ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
355Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Залишаючись осторонь, позираючи звіддаля, цього дня вона думала навіть не виходити з дому. А куди йти? Вона не шукала романтики. І хоч запрагла любові, скучила за обіймами, та не варила любовного зілля і вже сто років не намагалася причарувати когось. Може, не вміла, а може, просто боялася. Часом питала себе: «А раптом не пізно?», «А чи не ліпше було б?», але серце стискалося від давно пережитої втрати і не вірило в те, що щастя все ще можливе. Де його тепер знайдеш, де зустрінеш у цьому віці кохання? Це молодість чиста, щира, сповнена надій та очікувань. Але ранок настав і все пішло не за планом.
– Як до вас звертатися, шановна?
Розгорнувши десь посередині амбарну книгу в шкіряній палітурці, бородань розтяжним почерком написав: «Нездійснене бажання №»
– Розалінда. Матвіївна.
– Не стійте над душею, Розаліндо… Матвіївно.
Рвучким рухом він вказав на стілець, що причаївся біля дверей, і жінка слухняно всілася.
– Дякую, – прошепотіла вона радше собі, ніж йому, та він почув і відкинув:
– Не дякуйте. Не поспішайте. Я ще нічого для вас не зробив.
У приміщені маленькому, як сірникова коробочка, стояв захаращений паперами стіл, книжкова шафа і купа горщиків з квітами. А ще стілець, на який всідалися гості, і другий, на якому сидів пан експерт. Загалом затишно. Розалінда Матвіївна чхнула. Вона швидко все роздивилася і принюхалася. Тут скрізь пахло пилом.
– То як ви тут… опинилися? Пролізли крізь чорний хід?
Захар Лукич Пильний щось завзято писав і встигав ставити свої короткі запитання.
– Та ні, – затиналася Розалінда Матвіївна, – я увійшла, як усі нормальні люди, крізь двері.
– Ну, так, так, – промимрив Пильний, – звичайно. Дехто шукає цей портал все життя, а декого двері знаходять і кличуть самі.
– Не… розумію. Чому ви так кажете?
– Ну, тому що тут таємна контора!
В цей момент Захар Лукич відклав ручку і пояснив:
– Будь-хто сюди дорогу не знайде. Певно, у вас вже є дозвіл – зразковий рекомендаційний пакет.
– Як сказати, – підвелася Розалінда Матвіївна, – я б не прийшла, звісно, якби… не нездійснене бажання.
– Ви б не прийшли до мене, якби не мали життєвого досвіду! – вигукнув Захар Лукич, злякавши гостю, як пташку. – Без життєвого досвіду сюди ніхто не приходить. Ви ж його маєте в достатній кількості?
– Я… авжеж, досвід є. Всюди треба досвід… як на роботу. Дозвіл теж є.
Вона заметушилася і витягла із сумочки паспорт.
– От і любо, – очі у пана Пильного запалали цікавістю.
Потім в її руках з’явився доволі великий флакон. Здавалося, в ньому плюскочуть парфуми. Або якась чарівна рідина. Сльози?
Пильний зіскочив зі свого місця і, підбігши, вихопив флакончик із рук.
Жадібно роздивляючись, угукаючи та мугикаючи, він не приховував подиву:
– У-у-у-ух! Скільки випробувань ви пройшли. Скільки життєвих іспитів склали. Але як же без пестощів, подарунків, кохання? Я б не зміг.
– Річ у тому, що я теж більше не можу. Хочу бути коханою і кохати, – випалила вона одним духом.
– Чудово! – всміхнувся пан Пильний. – Мені ця щирість подобається, ще й як!
Він ледь не розцілував пані Розалінду, бо досвід у неї видно й без того – блискучий.
– Ви знали, куди із цим іти, – гарцював він, притискаючи її флакончик до серця. – Такий скарб! Такий скарб!
Розалінда Матвіївна занепокоїлась і попросила їй його повернути. Тож хоч як надихнув Пильного цей непристойно багатий досвід, довелося віддати флакон хазяйці. Чужий скарб! Можна тільки позаздрити. Але він їй не заздрив, бо знав, що таке цінний досвід.
– Так-так, повертаю вам ваше, – схаменувся він і зміряв жінку оком ще раз. Він зробив це коректно, майже непомітно, навскіс, але не втримався і по-парубоцькому присвиснув:
– Красуня!
Потім замислився, спохмурнів.
– Не розумію. Чому на вас досі ніхто не глянув?
Розалінда Матвіївна зітхнула:
– Гляділи. Але ви ж самі бачите, що в мене є досвід. Здається, це їх відлякує? Скажіть. Ви ж у цьому експерт.
Пан Пильний торкнувся почесного ордена, де було викарбовано одне-єдине слово «експерт». Потім захитав головою і пішов думати за свій захаращений паперами стіл.
Стрілки годинника ворушилися, час спливав, а він думав… Уже років сто у ці двері ніхто не заходив. Тому що без досвіду вхід сюди заборонений. Хто ж знав, що одного ранку все зміниться?
