Життєва історія
- Діду-у! Дідусю-у-у! Де ви-и-и?
Максимко стоїть на горбі й дивиться донизу на чагарі. Десь там, у тих кручених-перекручених плетивах верболозу, аличі, бузини та кропиви, є його дід Наум. Максимко точно знає, що він там, бо чув, як льоскав праник по білизні, а дідо примовляв так, наче він дрова рубає:
– Ге-ех! Га-ах! Гу-ух!
Баба Олена завжди сама полоскала випране коло джерела, яке в них на кутку називали Корита. Але зараз бабі зробили операцію, тож мусив дід Наум сам скласти білизну у відра, вчепити їх на коромисло і, взявши праник, піти полоскати.
– Ді-і-ду-у!
Максимко дуже не хотів іти далі, бо там кропива після дощів виросла та перегнулася через усю стежку. Але дід, мов навмисно, не відгукується.
От знову праником льоскає.
Хлопчик кривиться, косить по обидва боки стежки – нічого немає. Зітхає і бере довгу кропивину двома пальчиками за листок. Піднімає й обережно відводить довгу бадилину зі стежки. За нею другу, третю. Дивиться на свої пальці, принюхується до них – не пече, то й добре. Наступну вже бере сміливіше. Але тонкий молодий листок несподівано обривається і кропива перегинається назад на стежку, зачіпаючи Максимкові ногу. Хлопчик не сахається, він, наче заворожений, дивиться, як хилиться до землі довге стебло, як із крученого суцвіття сиплеться зелений пилок. Дивиться на затиснутий шматок листка між пальцями. Аж вгледівши під коліном червоні пухирці, біжить донизу і голосить:
– Ді-і-і-ду-у-у!!!
Дід Наум спішно запихає Максимкову ногу під холодний струмінь води, а тоді гладить малого по голові, витирає сльози під очима, кажучи:
– От гороцьке! Та ж кропива – вона здоров’я дає. Як і оця водичка у джерелі. Вона все зцілює, всі хвороби проганяє. А кропива – то, вважай, так само, як укол: спочатку болить, а потім лікує.
А Максимко не слухає.
– Додому хочу! До міста! До мами!
– І що там, у тому місті? – запитує дід. – Медом намазано чи що?
– Там – мама, – хлипає малий. – І нема кропиви! І корови нема, гусей, курей, кролів! Там асфальт, велосипед, хлопці.
– Але ж медом не намазано? – знову запитує дід.
– Ні. Меду в місті нема.
– От бачиш! А тут є мед. Хочеш побачити?
– Ні. До мами хочу!
– Ну, як хочеш. А я ось піду подивлюся, чи наносили мураші меду дідові.
– Мураші? – дивується Максимко.
– Ая! – киває дід.
Він складає виполоскану білизну у відра, поверх одного кладе навпоперек праник і йде каменистою стежкою в кущі.
Максимко боїться сам біля Корит залишатись. Дивні вони якісь: велика колода, видовбана всередині, наче ночви. Туди стікає вода по металевій ринві і три пласкі камені лежать обабіч колоди. Камені вичовгані від людського прання подекуди аж до виямок. Наче шкіра дельфіна, блищать на сонці. А головне – вода. Вона тече так, ніби розмовляє з тобою. Підставляєш долоні під ринву, а вода падає в них і тут же вихлюпується. І дзюркоче, сміється, наче грається з тобою, наче мусиш піймати її перед тим, як випити.
Максимко наздоганяє діда вже біля мурашника.
– На ось! – дід Наум простягає хлопчикові пучок суниць, обмотаний травинкою.
Суниці ще не зовсім стиглі, кислуваті, але такі смачні, що малий враз забуває і про кропиву, і про місто.
– Об’їш ягоди, пучок не викидай. То буде на гербату.
Дивне слово каже дід – гербата. Але Максимкові не до того, суниці, хоч і зеленкуваті, але так пахнуть і такі смачні, що він швидко вибирає котрі червоніші та вкидає до рота.
– Ум-м-м! – задоволено мружиться. – А там, де збирали, ще є?
– Немає, Максимку. То треба на Степ іти або на Маланчине в посадку. Тут у нас і лісу ж нема, я під кущами на Чернеччині набрав. Але тут є щось теж дуже добре.
Дід підходить ближче до мурашника. Максимко тільки тепер помітив, що весь мурашник потиканий довгими травинками. Декілька вже на землі поряд лежать.
– Повитягала дрібнота, – каже дід Наум. – Воно ясно: кому сподобається, що їм у хату напихають усякого?
Дід обережно дістає травинку, струшує з неї мурах і простягає Максимкові:
– На, покуштуй, яке то добре.
