«ДЯКУЙ БОГОВІ, ЩО ТИ НЕ ВОНА»

– Чьо шумім, Па-а-ална? Праблє-є-єми?

– Проблєми, Шурик. Але то не в нас, а ось... у тієї мадам. Гроші взяла, а віддавати й не має наміру. Щось робити з нею потрібно, бо так ми ніколи своїх грошей не видрем. Знаємо ми їх. Рік-два тягнуть, а потім втікають – і... щитай, тю-тю грошики…

– Велика в неї пачка? – тріснувши бульбашку із жуйки, запитав, поглянувши на «винуватицю».

– Велика... – прошепотіла зіщулившись Ольга.

– Канєшно, багато! Пачка на два косаря баксів! – жінка крикнула так голосно, що, здавалось, було чути аж на сусідній вулиці. Від того крику Ольга ще більше зіщулилась. Шурик обійшов дівчину довкола, приглядаючись, мовби на якийсь товар.

– Ким працюєш? – запитав, поглянувши пильно в очі.

– Педагогом, – прошепотіла Ольга і вже торкнулась клямки дверей.

– Педагогом? – подивившись одне на одного, повторили Шурик і Павлівна. – Сто-яти! – по-військовому скомандував чоловік. – Ти куди?

– Додому, – відповіла. – Прощавайте!

– «Прощавайте» буде, коли повернеш борг, а поки що – аріведерчі! – пробубнів.

– У тебе місяць! – вигукнула вслід жінка.

Місяць ситуації не змінив. В Олиному середо­вищі не знайшлося нікого, хто б міг фінансово допомогти. Та й звідки їм узятись? Хто міг, той і так уже допомагає: один маму в лікарні відвідує, фрукти та ліки купує, хтось своїх учнів Олі на репетиторство відправив, хтось просто прийде увечері з печивом, щоб розрадити квартиною чаю бідолашну дівчину, на плечі якої впала ціла гора проблем. Із пошуками сестри також не вийшло. Знайомі жінки-заробітчанки нічого конкретного про Світлану сказати не змогли. «Хтось десь бачив... Хтось щось чув... Соціальні мережі також результатів не дали. Як у воду... Ольга вже й за Світлану хвилювалась, щоб не сталося чогось із нею, бо ж наслухалась про ті закордони всякого.

З двома тисячами гривень Оля знову з’явилась на порозі кредитної спілки. Та сама повнотіла жінка навіть не відповіла на привітання, а щойно побачивши, дівчину випалила:

– Гроші принесла?

– Не всі... – зіщулилась Ольга. – Ось… Вийнявши купку купюр із сумки, поклала перед жінкою.

– Ти що, знущаєшся чи що? – крикнула і так махнула головою, що ледь не впали окуляри з носа. – Що ти мені тут дірки латаєш тим дріб’язком? Та цього порядним людям навіть на каву в пристойній кав’ярні не вистачить. Шурику! Шу-у-у-рику!

Із сусіднього кабінету всунувся Шурик з тим самим запитанням: «Праблє-є-єми, Па-а-ална?». Олі здалось, наче й не минуло цілого місяця, бо цей чоловік і не переодягнувся. На ньому була та сама куртка, ті самі джинси та туфлі. Навіть жуйку Шурик так само дурнувато перекидав у роті. Побачивши дівчину, розплився в кривій усмішці:

– Що, голубко моя? Чим потішиш?

Оля мовчала, зате Павлівна розійшлася не на жарт:

– Чим та біднота може потішити? Одне знає – боргів набрати. А коли бере, не думає, як віддаватиме. А звідки вона віддасть? Педагог! Тьфу! Та ті педагоги нині бідніші за церковних мишей... Ну, ось скажи... скажи... – дивлячись Олі у вічі, – навіщо тобі були такі гроші? Ти що, не знала, що то позика, а не дарунок? У нас тут не благодійний центр, а кре-дит-на спіл-ка!

Що було відповідати? Дівчина й сама розуміла, що жінка має рацію. Не мала вона права підвищувати голос, але Оля вже на той крик і уваги не звертала. Було не до того.

– Я не маю звідки віддати! – випалила. – Позивайте!

