась:

– Ну, це було нескладно! Він димів люлькою у сквері, на віддаленій від решти лавочці. У темній рясі, із наплічника Біблія визирає. Важко було не зрозуміти з першого погляду, хто той бородатий дядько з добрими очима. Та його навіть умовляти не довелось!

Тарас похитав головою:

– Я собі наше весілля по-іншому уявляв.

Ярка рвуко нахилилась і чоломкнула в зарослу щоку.

– Одужаєш – і організуємо все, як планували.

Тарас зітхнув та сумно усміхнувся:

– Лікування зжере всі наші заощадження.

– Про це навіть не думай! – махнула рукою. – Маємо деякі запаси.

– Звідки?

– Із кухлика… Ой, це довга історія! Іншим разом тобі її розповім. Зараз твої хлопці принесуть шампанське та цукерки. Лікар сказав, трохи солодкого тобі не зашкодить…

Тарас підніс Ярославину руку до свого обличчя, зігрів теплим диханням тонкі пальчики і лагідно поцілував її:

– Ти моя найсолодша! І цього досить…