ДЮШЕС-МУРАШЕС

– А зараз добре, правда?

– Правда.

Максимко облизує невідомо вже котру травинку, відчуває, як затерпає язик і починає пекти в кутиках губ.

– Добре, що є магазини з цукерками, – каже. – Вони со­лодші.

– Так, – киває дід. – Добре, що є магазини і немає війни.

– Ой! – раптом схоплюється хлопчик. – Діду! Баба нас розстріляє!

– А то за що?

– Я ж чого прибіг до вас? Баба казала, що, як була на горі, то хмару бачила з боку Дубна. Дуже темну. То послала мене, щоб ви скорше лахи полоскали та бігли додому, бо гроза буде.

Дід Наум дивиться в небо. Бачить, як із-за горба понад деревами простягається темне воронове крило.

– Ходімо! А що ще баба ка­зала?

– Наказувала: «Біжи, дитино, та скажи тому паталахові, най борше ворушиться, бо змокне, як пес без буди!»

Дід усміхається, зачіплює відра на коромисло, набирає у трилітровий бідончик води, дає Максимкові його і поволі рушає.

На стежці відгортає кропиву і пропускає Максимка поперед себе, щоб знову не обпікся.

Вони йдуть угору, дід кульгає, налягаючи на праву ногу. Бо замість лівої в нього дерев’яний протез. Він скрипить на кожному кроці, скриплять відра на коромислі і дерева над стежкою. Максимкові здається, що то вони через хмару так скриплять.

А вона клубиться, стає щораз темнішою і густішою, опуска­ється все нижче. Хмара видає якісь глухі та грізні звуки, наче хтось глибоко всередині неї чимось дуже незадоволений і свариться.

Перші краплі дощу падають з хмари просто дідові на потертий картуз. Він знімає його і одягає Максимкові на голову. А потім знімає з плечей коромисло, ставить відра на стежку. Розщіпає на собі цупку картату сорочку і накидає її Максимкові на плечі.

Сорочка довга, аж до самих п’ят сягає.

– Діду!

– Накрийся, бо змокнеш! – наказує дід.

Максимко опирається. Як це він у дідовій сорочці йтиме через усю вулицю? Його ж можуть побачити! Дід не розуміє, що засміють, скажуть, що він у сукенці ходить. Як дівчинка. Але ж дідові не перечитимеш.

– Діду, – питає Максимко. – А війна – це дуже погано?

– Дуже, – киває дід.

– Бо у війну немає цукерок?

– У війну нічого немає, – відповідає дід, перекладаючи коромисло на інше плече.

– І суниць немає? А дюшес-мурашес є?

– Є! – каже голосно дід Наум.

Та Максимко його не чує, бо з хмари виривається такий гучний гуркіт, що, здається, дерева біля стежки пригинаються від нього. А вслід за гуркотом десь зовсім поряд вдаряє блискавка і стає так світло, наче запалили потужний ліхтар. Цієї ж миті починає згори литись вода.

– Ах ти ж паталаху такий! – свариться баба Олена. – Промочив дитину до нитки. Я ж казала, щоби борше бігли додому!

– Бабо, а ми дюшес-мурашес їли, – захищає Максимко діда. – А ще ось тобі суничнику на гербату принесли.

Малий стоїть у сінях і розщіпає на кофтині ґудзики. У ногах зі сандаль натекла калюжа. Баба вже зняла з нього мокру дідову сорочку й витерла голову руш­ником.

– Який же ти худезний! – баба хоче зняти з онука намоклі шорти, але той не дає. Він сам, а баба нехай відвернеться, йому вже вісім років – дорослий.

– Діду, діду! Ви спите? – запитує вночі хлопчик.

– Угу, – тихо відказує дід.

– А ми ще підемо по дюшес-мурашес?

– Підемо, – обіцяє дід.

– Ви там заснете чи вас приспати? – бубонить баба Олена з іншої кімнати.

– Ми спимо, бабо, – говорить Максимко.

– То спіть мовчки!