Малий із нерозумінням дивиться на діда.
– Траву їсти? Я ж не корова і не кріль.
– А! – дід Наум ляскає себе по чолі. – Ти ж гороцький!
Він підносить травинку до губ і облизує її, тоді встромляє назад у мурашник, а Максимкові дістає іншу.
Хлопчик робить так, як дід, повільно розтирає на язику новий для себе смак, вловлює терпкуватий запах із травинки.
– Що це, діду?
– Цукерка така. Дюшес-мурашес, – усміхається старий. Колись давно, коли я був таким, як ти оце, то цукерок не було.
Дід замовкає, дістає ще травинки і простягає їх Максимкові.
– Як не було? – дивується хлопчик. – А що було?
– Всяке було, – зітхає дід. – Сушеня була: яблука, грушки, сливи. Горіхи були на свята. Хто мав за що, то купував мед. А хто не мав, то отак, як ми зараз, добував собі смакоту з мурашника. Ми називали це медком.
– Трохи кислувате, як на мед, – говорить Максимко.
– А ще, як був ярмарок у городі перед Покровою, – веде далі дід, – чи на прощу до Почаєва ходили, то там продавали цукрових півників. Мені моя мама купувала один і тримала його аж до Миколая.
– Недобре тоді було, діду? – запитує Максимко.
– Недобре, – тихо погоджується дід Наум.
– А зараз добре, правда?
– Правда.
Максимко облизує невідомо вже котру травинку, відчуває, як затерпає язик і починає пекти в кутиках губ.
– Добре, що є магазини з цукерками, – каже. – Вони солодші.
– Так, – киває дід. – Добре, що є магазини і немає війни.
– Ой! – раптом схоплюється хлопчик. – Діду! Баба нас розстріляє!
– А то за що?
– Я ж чого прибіг до вас? Баба казала, що, як була на горі, то хмару бачила з боку Дубна. Дуже темну. То послала мене, щоб ви скорше лахи полоскали та бігли додому, бо гроза буде.
Дід Наум дивиться в небо. Бачить, як із-за горба понад деревами простягається темне воронове крило.
– Ходімо! А що ще баба казала?
– Наказувала: «Біжи, дитино, та скажи тому паталахові, най борше ворушиться, бо змокне, як пес без буди!»
Дід усміхається, зачіплює відра на коромисло, набирає у трилітровий бідончик води, дає Максимкові його і поволі рушає.
На стежці відгортає кропиву і пропускає Максимка поперед себе, щоб знову не обпікся.
Вони йдуть угору, дід кульгає, налягаючи на праву ногу. Бо замість лівої в нього дерев’яний протез. Він скрипить на кожному кроці, скриплять відра на коромислі і дерева над стежкою. Максимкові здається, що то вони через хмару так скриплять.
А вона клубиться, стає щораз темнішою і густішою, опускається все нижче. Хмара видає якісь глухі та грізні звуки, наче хтось глибоко всередині неї чимось дуже незадоволений і свариться.
Перші краплі дощу падають з хмари просто дідові на потертий картуз. Він знімає його і одягає Максимкові на голову. А потім знімає з плечей коромисло, ставить відра на стежку. Розщіпає на собі цупку картату сорочку і накидає її Максимкові на плечі.
Сорочка довга, аж до самих п’ят сягає.
– Діду!
– Накрийся, бо змокнеш! – наказує дід.
Максимко опирається. Як це він у дідовій сорочці йтиме через усю вулицю? Його ж можуть побачити! Дід не розуміє, що засміють, скажуть, що він у сукенці ходить. Як дівчинка. Але ж дідові не перечитимеш.
– Діду, – питає Максимко. – А війна – це дуже погано?
– Дуже, – киває дід.
– Бо у війну немає цукерок?
– У війну нічого немає, – відповідає дід, перекладаючи коромисло на інше плече.
– І суниць немає? А дюшес-мурашес є?
– Є! – каже голосно дід Наум.
Та Максимко його не чує, бо з хмари виривається такий гучний гуркіт, що, здається, дерева біля стежки пригинаються від нього. А вслід за гуркотом десь зовсім поряд вдаряє блискавка і стає так світло, наче запалили потужний ліхтар. Цієї ж миті починає згори литись вода.
– Ах ти ж паталаху такий! – свариться баба Олена. – Промочив дитину до нитки. Я ж казала, щоби борше бігли додому!
– Бабо, а ми дюшес-мурашес їли, – захищає Максимко діда. – А ще ось тобі суничнику на гербату принесли.
Малий стоїть у сінях і розщіпає на кофтині ґудзики. У ногах зі сандаль натекла калюжа. Баба вже зняла з нього мокру дідову сорочку й витерла голову рушником.
