Історія з життя
Морський пляж французького побережжя наповнюють відпочивальники під парасолями, на лежаках, а то й горілиць на ряднах чи на рушниках. Темно-синя барва Середземного моря поривається добігти до різнобарв’я багатолюдності – тілесного та одежного. Щоправда, на всіх одягу обмаль, аби благодатне сонце залишило на тілі бронзові автографи, якими можна буде похвалитися тим, кому відпочинок біля моря скрутив дулю.
Гуцул Пилип човгає уздовж пляжу і примружує від задоволення очі. Найтепліші хвилі прибою омивають його натомлені за тиждень ноги. Інколи та чи інша хвиля здіймається вище і замочує труси гуцула з написом «СРСР». Плавкам років тридцять, не менше, вони геть полиняли, зате служать власникові завдяки міцній тканині. Дехто з тямковитих зустрічних, подивований назвою імперії зла на трусах, запитально зводить на гуцула очі, а він відповідає виразом свого обличчя: на тому місці тій імперії й місце.
Поза тим пекуче сонце заходить за хмарку, і вже тямке пре з голови староновомодника.
– Михасю, – каже парубкові, який дибає услід, – а сфотографуй мене моїм мобільним і скинь світлину на телефон Стефці. Ти то потрафиш? Поки тінь, Михасю.
Рудий парубок з першим вусом хвацько присідає з «Wiko» прохача, фотографує й одразу надсилає фото його дружині.
– Зателефонує і похвалить! – копилить губу гуцул. – Ще й почваниться перед сусідками: йой, який гарний вигляд має чоловік біля моря!
«Wiko» справді задзеленчав, а невдовзі вухо гуцула впіймало крик, якого він не сподівався.
– А шляк би тебе трафив! А кров би тебе нагла, Пилипе...
– Стефцю, – виструнчився Пилип, – щось не так?
– Що за гола мадам збоку стоїть? Дупою світить! – крик у вусі перейшов у вереск. – Уб’ю, паразите!
– Стефцю, – забігали очі гуцула, – вона в купальнику. То такий купальник, що ззаду його на тій мадам не видно, а спереду видно, але трішки.
– Марш звідти! – просвердлив почервоніле вухо наказ. – Хутко!
– Куди, Стефцю?
– Туди, де мадам нема, кобиляку!
– Ага, гаразд. Біжу купатись за дамбу, – гуцул Пилип з телефоном біля вуха пробіг декілька метрів пляжем, а коли в його очах зблиснула хитринка, зупинився.
– Стефцю, за дамбою акули скачуть, як коні! – мовив, удаючи переляк. – З’їдять твого чоловічка! З ким тоді житимеш?
– А шлячок би тебе... А крівця би... – жіноча істерика у вусі начебто вщухала. – Та купайся вже з тими мадам, але баньки заплющ!
– Дякую, дружино! – Пилип, відклавши телефон, шубовснув у море.
Рудий парубок шкребе потилицю, а потім довго хихикає.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

