ГАЛОПОМ ПО СВІТАХ

– Ет, що з вами, бабами, говорити?! – якось розпачливо махнув рукою чоловік і пішов на роботу.

Його маленька приватна фірма трималась на волосинці, але приносила такі-сякі доходи. Я працювала медсестрою і давала собі раду, не просячи грошей у чоловіка. Люди люблять мене, керівництво заохочує працювати ще більше. Словом, встигаю якось і вдома все зробити, і серед людей побути. Щоправда, маю таку звичку ще з підліткового віку – прокидаюся вдосвіта, перед п’ятою ранку, встигаю наварити їсти, але вкладаюся спати вже перед десятою вечора. Чоловік мене розуміти не хоче. Але донька звикла, тому не телефонує в цей час. Та й коли телефонує, то хіба що приватно. З татом вона круто посварилась перед від’їздом. Тоді чоловік нажалівся на свою одиначку батькам, тож Каріна мала гостру розмову з бабцею і дідом. Вони мало не плакали, стоячи перед автобусом, який забрав їхню єдину внучку «туди, де дідько каже на добраніч» – то були слова розчуленого дідуся.

Із чоловіковими батьками я намагаюся менше спілкуватись, хоч мешкають вони на сусідній вулиці. Свекруха ще менш-більш прийнятна, а от свекор такий же сентиментальний і домашній, як мій чоловік. Здебільшого те, що не збігається з його поглядами на життя, відразу ж стає «не таким», «неправильним» і навіть небезпечним. Тому я обрала свій маршрут від кухні на роботу.

Каріна не збиралась і поки що не планує повертатись додому. Чоловік переказував їй через мене, щоб вона не робила дурниць і щоб не забувала, що тут вона має свій дім, родину та майбутнє.

– Що там тато каже? Не робити дурниць? Ех, та вже пізно, мамо! Кілька дурниць я таки встигла зробити. Через одну таку дове­лося скоренько звалювати у Великобританію. Але то непогано – я «піджену» свою англійську й побачу, як живуть справжні анг­лійські сноби!

– Каріна передала тобі привіт, тату!

– І все? І як вона почувається? Німці її не ображають? Бо я тих фріців знаю!

– Вона вже десь п’є чай із Шерлоком Голмсом!

– Тобто?

– Тобто вона вже у Великобританії. Тож усе гаразд!

Поки наша доця пізнавала світ, у державі почалися зашквари і розхитування. Чоловікова фірма збанкрутувала. Моїх заробітків вистачало хіба що на базові потреби: їжа, комірне, телефон. Чоловікові батьки передавали нам свою городину, адже боя­лися за свого єдиного сина. Але не страшно, адже ми в себе вдома й у своїй хаті! А як відомо, у своїй хаті своя правда, і сила, і воля.

Чоловік застряг вдома і геть чис­то розклеївся. Роботи не шукав, вигрібав із заначки ще ті гроші, які мав. Однак гроші почали закінчуватись чи закінчили починатись. Якогось дня чоловік уже пішов позичати до батьків, бо в мене брати не насмілювався. А потім уже й зовсім засів удома, курсуючи від кухні до телевізора. І все це мені почало дико не подобатись. Про це я розповіла Каріні. Вона не дуже здивувалась. Просто мені поспівчувала, знаючи непростий і зовсім не дорослий характер нашого тата.

Чоловік став нестерпним. Тепер, просиджуючи вдома, як отой хатній кіт, він не мав кого вчепитися, тому очікував на моє повернення з роботи, аби вчепитися до наших стосунків. Після кількох місяців такого емоційного двоборства мої нерви почали деренчати і рватися. Я і так викладалася на роботі, старалася тримати хату в порядку, а за це не чула навіть елементарного «дякую».

