Жіночі історії
Гані – 15 років! Вона гарнесенька, білолиця і тонкостанна. На неї вже задивляються і ровесники, і старші парубки. А їй упав в око та й переселився в серце Грицько, отой, що чуб кучерявий, а голос такий чарівливий! Ганя дослухається до трепету свого серця, ще не розуміючи, як його вгамувати, сором’язливо опускає очі під час зустрічі. Дівчині хочеться затиснути своє серденько в долоні, аби ненароком Грицько не почув його несамовитого стукоту та не помітив в очах шаленої радості.
Коли Ганя закінчила вісім класів, то Григорій – одинадцять. Після школи працювали на колгоспних полях, ходили на скитрування, де солому тягали волокушею. Грицько був обліковцем, майже керівником! На юну дівчину, здавалося, зовсім не звертав уваги. А якось у День молоді зібралися юнаки та дівчата на площі в центрі села, всі святково одягнені. Як завжди, організовували різні конкурси. В одному з них на вершині височенного стовпа прив’язали хустинку. Хлопець-доброволець мав дістати її і подарувати дівчині, яка йому подобається. Григорій був спортивним, підтягнутим. От він і поліз, дістав ту хустинку і пішов просто до гурту, де стояла Ганя з подругами, мабуть, хотів віддати їй. А дівчина перелякалася, засоромилася і втекла. Григорій змушений був віддати хусточку подрузі Ганни.
Але невидима іскорка взаємної приязні таки загорілася поміж них. Тоді молодь вечорами збиралася біля клубу. Григорій дедалі частіше опинявся там, де була Ганя, починав із дівчиною розмову, жартував до неї.
Випускний вечір збігся в обох, тому й тут були майже поряд. Настав час продовжити навчання в інших закладах. Григорій одразу вступив до педагогічного інституту, а Ганя, вступаючи до медучилища, не пройшла за конкурсом. Хотіла відразу забрати документи, але за порадою незнайомої, але, як видно, чуйної жінки влаштувалася працювати санітаркою, аби мати початковий професійний стаж. Молоді люди писали одне одному скромні листи про навчання, про студентські будні, але ні словом не обмовилися про свої почуття.
Коли батьки шукали Гані квартиру в Білій Церкві, то випадково зустрілися з жінкою на ім’я Хайка, яка впізнала Ганину матір. Як стало відомо, вони були знайомі з Ганиними родичами та сусідами в селі, бо в роки війни єврейські родини переховувалися та квартирували в цих сім'ях. У діда Гедаля була старенька швейна машина, і він, його дружина Хайка та сестра Зіна обшивали все село. З якою вдячністю згадували ці старі євреї всіх селян – українців поіменно, пам’ятали всіх маленьких дітей, яким старий Гедаль привозив у подарунок іграшки-пищики, а Хайка із Зіною перешивали старі солдатські шинелі на пальта та жакети дівчаткам-підліткам. Гедаль із Хайкою залюбки взяли Ганю на квартиру, де вона почала завзято готуватися до вступу, дівчина все повторювала, писала твори, штудіювала хімію. Жила Ганя в єврейській родині, де господар шив на швейній машинці та співав українських пісень. Ганя йому підспівувала. Господиня не могла співати, бо нещодавно схоронила дорослого сина, а господар у такий спосіб переживав своє невтішне горе.
З Григорієм зустрічалися лише на канікулах. Товаришували красиво і платонічно, навіть цілуватися було страшно. Ходили, тримались за руки і розмовляли, розмовляли. Не дозволяли собі ніяких вольностей, але їхнє кохання цвіло й міцнішало що не день. І потреба в зустрічах була нестерпною. Це кохання було як квітка, що починала своє цвітіння.
Звичайно, були під час навчання і вечори, і зустрічі, і хлопці-залицяльники. Але Ганя всіх порівнювала з Грицьком і не бачила рівних йому. Доки навчалися, про одруження мови не вели. Навчалися в різних містах, бачилися рідко, більше листувалися. Отак проминуло п’ять років.
Наприкінці навчання домовилися про сватання, бо, за тодішніми законами, молодих фахівців скеровували в різні куточки України, а Ганя і Григорій уже не хотіли розлучатися. Після навчання повернулися в село, розписалися в сільській раді, а весілля домовилися відсвяткувати на Різдво. Увесь тиждень гуляли весілля з неодмінними атрибутами сільських традицій: і снопа молотили, і курей водили, і весільних батьків на санях катали.
