ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
481Життєва історія
Дівчина забула зарядити батарею мобільного, тому не скористається навігатором, а діяти за принципом «язик до Києва доведе» не зможе через недостатні знання французької.
Різкий порив вітру нагадав Зоряні про холод, який дошкуляє щораз дужче: жодного сухого рубця на ній! Дівчина здригнулася і заплакала. Якщо йти вечірнім містом навмання, аби не промерзнути до кісток, вскочиш у халепу, як це трапилося з її знайомцем, якого в провулку побили й пограбували темношкірі парижани. Зоряна сердилася: яка мара виманила її з помешкання у вихідний саму-самісіньку першого тижня перебування на чужині? Звуть ту мару жіночою цікавістю!
«Чуєш, маро, – шепотіли Зорянині вуста, яких торкалися водночас і дощові краплі, і сльози, – чуєш, хитрюща маро, ти залишила мене у спокої надто пізно, коли дихнула мені в обличчя безвихідь».
Роздуми жінки перервав фонтан бризок, який підняла автівка, що промчала повз.
– Навіжений! – скрикнула Зоряна і притислася до високої огорожі.
Наступна машина загальмувала навпроти, відчинилися перші пасажирські двері.
– Прошу до салону, – покликав Зоряну м’який чоловічий голос.
Ніщо так не окрилює на чужині, як рідна мова, почута в екстремальній ситуації. Заблудла відчула себе метеликом, який нещодавно був безпорадною гусінню, а тепер летить назустріч теплу та світлу.
– Я геть промокла, – спохопилася Зоряна, торкнувшись рукою переднього сидіння.
– Тоді тобі на заднє сидіння, – порадив шофер.
Зоряна послухалася, і простора автівка рвонула з місця.
– Роздягайся! Повністю, – м’який голос шофера обдав пасажирку полум’ям.
– Навіщо? – жахнулася Зоряна.
– Аби не захворіти.
– Я не стриптизерка!
– Знаю. Одягнеш мій светр, який я годину тому придбав. Тобі, меншій зростом, він буде як сукня.
– Хто ти? – тільки тепер заблудла поцікавилась персоною чоловіка за кермом.
– Я... – шофер деякий час обмірковував відповідь, – я з твого дитинства.
Зоряна полегшено зітхнула, але за хвилину насторожилася:
– Чому не назвав мене на ім’я? І чому не озвучив свого?
– Хотів проекзаменувати твою пам’ять.
– Моя пам’ять отримає двійку.
– Можливо, з моєю підказкою – ні.
– Підказуй.
– Чотири хлопчики-сироти...
– Ой! Усіх чотирьох так рано забрали із села в дитячий будинок-інтернат після смерті бабуні... І жоден у село не повернувся.
– Ну, в такому разі... Старший... Ярослав. Тільки тепер упізнаю за голосом.
– Дивно. Мій голос змінився. Вікова зміна.
– Так, він не дзвінкий, як у підлітка, але тембр його незмінний.
– Роздягайся, я не підглядатиму, – цього разу голос Ярослава був бальзамом на душу. Зоряна з великим задоволенням позбулася мокрого одягу й одягнула теплий светр.
Заїхали на заправку. Ярослав, виходячи з автівки, усміхнувся Зоряні:
– Я стежив за твоїми публікаціями, письменнице. Твої повісті чудові. Власне, ти була постійно в полі мого зору, але я не поспішав наближатися до тебе з певних причин...
Ярослав недоговорив: мусив підійти до заправочного пістолета. Дівчина насолоджувалася теплом, що врешті по-справжньому зігріло її тіло.
«Стежив за моїми публікаціями, – вертілась у голові фраза колишнього друга дитинства. – Не забував мене. А мені має бути соромно, бо я забула всіх чотирьох братів. Вони так бідували, коли осиротіли. Загибель батьків від удару електричного струму на власному подвір’ї підкосила б будь-кого, а ці бідолахи виповзли з-під брили нещастя. Їхня старенька бабуня, яка взяла над хлопцями опіку, привчила їх до важкої праці, за яку щонеділі частувала дітей калачиками. Як вони ласували тими глевкими, трішки підсолодженими дарами сирітської долі!».
Жоден сторонній не міг без сліз дивитись на янголят, яким на декілька хвилин повертають дитинство... Плакала й вона, семирічна Зорянка, яку... охоплювала цікавість: які ті калачики на смак? Одного разу вона попрохала у хлопчиків шматок. Брати завмерли. У них випрошують шматок дитинства, що умістився в тендітних долоньках! Так і стояли непорушно всі четверо навпроти сусідської дівчинки: хтось картав поглядом, хтось струменів здивуванням. А тоді Ярослав простягнув цікавій сороці декілька крихт: на, ласуй! Крихти були їй несмачними. Ще б пак! Заможна на той час родина цікавої сороки не відмовляла їй у вишуканих ласощах. Зорянка побігла додому, звідки під вечір принесла братам калачики з найкращого тіста і з родзинками.
Першою на сусідському подвір’ї Зоряна зустріла стареньку бабуню. Та спохмурніла і подарунків для сиріт не взяла...
Ярослав заправив автівку і знову сів за кермо.
– То чому не наблизився? – пригадала Зоряна, що говорив її рятівник.
– Боявся, що ти виявишся іншою... Не такою чарівною, як твої літературні героїні. Творчі люди егоїстичні.
– Тоді наша зустріч буде останньою. Я і справді така певною мірою.
– Міра мірі не рівня...
– Коли тебе міряють, краще залишитися наодинці.
– Відвезти тебе туди, де мешкаєш?
– Так.
– Назви адресу.
– Не можу. Не пам’ятаю, – раптова образа Зоряни поступилась місцем занепокоєнню. – Адресу записано в нотатках мобільного, а він розряджений.
– Не біда, – Ярослав додав газу. – Мій будинок – до послуг егоїстки певною мірою.
– Твій будинок? – Зоряна відчула, що зараз її вкотре візьме в полон жіноча цікавість. – Я згодна.
Домчали до околиці Парижа, повернули в затишний провулок. Невдовзі увійшли у триповерховий особняк. Ярослав вказав на звивисті сходи вгору:
– Будь ласка!
Гостя похитала головою:
– Ні, гостинний, іди першим. Моя нова сукня, одягнена на голе тіло, занадто коротка, аби дотримуватись правил етикету.
– Вибач. Не взяв цього до уваги, – Ярославові міцні ноги понесли його на третій поверх.
Зоряна заледве встигала за Ярославом. Зупинилися у просторому кабінеті.
– Ця розкіш, – мовив господар, – увесь цей будинок із недешевим ремонтом виріс, Зоряно, з глевких калачиків. Дивуєшся, як це? Мудра бабуня навчила онуків не цуратися глевкого. Кожен із нас, чотирьох братів, міцно став на глевкому на ноги і досі не зупиняється на досягнутому. У мене в Парижі власна будівельна фірма, чимало проєктів...
– Розумію... – гостя підійшла до вікна. – Мої смачнючі калачики могли вас зіпсувати... Ваша бабуня мала рацію...
– Про що ти, Зоряно? – звів брови Ярослав.
– Не має значення. Важливіше інше – мій егоїзм, якого могло зовсім не бути.
– Ми подолаємо його разом, – вуста Ярослава торкнулись дівочих. – У нас на це є десятки років.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
64
Життєві історії