– Позивати? – зажмуривши очі, перекривила жінка її слова. – А сенс у тому позові який? Тобі що, завтра американський дядько спадщину заповість? Чи в лотерею плануєш виграти? А може, у в’язниці заробиш?

Оля не знала, що відповісти, бо справді – без варіантів. Шурик також мовчав якусь хвилину, а потім підійшов до дівчини так близько, що вона відчула запах поту від його куртки:

– Не журись, красуне! Вихід є завжди.

– Не знаю я, де шукати той вихід! – мало не розплакавшись, промовила Оля.

– Зате я знаю: вихід там, де і вхід! – випалив чоловік і розреготався якимось істеричним сміхом, а коли трохи заспокоївся, додав: – Ось тобі номер телефону. Робота є. Оплата більша, ніж твоя. Відповість дівчина. Звати Зоряною. Скажеш: від Шурика. Всьо понятно?

– А що? Що за робота? – не второпавши, допитувалась дівчина.

– Неважка, тобі якраз до снаги, – змірявши ще раз Ольгу з ніг до голови, прошипів чоловік і вийшов за двері.

– До побачення! – кинула вслід Павлівна, коли Оля виходила з кабінету.

Три дні дівчина не телефонувала за номером, який дав їй Шурик: боялась, а може, здогадувалась, що то була за робота. А четвертого вечора до кімнати постукали. На ту годину Оля домовлялася з колегою, тому відчинила без вагань. Побачивши перед собою трьох величезних чолов’яг, мало не зомліла. Тільки коли в темряві коридору розгледіла обличчя Шурика, навіть сама не знаючи чому, трохи заспокоїлась.

– Телефонуй! – протягуючи мобільний з уже набраним номером, прошепотів Шурик.

– Кому? – вдаючи, що начебто не розуміє, промовила Ольга. – Не буду я нікому телефонувати… 

– Ну, тоді і я запитувати не буду. Ти мені винна. Нема грошей, то я візьму натурою!

Оля перелякано дивилась і тільки кліпала очима. У горлі в неї було сухо, як у полі в жнива. Дівчина і слова не могла витиснути із себе, а не те що кликати на допомогу. В голові пливли здогадки, що зараз із нею зроблять оці троє величезних чоловіків і що ніхто їй не допоможе. Це її кінець. Ґвалтувати не стали. Бити також. Сказали тільки взяти речі та паспорт. Ольга не пручалась. Тихо зібрала речі, написала декілька слів на папері й, залишивши на столі аркуш для сусідки, пішла за чоловіками.

Їхали довго. Години, може, зо три або й більше. Ніхто з Олею не розмовляв, і вона сама боялась порушити ту страшну тишу, думаючи, що, тільки-но розтулить рота, автівка зверне з дороги і поїде кудись у поля, де з нею робитимуть хтозна-що. А коли знову після розбитої польової дороги попереду показались вогні населеного пункту, стало Ользі якось легше на душі. Спокійніше, чи що? На околиці міста, де зупинилась автівка, миготів єдиний ліхтар. Під ним, наче комарі, збились у зграйку декілька дівчат. Молоді, чимось схожі на учениць старших класів, у коротких спідничках і топах, що ледь прикривали повні груди, або й зовсім без них.

Дівчата грілись біля запаленого вогнища. Про щось говорили, голос­но сміялися, щоразу ступаючи крок назустріч автівкам, що проїжджали повз. Ольга відразу зрозуміла, хто ці дівчата. Її свідомість відмовлялася сприймати, що від сьогодні й вона належатиме до їхньої когорти. Адже хлопці в автівці добре пояснили: «Працюватимеш два роки на нас, а потім можеш і на себе, якщо ми дозволимо. Втечеш – тобі кришка!».

– Гроші віддаватимеш Зоряні. Ось вона, у червоній… гм... спідниці. Га-га-га! – зареготав Шурик, бо спідниця більше була схожа на широкий пасок. – Щоб без дурниць. Понятно?

– Зрозуміло, – видавила із себе дівчина. – Але ж я... я…

– Та не мнися ти. Всім уперше важко, а потім звикнеш, – вчив один із чоловіків. – Ти основне розслабся й отримуй від «роботи» задоволення... Не такий страшний вовк, як його малюють... Тобі ще й сподобається.