Максимко тихо вибирається з ліжка і, намагаючись ступати так, щоб не скрипнула підлога, пробирається до діда. Підлога на останньому кроці зраджує його.

– Я тобі пошнипаюся зараз! – бурчить баба.

Але хлопчик уже в діда під ковдрою, і вони разом тихцем підсміюються з баби Олени.

– Діду, а розкажіть: чому у вій­ну немає цукерок?

– Бо не солодка вона, – пошепки відказує дід.

– А звідки вона береться?

– Її починають. Збирають армію, нападають на нас, а ми теж збираємо армію і боронимось.

– А хто нападає?

– Московити.

– А чому вони нападають?

Під бабою скрипить старий пружинний матрац.

– Ану спіть! Бо я вам зараз… Зараз котом кину.

Кіт не хоче, щоб ним кидались, і сам прибігає до них із дідом.

– То чому нападають, діду? – шепоче Максимко.

– Бо в нас тут медом намазано, розумієш? Навіть коли нема цукерок, у нас є медок із мурашника.

– Дюшес-мурашес, – облизується Максимко. – Діду, а вій­на ж закінчилась?

– Закінчилась.

– А чому вона вам ноги не повернула?

– Так! – скрипить бабин диван і сама баба Олена стає у дверях. – Або спіть, або я вам кропиви в штани напхаю!

– Спи, малий, – шепоче дід Наум. – Бо ну його з бабою заводитись. Однаково її зверху буде.

– А коли можна буде не спати? – цікавиться Максимко.

– Ось виростеш, матимеш свою бабу – тоді й не спатимеш.

– А якщо війна?

– Спи, Максимку…

* * *

– Діду, а як так, що ти воював, а війна не закінчилась?

– Спи, Максимку.

– Ти не довоював, бо війна вкрала в тебе ногу?

– Якось так, малий.

– А якщо вона поверне тобі ногу, ти довоюєш?

– Вона не поверне, онучку.

– Війна її з’їла?

Дідусь не знає, що сказати. Як пояснити дитині – йому ж тільки вісім?

– Мабуть, – говорить ти­хенько.

– Як цукерку? – не вгаває малий.

– Так.

– Діду, а як зробити так, щоб у тебе знову була нога? Щоб ти довоював?

– Я вам зараз повоюю! – свариться Наталка. – Ану спіть!

Максим накриває себе і малого ковдрою з головою. Шепоче:

– Ми підемо завтра до джерела. Туди приходить по воду той лікар, пам’ятаєш ми їздили до нього?

– Артур Михайлович Король?

– Так, любий. Отож він не зовсім лікар, він – чарівний коваль. Він зробить мені ногу. Не просту.

– А золоту?

– Ні, навіщо мені золота нога? Бери вище – металеву, але таку, що все в ній рухається.

– Як у робота?

– Як у робота, Максимку.

– А чого той лікар до джерела приїде?

– По воду.

– Вона теж чарівна?

– Так. А ще там, певно, вже й суниці є під ліском.

– От я вам зараз дам! Зараз тапком кину! – озивається Наталка.

– Наталю, моя баба котами кидала, коли ми з дідом говорили вночі.

– Бабо, ми втечемо від вас на війну, – заявляє малий Максимко.

Наталка тихо зітхає. Мовчить трохи, а тоді каже:

– Тікайте. І цукерки не забудьте взяти.

– Спи, малий, – гладить онука по голові Максим. – Я тобі щось покажу завтра. Смачніше від цукерок.

– Що?

– Дюшес-мурашес.

– А що то? – шепоче хлопчик.

– У-у-у… – видихає із якихось немислимих глибин Максим і подумки повертається в той день, що війна в ньому була колись, а темною лише грозова хмара над головою. Де його дід Наум шкутильгав на дерев’яному протезі гірською стежкою, а він, Максимко, біг за ним із повним бідончиком джерельної води. А понад стежкою росли високі дерева і пекуча кропива охороняла стежку від подорожніх.

– Діду, а чому московити напали на нас?

– Бо в нас медом намазано...