– Який же ти худезний! – баба хоче зняти з онука намоклі шорти, але той не дає. Він сам, а баба нехай відвернеться, йому вже вісім років – дорослий.
– Діду, діду! Ви спите? – запитує вночі хлопчик.
– Угу, – тихо відказує дід.
– А ми ще підемо по дюшес-мурашес?
– Підемо, – обіцяє дід.
– Ви там заснете чи вас приспати? – бубонить баба Олена з іншої кімнати.
– Ми спимо, бабо, – говорить Максимко.
– То спіть мовчки!
Максимко тихо вибирається з ліжка і, намагаючись ступати так, щоб не скрипнула підлога, пробирається до діда. Підлога на останньому кроці зраджує його.
– Я тобі пошнипаюся зараз! – бурчить баба.
Але хлопчик уже в діда під ковдрою, і вони разом тихцем підсміюються з баби Олени.
– Діду, а розкажіть: чому у війну немає цукерок?
– Бо не солодка вона, – пошепки відказує дід.
– А звідки вона береться?
– Її починають. Збирають армію, нападають на нас, а ми теж збираємо армію і боронимось.
– А хто нападає?
– Московити.
– А чому вони нападають?
Під бабою скрипить старий пружинний матрац.
– Ану спіть! Бо я вам зараз… Зараз котом кину.
Кіт не хоче, щоб ним кидались, і сам прибігає до них із дідом.
– То чому нападають, діду? – шепоче Максимко.
– Бо в нас тут медом намазано, розумієш? Навіть коли нема цукерок, у нас є медок із мурашника.
– Дюшес-мурашес, – облизується Максимко. – Діду, а війна ж закінчилась?
– Закінчилась.
– А чому вона вам ноги не повернула?
– Так! – скрипить бабин диван і сама баба Олена стає у дверях. – Або спіть, або я вам кропиви в штани напхаю!
– Спи, малий, – шепоче дід Наум. – Бо ну його з бабою заводитись. Однаково її зверху буде.
– А коли можна буде не спати? – цікавиться Максимко.
– Ось виростеш, матимеш свою бабу – тоді й не спатимеш.
– А якщо війна?
– Спи, Максимку…
* * *
– Діду, а як так, що ти воював, а війна не закінчилась?
– Спи, Максимку.
– Ти не довоював, бо війна вкрала в тебе ногу?
– Якось так, малий.
– А якщо вона поверне тобі ногу, ти довоюєш?
– Вона не поверне, онучку.
– Війна її з’їла?
Дідусь не знає, що сказати. Як пояснити дитині – йому ж тільки вісім?
– Мабуть, – говорить тихенько.
– Як цукерку? – не вгаває малий.
– Так.
– Діду, а як зробити так, щоб у тебе знову була нога? Щоб ти довоював?
– Я вам зараз повоюю! – свариться Наталка. – Ану спіть!
Максим накриває себе і малого ковдрою з головою. Шепоче:
– Ми підемо завтра до джерела. Туди приходить по воду той лікар, пам’ятаєш ми їздили до нього?
– Артур Михайлович Король?
– Так, любий. Отож він не зовсім лікар, він – чарівний коваль. Він зробить мені ногу. Не просту.
– А золоту?
– Ні, навіщо мені золота нога? Бери вище – металеву, але таку, що все в ній рухається.
– Як у робота?
– Як у робота, Максимку.
– А чого той лікар до джерела приїде?
– По воду.
– Вона теж чарівна?
– Так. А ще там, певно, вже й суниці є під ліском.
– От я вам зараз дам! Зараз тапком кину! – озивається Наталка.
– Наталю, моя баба котами кидала, коли ми з дідом говорили вночі.
– Бабо, ми втечемо від вас на війну, – заявляє малий Максимко.
Наталка тихо зітхає. Мовчить трохи, а тоді каже:
– Тікайте. І цукерки не забудьте взяти.
– Спи, малий, – гладить онука по голові Максим. – Я тобі щось покажу завтра. Смачніше від цукерок.
– Що?
– Дюшес-мурашес.
– А що то? – шепоче хлопчик.
– У-у-у… – видихає із якихось немислимих глибин Максим і подумки повертається в той день, що війна в ньому була колись, а темною лише грозова хмара над головою. Де його дід Наум шкутильгав на дерев’яному протезі гірською стежкою, а він, Максимко, біг за ним із повним бідончиком джерельної води. А понад стежкою росли високі дерева і пекуча кропива охороняла стежку від подорожніх.
– Діду, а чому московити напали на нас?
– Бо в нас медом намазано...
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

