ГАЛОПОМ ПО СВІТАХ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Зараз моя Каріна в Канаді. Не знаю, чого вона аж туди поїхала. Вдома їй нічого не бракувало. Могла б собі жити й не тужити, одружитися з кимось. Але одного дня донька прийшла додому, поклала перед нами диплом про вищу освіту, спакувалась і чкурнула.

Першою країною, куди її занес­ло, була Німеччина. Там Каріна бавила німецьких бахурів і паралельно вчилася. Чесно, я була рада й горда за свою дівчинку. А от наш тато, тобто мій чоловік і Карінин батько, зрозумів це як особисту трагедію і невдячність:

– Адже ми стільки в неї вклали сил, грошей, часу, знань! – обурювався він.

– Ну так, бо ж вона наша єдина донька! – намагалась я говорити з чоловіком як із дорослим. Проте він вперто й емоційно повертав розмову в русло вічних конфліктів «батьки і діти».

– Ні, то все через тебе, мамусю! Бо ти завжди казала їй, що вона може робити що хоче. Спочатку пішла вчитися на ту геологію чи геодезію, а потім взяла й дременула кудись. Що їй тут бракувало?

– Та нічого не бракувало! Захотіла дитина побачити світ! А якщо є така нагода, то чому б нею не скористатися?

– А якщо вона привезе нам якогось чорношкірого зятя і таких же онуків?

– Ти щось маєш проти чорно­шкірих? Зрештою, наша Каріна обере собі того, кого захоче. І ми їй не зможемо заперечити.

– От, і тут працює твоя вседозволеність.

– Чоловіче, те, що ти називаєш вседозволеністю, в інших називається подорослішанням! Чи ми мали прив’язати її до стола й нікуди не відпускати? Та вона вже повнолітня!

– Ет, що з вами, бабами, говорити?! – якось розпачливо махнув рукою чоловік і пішов на роботу.

Його маленька приватна фірма трималась на волосинці, але приносила такі-сякі доходи. Я працювала медсестрою і давала собі раду, не просячи грошей у чоловіка. Люди люблять мене, керівництво заохочує працювати ще більше. Словом, встигаю якось і вдома все зробити, і серед людей побути. Щоправда, маю таку звичку ще з підліткового віку – прокидаюся вдосвіта, перед п’ятою ранку, встигаю наварити їсти, але вкладаюся спати вже перед десятою вечора. Чоловік мене розуміти не хоче. Але донька звикла, тому не телефонує в цей час. Та й коли телефонує, то хіба що приватно. З татом вона круто посварилась перед від’їздом. Тоді чоловік нажалівся на свою одиначку батькам, тож Каріна мала гостру розмову з бабцею і дідом. Вони мало не плакали, стоячи перед автобусом, який забрав їхню єдину внучку «туди, де дідько каже на добраніч» – то були слова розчуленого дідуся.

Із чоловіковими батьками я намагаюся менше спілкуватись, хоч мешкають вони на сусідній вулиці. Свекруха ще менш-більш прийнятна, а от свекор такий же сентиментальний і домашній, як мій чоловік. Здебільшого те, що не збігається з його поглядами на життя, відразу ж стає «не таким», «неправильним» і навіть небезпечним. Тому я обрала свій маршрут від кухні на роботу.

Каріна не збиралась і поки що не планує повертатись додому. Чоловік переказував їй через мене, щоб вона не робила дурниць і щоб не забувала, що тут вона має свій дім, родину та майбутнє.

– Що там тато каже? Не робити дурниць? Ех, та вже пізно, мамо! Кілька дурниць я таки встигла зробити. Через одну таку дове­лося скоренько звалювати у Великобританію. Але то непогано – я «піджену» свою англійську й побачу, як живуть справжні анг­лійські сноби!

– Каріна передала тобі привіт, тату!

– І все? І як вона почувається? Німці її не ображають? Бо я тих фріців знаю!

– Вона вже десь п’є чай із Шерлоком Голмсом!

– Тобто?

– Тобто вона вже у Великобританії. Тож усе гаразд!

Поки наша доця пізнавала світ, у державі почалися зашквари і розхитування. Чоловікова фірма збанкрутувала. Моїх заробітків вистачало хіба що на базові потреби: їжа, комірне, телефон. Чоловікові батьки передавали нам свою городину, адже боя­лися за свого єдиного сина. Але не страшно, адже ми в себе вдома й у своїй хаті! А як відомо, у своїй хаті своя правда, і сила, і воля.

Чоловік застряг вдома і геть чис­то розклеївся. Роботи не шукав, вигрібав із заначки ще ті гроші, які мав. Однак гроші почали закінчуватись чи закінчили починатись. Якогось дня чоловік уже пішов позичати до батьків, бо в мене брати не насмілювався. А потім уже й зовсім засів удома, курсуючи від кухні до телевізора. І все це мені почало дико не подобатись. Про це я розповіла Каріні. Вона не дуже здивувалась. Просто мені поспівчувала, знаючи непростий і зовсім не дорослий характер нашого тата.

Чоловік став нестерпним. Тепер, просиджуючи вдома, як отой хатній кіт, він не мав кого вчепитися, тому очікував на моє повернення з роботи, аби вчепитися до наших стосунків. Після кількох місяців такого емоційного двоборства мої нерви почали деренчати і рв...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!