Григорій пішов працювати в сільську школу вчителем фізики, а Ганя – медсестрою в місцеву лікарню. Закоханими в голос і харизму Григорія у школі були не лише учні, а й учителі. Він був справжнім сільським інтелігентом. Ганя пішла в невістки, а невістка, як відомо, чужа кістка. Всяке бувало. Невдовзі народився син Василько. Радість затьмарила звістка про те, що Гришу забирають до війська. Ганя вкрай розгубилася: дитинка маленька, а його забирають. Хотіла йти жити до своїх батьків тимчасово, але мудра її мама наполягла, щоб таки залишилася, бо все може бути: і наклеп зведуть, і плітки почнуть поширювати. Збирала Ганя сумку коханому в дорогу і плакала. Прийшли випускники та вчителі провести свого колегу й наставника. Шкільний автобус повіз її Грицька, а вона залишилася з чотиримісячним сином на руках. Він такий іще був маленький, що нічого не розумів, лише навчився усміхатися та радіти мамі.
Григорій служив на Уралі у вертолітному полку. Там такі суворі зими, що чоловік аж вуха повідморожував. Писав листи з армії щодня. І Ганя малювала синову ручку й хоча б десять слів відписувала щодня. З Васильком допомагала прабабуся Олександра. Ганя бігала що три години через річку годувати сина грудьми. Якось прийшла тихенько, а бабуся співає українських пісень. Хлопчик спить, а вона співає. Ганя тихенько обійняла стареньку за плечі. «Це ти, Ганю? А я ось забула про лиху годину та й співаю!» – сказала вона. Прабаба виспівала Василькові щасливу долю.
Напередодні Нового року Григорій несподівано приїхав додому, тихесенько зайшов до хати. Ганя саме покупала сина, якому вже був майже рік. Василько сидів на теплій лежанці, обгорнутий рушником. Гриша швидко зняв шинелю і підхопив сина на руки. Підкидав до стелі, а малий голосно сміявся та показував татові свої перші зубчики. Пораділа вся родина. Побув трохи тато та й пішов дослужувати, а Василька няньчила то прабаба, то тітка. А як не було кому, то Ганя брала його на руки та й – до мами, бо вона в ланці сапала, тож не було кому й корову прив’язати. Посадить Ганя хлопчика біля великого кудлатого собаки, а він качається із псом, поки вона корову видоїть, бо маму шкодувала.
Коли в сільську раду зателефонували, що Григорій повертається з армії, закінчивши ще й двомісячні курси офіцерів, Ганя саме була на роботі. Забігла до крамниці, купила продукти і кулею помчала додому. Швиденько зібрала сина і пішла з ним зустрічати свого солдата. Василькові було лише півтора року, а коли його запитували, куди йде, то він гордо відповідав своєю дитячою мовою: «Тато їде!!!».
Почали будинок будувати, брат Григорія у всьому допомагав. Згодом зажили в новій оселі. Як кажуть, своя хата – своя правда! Народили собі ще й донечку. Добрий чоловік, його всі любили. Збоку наче все до ладу. Але було всяке в житті: і добре, і погане, бо й роботи Григорій мав такі, що все між людьми. А люди різні бувають. Проте Григорій завжди все допомагав удома, на город разом, стежив, щоб сапа була гострою, шкодував і оберігав свою Ганю. А як Григорій любив своїх дітей! Як старався для них добути все, чого, можливо, сам ніколи й не мав, бо був він зі звичайного сільського роду, не пестили Григорія ні батьки, ні діди, був він вихованим, чемним, порядним і працьовитим.
Хвороба прийшла неочікувано і зробила із сильного, мужнього чоловіка, колишнього спортсмена безпорадного та немічного, якого до самої смерті ревно доглядала, оберігала й обходила вірна дружина Ганя: «Бо іншого такого немає». Треба було це бачити: невеличка жіночка допомагала взимку чи влітку огрядному чоловікові йти з ходунцями... Це була така світла і свята любов жінки до чоловіка. А коли Григорій помер, то Ганя сказала на цвинтарі своїм дітям: «От і все, діти, схоронили ми моє кохання».
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

