ДЯКУЮ, БРАТЕ!

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

(Продовження)

Романові було за тридцять, але вигляд він мав доволі кепський. Закінчив університет, працював у державній установі: тихе місце, стабільна зарплата, жодних амбіцій і задумів. Чоловік не будував планів на майбутнє, бо так і не навчився уявляти себе в ньому.

Жив із мамою – Євгенією Іванівною. Квартира залишалася тією самою, що й у його дитинстві, тож навіть у своїй кімнаті, як і раніше, він не почувався як удома.

– Романе, ти знову не зачинив вікна в кухні? – почалося ще до того, як він допив каву. – Протяги. А потім дивуєшся, чого я хворію.

– Воно було зачинене, мамо, – тихо відповів Роман, не підіймаючи очей.

– Та що ти мені розказуєш? – зітхнула вона й одразу схопилася за серце. – От якби не ці нерви… Я ж на тебе все здоров’я поклала.

Роман мовчки одягав куртку в коридорі. Чоловік знав цей сценарій напам’ять.

– І взагалі, – не вгамовувалася Євгенія Іванівна, – подивись, що в країні коїться. Влада – злодії, ціни зростають, люди озвіріли. А ти… сидиш на своїй роботі, ні туди, ні сюди. Без перспектив.

– Мені вистачає, – обережно сказав він.

– Вистачає? – жінка гірко всміхнулася. – Тридцять років, а ти живеш зі мною. Ні сім’ї, ні нормальної посади. Я ж тебе не так виховувала.

Роман на мить завмер у коридорі.

– Ти ж знаєш, мені важко самій, – додала вона вже іншим тоном. – Серце, тиск… А ти весь час на роботі. Я ще й мушу тобі їсти варити, речі прати. Чого твоя дружина це не робить? Мовчиш. Правильно, мовчи. Ти весь у свого батька. Патологічний егоїст, тільки про себе завжди й думаєш.

Роман кивнув, він завжди погоджувався, навіть не прислухаючись до ремствування матері.

– Я піду, – сказав Роман і взяв ключі.

– Йди, – зітхнула мати. – Тільки не затримуйся. Мені знову щось недобре.

Він вийшов на сходовий майданчик і нарешті глибоко вдихнув. Тут, за дверима, було легше. Навіть холодний під’їзд здавався Романові просторішим за рідну квартиру.

Чоловік ішов на роботу швидко, майже бігцем. Не тому, що любив свою роботу, а тому, що це було єдине місце, де він міг декілька годин не бачити матері, не чути її голосу, не бути вічно у чомусь винним. Іноді Романові здавалося, що він не живе своє життя, а постійно вислуховує чиюсь нескінченну скаргу, яку так і не навчився не брати близько до серця.

***

Руслан отримав запрошення на зустріч випускників школи. Крутив листівку в руках.

– Мене не запросили чомусь, – засміялася Ліза.

– Мабуть, не знають твоєї адреси, – пирхнув чоловік.

– То ти поїдеш? – запитала Ліза.

– Ми поїдемо, адже, здається, ти теж вчилася зі мною.

Ліза сіла на канапу поруч із чоловіком і поклала голову йому на груди.

– Великого щастя мені це не додасть – ця подорож у спогади дитинства. Хто я там була? Дивна циганка?

– Ніхто так не думав, я впевнений. Усі хлопці шиї звертали, коли ти йшла коридором. Національність тут ні до чого. Заздрість – так. Бо такої вроди світ не бачив! – Руслан із неймовірною ніжністю пригорнув і поцілував дружину. – Я казав тобі, як сильно тебе кохаю?

– Сьогодні тільки тричі, тому можеш повторити, – усміхнулася жінка.

– Кохав, кохаю і кохатиму…

***

Роман зайшов до квартири, яка, здавалося, була наскрізь просочена корвалолом і ще якимись їдкими ліками. Повітря тут стояло важке. Романове єдине бажання було посидіти в тиші, щоб до нього ніхто не говорив.

Та з великої кімнати відразу почувся невдоволений голос матері:

– Ти сьогодні пізно. Це навмисне, щоб я тобі ще раз суп гріла? А от не буду. Грій сам.

Роман мовчки знімав куртку. Усередині все вже гуло.

– Я ж хвора людина, до речі, – продов­жувала Євгенія Іванівна. – Мені важко. А ти тільки про себе думаєш.

Хлопець відчув, як щось у ньому надломилося.