Усе це назбирало повно намулу в моїй душі. Я вирішила розповісти про це своєму давньому колезі, медбратові Роману. Він пожалів мене, а також урятував від родинної самот­ності. Якщо чесно, я й не думала, що мій давній приятель став для мене справжнім другом і… ну, так – коханцем. Можна сказати й так. Роман уже давно мешкав сам, діти в нього дорослі, дружина пішла до багатого. Тому часто я зависала в нього й деколи готувала там їсти. Чоловік ні про що не здогадувався, а його підколки мене вже так глибоко не доймали.

– От я з тобою намагаюся посваритися, довести свою правоту, а ти така спокійна, як анаконда! – дивувався чоловік.

– Бо мої нерви не безмежні! А ще я маю чудове заспокійливе! Мені допомагає!

– То дай мені того заспокійливого! Я теж хочу бути таким спокійним!

– Тобі воно не допоможе! Краще пошукай нову роботу, бо байдикування вдома явно не допомагає! Ти перетворюєшся на лінивого хатнього кота! Тому нумо, рухайся і не шукай винних у своїй біді.

Чи я мала сказати чоловікові, що між нами вже давно все вигоріло і розсипалось? Чи мала піти до Романа й цим влаштувати родинний скандал? А кому це треба? Роман і сам не хотів, аби я переїздила до нього. Нас усе влаштовувало. Нікому це не шкодило. І я не вважаю це гріхом. Вважаю це виходом із ситуації, що склалася. І нехай так буде, скільки може бути. До речі, Каріна мене підтримала в цьому рішенні:

– Мамо, я чудово знаю нашого тата! І хочу, щоб ти була щасливою та здоровою! Все інше не має значення! – он як по-дорослому розмірковує моя дівчинка.

– Хоч скажи, як ти там даєш собі раду? Чи маєш якогось хлопця?

– Загалом життя прекрасне. Я так багато всього пережила, побачила і ще більше в чому переконалась. Був у мене один німець, Ганс. Такий рудий, як сонечко. Він виявився дуже правильним і скупим, тому я пішла від нього. Тут, у Великобританії, у мене є знайомий з Китаю. Він капець який розумний, програміст. Я мешкаю в нього, бо не стягую винаймати навіть кімнатку в гуртожитку. Тут усе шалено дороге. Але – не повіриш – ми не спимо разом. Тобто він погодився, щоб я спала на сусідньому ліжку. Ми разом харчуємось, перемо одяг і ходимо гуляти. Одного разу навіть випрали його кросівки і мою мереживну блузку, і то був зашквар! Всі наші друзі й сусіди думають, що ми хлопець і дівчина. Але тут, боронь Боже, ніхто не дозволяє собі розпитувати щось інтимне, типу, чи ми разом спимо і що плануємо. Ну, ходимо ми собі разом, і цього достатньо. А не так, як у нас – бабця вже прочитала би мені чотири лекції про мораль і подружнє життя. Тому, мамцю, не парся! Дядько Роман – суперовий! І я рада, що він є у твоєму житті! А тато сам винен у тому, що перестав розвиватися і поводитись як чоловік. А взагалі-то, я готую документи на Канаду.

– І я рада за тебе, доцю! Ти маєш нагоду побачити світ, вибрати свою дорогу. А ще пам’ятай, що ти завжди можеш повернутися додому!

– Дякую, мамо! До зв’язку! – Каріна побігла кудись, щось пояснюючи по-англійськи своєму китайському другові.

Ну так, тепер такий світ настав. Бережу доцині фотографії з Дрездена, Мюнхена, Лондона, Калгарі, просто з якихось святкувань. Бо це моя дитина, і я рада, що вона не тримається за мою спідницю, а по-дорослому мандрує світом. Так, галопом по світах, бо кожна держава – то окремий світ зі своїми правилами, традиціями і порядками. Всюди їй цікаво і всюди вона дає собі раду. Шкода, що в часи моєї молодості не було такої змоги, тож нехай хоч Каріночка поживе цікаво!