Збоку здавалося, ніби експерт у тупику. Що він їй може сказати? Що порадити? Куди відрядити? Треба ж реально дивитися на такі речі. Жінка яскрава, сучасна, освічена. Така на абикого не погодиться. Така дивиться не на слова, а на вчинки і, як рентген, бачить, хто брехливий, хто жадібний. Їй треба відповідального чоловіка, з досвідом…
– Може, я зайду іншим разом?
Гостя схопилася і вже зібралася тікати.
– Не поспішайте! Чекайте, – зіскочив зі свого місця Пильний. – Ви до мене прийшли по пораду. Як я вас відпущу без нічого? Треба ж вас заміж видати.
– Заміж? Я вже, певно, спізнилася.
– Спізнилися. Але нічого не втратили. У вас тепер хоча б є перевага: з вибором можна не поспішати. До того ж ви не єдина, хто так… небезнадійно спізнився.
Він ніби шукав якусь відповідь в Хроніках Акаші, дибуляв від однієї стіни до іншої, від шафи до столу, від вікна до дверей – чекав Інсайду. Чекав і таки дочекався.
– Завтра весна! – скрикнув він. – Ви про це чули?
Розалінда Матвіївна несвідомо поглядала на двері.
– Здається, краєм вуха щось чула, – сухо сказала вона.
– Бабак Тимко Третій навіщував нам ранню весну! – оживився і застрибав, як хлоп’я, Пильний Захар Лукич. – Його навіть не довелося будити! Тимко сказав, що весна скоро прийде. Це така гарна звістка, Матвіївно!
Пані Розалінда затріпотіла віями, і куточки її коралових вуст розтягнулися в привабливу усмішку.
– Це шанс! Треба її зустрічати, – підсумував він і впевнено тупнув ногою.
– Кого зустрічати?
– Кого-кого? Весну, звісно! І любов.
Він стиснувся, скрутився, замружився, а тоді розпрямився, розкрилив руки і на повні груди вдихнув.
– Отак, – сказав Пильний, – отак можна зустріти любов. Розкрити для неї обійми і, як у дитинстві, наповнити нею себе.
– А в мене вийде? – спитала жінка. – Я вже забула, як це робити…
Захар Лукич підійшов ближче, торкнувся її жіночних плечей і запевнив:
– У вас усе вийде. Ви себе в дзеркалі бачили? Ну красуня ж! Це я вам кажу як експерт.
Підбадьорливим вигуком він іще раз налякав свою гостю, але вона усміхнулась – згадала, чого прийшла.
– Хочете, щоб ваше бажання здійснилося? Слухайте уважно, що я вам зараз скажу…
Вона вміла слухати, тому все почула.
– …і головне, не сидіть вдома! – наголосив Захар Лукич.
– Добре, спробую, – пожвавішала пані.
– Спробуйте, – схвально всміхнувся експерт.
Окрилена Розалінда Матвіївна, наче дівчинка, випурхнула з переходу метро. Програма була насичена. За дві години вона відвідала історичний музей, зайшла до книгарні і, попри всі сумніви, обрала любовний роман. Потім зазирнула у продовольчу крамничку, накупила собі смакоти і замовила флетвайт у кав’ярні.
Вона йшла широким впевненим кроком і відчувала, що усміхається. Навіть важкий пакет не обтяжував і подуви вітру не дратували. Тривожних думок у голові теж не було і вже не лякали чужі захоплені погляди.
І все-таки змішані почуття проймали її то вогнем, то морозом. «Може, не варто було слухати того Лукича? А може, раніше треба було до нього звернутись? Весну зустріти, напевно, вдалося, бо настрій значно поліпшився, а любов… то таке. Де її стрінеш так просто?»
Розалінда рушила на маршрутку.
«Сяду біля вікна і по дорозі роздивлятимусь місто».
– Хто крайній? – голосно запитала вона, бо на зупинці зібралося чимало людей. Чоловіки і жінки, молоді й літні люди. Усі чекали плюс-мінус тридцять хвилин. Раптом прудкий маршрутний автобус прибув. Він розчахнув свої двері, ніби запрошуючи вперед усіх Розалінду. Черга заворушилася, але ніхто не обурився. Здавалось, жоден із пасажирів не був проти, аби ця жінка увійшла в салон першою. Так, наче це сама королева! «Дякую», – прошепотіла вона і зробила крок уперед.
Вільних місць було повно! І вікна різні, на вибір.
– От я спостерігаю та впевнююсь, – несподівано до неї заговорив чоловік, – хто приходить останнім, той стає першим.
Розалінда за звичкою стрепенулася і притиснула сумочку пальцями. А незнайомець, що сів поруч з нею, додав:
– Отакий парадокс!
Він усміхався так доброзичливо тепло, що й вона мимоволі всміхнулася теж.
– Гарна погода! – не відпускав він її увагу. – Весна!
– Так, – погодилася пані, – весна.
І зав’язалася невимушена розмова.
«Яка жінка!» – думав чоловік і яснів, а вона читала його думки.
«Досвід», – сказав би експерт, радіючи, що одне з нездійснених бажань уже здійснилося.
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
91
Життєві історії
Життєві історії