– Та не грій ти мені той чортів суп! – раптом крикнув. – І не пери моїх сорочок. Я ж не прошу! Я сам можу їх закинути в пральну машину. І, врешті-решт, дай мені спокій!

Запала тиша.

Мати застигла, а за мить почала важко дихати, хапаючись за серце.

– От бачиш: довів… Серце…

Роман уже знав цей сценарій. Але все одно кинувся по воду і ліки, вже чув, як сиплються звичні слова про невдячність, про зіпсоване здоров’я, про материнську жертовність.

Після чергових спроб перепросити він опустився на стілець і машинально провів рукою по столику з газетами, де, крім усього іншого, лежало запрошення на зустріч випускників.

Роман прочитав його раз. Потім ще раз… Наче не вірив. Повільно сів, обхопив голову руками і заплакав…

Школа нагадувала вулик. Там було так гамірно й людно, немов ярмарок розгорнувся просто посеред подвір’я. Уже дорослі люди: дехто із сивиною на скронях, хтось із дітьми на руках, але, здавалося, всі присутні з такими щирими усмішками й обіймами, ніби й не минуло тих років.

Роман стояв трохи осторонь. Руки в кишенях, плечі злегка опущені. Романові здавалося, що він тут зайвий, ніби випадково зайшов не на своє свято, вже думав втекти, доки не запізно.

Раптом він побачив їх… Руслан ішов упевнено, легко, як завжди. Тримав Лізу за руку. І вона трималася за нього природно, наче так було завжди. Темне волосся тепер коротше, погляд – глибший, у рисах – спокій жінки, яка знає, чого варта. Здавалося, час оминув Лізу, настільки вона була вродливою, та, яку Руслан кохав, здавалося, все життя.

Вони зупинилися за декілька кроків від Романа.

– Привіт, – сказала Ліза. І тільки. Жодного довшого погляду, ні тіні минулого в очах. Ліза чемно кивнула і знову міцніше стиснула руку чоловіка, ніби підкреслюючи, де її місце. Романові ж здалося, що повітря стало густішим.

Руслан відпустив Лізину руку лише на мить і сам підійшов до нього.

– Привіт, Ромо, – сказав тепло. – Ти як? – таке коротке запитання. І таке важке.

Роман розтулив рота, проте не знайшов слів. Що він міг сказати? Що все стабільно? Що працює? Що живе з мамою? Що нічого особ­ливо не змінилося?

Роман бачив перед собою іншого Руслана. Впевненого, зі спокійним поглядом. У добротному костюмі, що сидів, ніби на нього шитий. Чоловіка, який знає, що зробив вибір, і не шкодує про це. Чоловіка, який зробив себе сам.

– Нормально, – нарешті промовив Роман. І сам почув, як порожньо це прозвучало. Руслан усміхнувся, по-дружньому ляснув його по плечу.

– Треба буде поговорити, – сказав тихо. – Не зникай.

Ліза вже кликала чоловіка до гурту однокласників, які самі її обступили і, здавалося, раді були її бачити.

А Роман стояв і раптом чітко відчув, що минуле не болить, коли його прожили. Воно болить тоді, коли його так і не наважилися прожити до кінця. Руслан з Лізою прожили. А він?

Руслан запропонував наступного вечора зустрітися в ресторані, щоб у спокійній атмосфері поговорити. Роман погодився майже відразу.

– Звісно, ходімо, – сказав так, ніби для нього це дрібниця. Насправді хотів здаватися безтурботним.

Але дорогою додому серце гупало. Він знав: у гаманці майже порожньо. Зарплату витратив ще тиждень тому. Як завжди, на ліки, комунальні, якісь продукти.

Матері сказав, що вечеряти вдома не буде, зустрінеться з друзями.

– Куди це ти зібрався? – спитала невдоволено Євгенія Іванівна, ніби чатувала.

– В ресторан. З Русланом. І… Лізою.

Слова повисли в повітрі, як хмари перед бурею.

– З ким?! – голос матері зірвався на писк. – З тим злодієм? З тією… циганкою? – вона захлинулася обуренням. – Я ж тобі казала, вони тебе зневажають! Вони завжди хотіли принизити тебе!

– Мамо, годі. Я тобі мільйон разів казав, що Руслан – чесна людина. Знаєш, яким він став?

