ГІРКИЙ ПОЛИН

Саме тоді народився Тарасик. Ольга до дрібниць пам’ятає той липень, ту спеку та важкість повітря, яке несила було ковтати немовляті. Вона виносила його ввечері до річки, і малий засинав, надихавшись свіжості та згірклого за день полину. Всю ніч він спав, щоб зранку знову кричати від спеки. Мати казали, що мо’, дитину болить животик, то варила лікувальні трави, та маля все так же нервувало, нестерпним плачем просилося на руки і затихало аж увечері, біля річки.

Легше стало десь за тижнів два, коли пішов дощ. Тоді дитина втихомирилася.

Подорослішавши, Тарасик, коли наставало літо, всі дні проводив біля водного потоку, тішачись вологістю та свіжим подихом, пускаючи паперові кораблики й плаваючи, наче мале жабеня. Спеку переносив важко і, трохи підрісши, казав, що буде капітаном корабля, бо той може бути в морі скільки йому заманеться.

Поїхав із села, щойно закінчив школу, до Одеси, вступив до омріяного вишу, підробляв то там, то сям, а потім пропадав у морі, час од часу приїздив до матері в село.

На власну сім’ю бракувало часу. Та й хто тих моряків чекає з рейсу? Одиниці вірні, а йому ще така не трапилася. Відмахувався від матері, що ще все встигне, і знову їхав до моря. Так було щороку, аж до лютого 2022-го. Тоді він зірвався з насидженого місця й повернувся додому. Сказав, що наплавався, тепер воювати піде. Як телефонував востаннє, був такий самий спекотний липень, який пахнув полином, війною та невиплаканими материнськими слізьми.