У той час до автівки підбігла Зоряна. Мініатюрна дів­чина чимось була схожа на Дюймовочку.

– Привіт, Міхо! Розвіємось? – запитала в одного із трьох.

– Іншим разом, – перебив розмову Шурик.

– Зірко, приймай поповнення. І щоб не менше ніж сот­ню з клієнта, зрозуміло?

– Нічого собі! – підсвиснула Зоряна.

– Чого такі ціни? Ти що, дружину власну привіз?

– Дожартуєшся, що зуби не позбираєш! – промовив третій чолов’яга.

– Роби, що сказано!

– Гаразд! Гаразд! – сказала Зоряна. – Сотня – так сотня!

Автівка зірвалася з місця, залишивши Ольгу стояти поруч із Зоряною. Вона зніяковіло дивилась дівчині у вічі.

– Ти не подумай... Я не... В мене обставини... – видавила із себе гіркі слова Ольга.

– Не парся. У всіх нас обставини... Ходи до гурту. Якщо пощастить, то ще сьогодні пройдеш «бойове хрещення».

– Сьогодні? – сполохано дивлячись у вічі Зоряні, прошепотіла Оля.

– Хм! А чого чекати? – засміялась Зоряна. – Тут закони – як на зоні: раніше сядеш – раніше вийдеш! Правда, дівулі?

– Правда. Точно! Так і є! – відповідали «колеги» новенькій.

– Ось, ось і автівка! – тягнула Ольгу за руку Зоряна. – Це наш постійний клієнт. Не бійся, не образить. Сам Бог на початок тобі нормального послав. Ось, презервативи візьми. Ну, ні пуху... – А тоді до клієнта: – Сто баксів – і вона твоя до ранку…

На ранок розійшлись, але не забули одне одного. Ольга щодня чекала, що той загадковий незнайомець з’явиться, бо тільки з ним відчула себе не повією, а жінкою. То було так само, як колись із її нареченим, про якого вже давно боялася згадувати, щоб не краяти болем серце. Що було, то минуло. Ну, мабуть, не доля, але та ніч була чарівною.

За місяць Славко навідався знову. Ольга його не помітила. Скільки тут їх проїжджає за ніч! Та чи й можливо запам’ятати всі автівки? Хіба ж на них написано «Клієнт N...» ? Ольга не те що автівок, а й чоловіків майже не пам’ятає, бо не дивиться їм у вічі, не розглядає їхніх облич. Вона щовечора тільки й думає, як би відпрацювати свої гроші та якнайшвидше забитись у той кубашок, де живе, попередньо прийнявши гарячу ванну, бо наскрізь просмерділась тим «коханням».

Того вечора між ними нічого не було. Славко не по любощі сюди їхав. Хлопець зовсім не планував на вечір ніяких розваг. Просто так сталося, що поїхав тією дорогою, яку обминав уже декілька тижнів. Боявся. Боявся знову зустріти Ольгу. Боявся власної слабкості, бо знав: якщо побачить дівчину ще раз, не втримається. Але доля вирішила за нього, Славко просто задумався і заїхав, куди не бажав, – на ту саму дорогу, де вони зустрілись уперше. Він посадив Ольгу в автівку, і вони знову поїхали під міст. Славко віддав їй належну платню, а натомість побажав почути відповідь на одне-єдине його запитання: «Чому ти тут?».

Ольга нічого не таїла. Розповіла все, як було. Врешті-решт, вона нічого йому не винна. А причини стати на ту чи іншу стежину в житті в усіх різні. Ольга донедавна й сама не розуміла, як можна заробляти на прожиття в такий спосіб. А виходить, можна. Єдине, що хоч трохи тішило, – це те, що місце «працевлаштування» не було в її рідному селищі і що за місяць вона не зустріла нікого зі знайомих.

Після вислуханої Олиної розповіді Славко довго мовчав. Затуливши очі руками й опершись на опущену спинку крісла, вдавав, що дрімає. Оля боялася порушити його мовчанку. Боялася поворухнутись, щоб не потривожити думок хлопця. А коли сонце першим промінням залоскотало повіки, Славко, промовивши тільки два слова «Їдьмо додому», зірвав з місця автівку і повів її в напрямку міста, що тільки-тільки починало прокидатись…