– Мабуть, рекетом займається. У наш час чесно гроші важко заробити, – жінка вхопилася за серце. – Ти підеш до них? Підеш до людей, які обікрали нашу сім’ю? Ти мене в могилу зведеш!

Жінка попрямувала до дивана, театрально хилячись убік. Роман мовчки підійшов до шафи. Відсунув рушники та постільну білизну. Дістав звідти дерев’яну скриньку, куди мати відкладала гроші на чорний день і де зберігалися їхні заощадження. Роман віддавав матері більшу частину своєї зарплати. Кришка скрипнула. Гроші лежали акуратно складені, а поряд – каб­лучка. Та сама, з маленьким камінцем, що колись нібито зникла.

Кров ударила в голову.

– Що це? – голос його став чужим.

Мати різко випросталась:

– Де ти це взяв?

– У твоїй скриньці, – Роман покрутив каблучку в руках. – Ти казала, що цю прикрасу вкрав Руслан.

Євгенія Іванівна лише моргала.

– Чого ти поліз до моїх заощаджень? Я… я це зробила, щоб уберегти тебе. Вони б із Лізкою зіпсували тобі життя. Ти не розумієш… Я бачила, як вона на нього дивилася… Ти б страждав!

– Я й так страждав, мамо, – тихо сказав він.

Роман узяв декілька купюр і вийшов із кімнати. Мати ще щось кричала, кляла Руслана, Лізу, їхню сімейку, але слова більше не різали, не зачіпали Романа.

У ресторан Руслан і Ліза приїхали разом із мамою Юлією Василівною та двома
дітьми. Маленька дівчинка міцно тримала Лізу за пальці, хлопчик щось жваво розповідав батькові.

Роман стояв біля входу й відчував, як його ніби опускають на дно крижаного озера. Повільно… Дають вдихнути і знову – вниз.

Вони були… родиною.

Ліза усміхнулася чемно на знак вітання. Руслан потис йому руку впевнено, по-дружньому.

Пізніше Юлія Василівна забрала дітей.

– Ми поїдемо додому, – промовила вона лагідно. – Вам є про що поговорити. Рада була тебе бачити, Ромо, – щиро сказала жінка.

– Я теж, Юліє Василівно. Ви маєте розкішний вигляд, зовсім не змінилися.

– Це все мої діти. Вони не дають мені постаріти, – усміхнулася лагідно до сина з невісткою.

Коли вони залишилися втрьох, запала тиша.

Роман ковтнув вина.

– Я сьогодні знайшов каблучку, – почав першим. – Ту саму. Через яку… – він подивився на Руслана. – Вона не зникала. Мама сховала прикрасу. Я… пробач. Мені дуже соромно..

Руслан декілька секунд мовчав. Потім кивнув.

– Що було, те минуло. Забудь. Ми тоді всі були молоді, – сказав, а тоді м’якше додав: – Розкажи краще, як ти. Чому сам? Дружини не взяв із собою, щоб познайомити з нами.

Роман зніяковів:

– Я не одружений…

Вони говорили довго. Пили вино. Згадували школу. Сміялися. Роман дивився на Руслана – впевненого, спокійного, з ясними очима – і розумів, що він міг би бути таким. Міг би сидіти поруч із Лізою, торкатися її руки. Міг би мати з нею дітей. Щоб син був схожий на нього, а донька – на неї.

Якби колись не послухав матері…

Коли принесли рахунок, Руслан навіть не дав шансу дістати гаманець другові.

– Я пригощаю. Дозволь мені, – просто сказав він.

– Ні, я…

– Романе, все нормально. Мені приємно було повечеряти у твоєму товаристві.

І від цього «все нормально» стало ще гірше.

Роман ішов додому сам, з відчуттям, що життя не можна повернути назад і що час невблаганно змарновано. І в його серці вирував шквал образ, непрожитих емоцій та болю.

Роман зайшов у квартиру тихо, сподіваючись, що мати спить.

– Ну що? – відразу почала Євгенія Іванівна. – Посидів із ними? Посміялися з тебе? Ти завжди був невдячний. Я для тебе – все, а ти…

Євгенія Іванівна ходила кухнею, розмахуючи руками, сипала словами, як гарячим піском.

– Я життя на тебе поклала! Змарнувала свою долю. Знаєш, ким би я могла стати, якби не ти? Могла б своє особисте життя влаштувати. Але ж ні, все для сина! А ти? До тих побіг! До тих, хто тебе зрадив!

– Ніхто мене не зраджував,...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.