ДВІЧІ В ОДНУ РІЧКУ…

Вони були ще доволі молоді, коли зустрілися, кожен звик до того, що має бути центром всесвіту, завжди мати рацію, а коли їхні амбіції взяли гору над почуттями, отоді й настав початок кінця: завершення стосунків, виникнення внутрішньої кризи, намагання знайти себе в цьому світі. А проте з плином часу Ніна почала ловити себе на думці, що почуття повністю не згасли, що їй бракує їхніх зі Всеволодом розмов, подорожей, тих чудових миттєвостей, які наповнюють життя яскравими барвами. Лише з ним було незабутньо, відверто, особливо…

Саме тоді й почалися оті дивні дзвінки. Хтось телефонував із різних номерів і вперто мовчав у слухавку, залишав записки у дверях помешкання, яке Ніна винаймала, зі словами освідчення в коханні та докладними оповідями того, де вона бувала і з ким спілкувалася. Ті дзвінки лунали опівночі, порушуючи її спокій, лунали і вдень – часто в найбільш невідповідні моменти. Ніна знала, що колишній чоловік не опуститься до таких дивних учинків, стеження за нею, незважаючи на образу, тож здивування змінив острах: хто за нею стежить, чому, до чого ця непотрібна конспірація? Згодом дзвінки почастішали, записок у дверях також з’явилося більше, і це почало дуже непокоїти Ніну. А потім настала дивна розв’язка, коли Ніна саме поверталася додому: авто поліції, репортери, якісь незнайомі люди й обличчя того чоловіка, який за нею стежив. Його погляд – пронизливий, злий, такий, який спопеляє. «Я втечу із в’язниці й однаково тебе знайду…». Виявляється, вона була потенційною жертвою. Досі жодна жінка, на яку впав погляд того чоловіка, не залишилася живою. Ніна дуже нагадувала зовні його перше нещасливе кохання, тож стала мимовільною учасницею жахливого плану, сама цього не знаючи.

– Чому ви не звернулися в поліцію? Ви ж розумієте, на який ризик себе наразили… – запитали Ніну під час розслідування.

– Насправді не розуміла. Спочатку думала: підлітки біснуються. Зрештою, не вірила, що можна владнати цю проб­лему так… А загалом навіть не уявляла, що все настільки серйозно…

Після отієї події Ніна почала прагнути тиші й водночас панічно боятися її, мріяти про усамітнення, та інколи шалено хотіти поспілкуватися з кимось, розповісти йому про наболіле. Часто Ніні вчувалися скрадливі кроки на сходах, вона згадувала того чоловіка і його погрози втекти з в’язниці й поквитатися з нею. Ніна була в чужому місті – батьки на відстані, подруги також, адже після закінчення школи вступила до вишу в іншому місті, тут зустріла своє кохання, зуміла професійно себе реалізувати. Міркувала про те, щоб повернутися в місто, де минуло її дитинство, та чомусь не могла… Всупереч небезпеці, що чигала на неї. Щось Ніну тут тримало. Чи хтось… Повідомлення на вайбер від Всеволода зі словами підтримки, розуміння, пробачення були наче ковток свіжого повітря. Він відчував Ніну на відстані, розумів, наскільки потрібне їй це спілкування.

До того Ніна бачила декілька разів Всеволода. Був з різними жінками, і її це неймовірно бісило. А зрештою розуміла, що ніхто нікому нічого не винен. Вони – вільні птахи, кожен обрав власний шлях… Та однаково неприємно нило біля серця: як швидко Всеволод знайшов їй заміну, забув про їхні стосунки. Пам’ятала тепер лише про позитивні моменти, а їх було чимало, й думала про те, яким безглуздим було їхнє розлучення.

Минав час. Потроху вщухали колишні пристрасті та страхи, натомість з’являлися нові плани на життя. Саме тоді Ніні зателефонував Всеволод – у той період, коли вона найменше очікувала його дзвінка, коли, здавалося, все стишилось, минуло, відболіло. На диво, Ніна без жодних сумнівів погодилася зустрітися зі Всеволодом. Він прийшов на зустріч із букетом її улюблених білих троянд, показав свою незмінну чарівну усмішку: «Ти стала ще вродливішою, ніж була… Ти знаєш, я так і не зміг зустріти жінку, яку б покохав більше, ніж тебе, не зумів тебе забути, всупереч усьому…» – сказав, пильно дивлячись їй у вічі.

Вони гомоніли декілька годин, не відчуваючи плину часу, так, як колись, коли вони були вкрай зухвалими й безкомпромісними, але водночас сліпо закоханими одне в одного. А проте вони вже були зовсім іншими. Мудрішими, змістовнішими, глибшими. І досі мали почуття одне до одного. Вони вирішили залишитися разом, розпочати все з чис­того аркуша, незважаючи на поширену думку, що двічі в одну річку не ввійдеш. Здавалося, все нарешті налагодилося, вони є одне в одного, вони кохають одне одного понад життя, відтепер усе буде інакше...

Насолоджувалися щасливими хвилинами – здавалося, час для них зупи­нився… Того дня, коли Ніна довідалася про свою вагітність, вона ще не знала про те, як перетасує доля карти їхнього життя. Бо саме наступного ранку розпочалося повномасштабне вторгнення агресора в їхню країну, яке росія назвала спеціальною військовою операцією, і Всеволод не зміг залишатися осторонь цієї події, пішов зі зброєю захищати свою країну. Ніна і злилася на чоловіка, і пишалася ним, і до смерті боялася за його життя. Та подія з минулого з переслідуванням здавалася Ніні тепер дрібничкою порівняно з тими подіями, які відбувалися в їхній країні. Бо тепер сусідня країна-маніяк посягала на життя цілого народу, не зупиняючись ні перед чим, не гребуючи нічим: життям ані дітей, ані дорослих. Коли Ніна довідалася про загибель коханого, довго не могла оговтатися. Саме йому, а не їй, було відміряно вкрай мало часу. Якби не їхній зі Всеволодом син, хто знає, чи перенесла б вона важку втрату. В Остапа його сині очі та біляве волосся. І така ж чарівна усмішка, яка здатна розтопити будь-який лід. Жінка щаслива, що частинка чоловіка завжди з нею, що вони зі Всеволодом дали одне одному ще один шанс, бо ці стосунки відновили її, подарували їй незабутні миттєвості, змусили її переоцінити власне життя. Коли Остап стане трішки дорослішим, Ніна неодмінно розповість синові про його батька. Про його сміливість, героїзм, про їхнє кохання, яке розгорілося з новою силою, про те, що тато любив, чого прагнув. І вірить, що Остап пишатиметься своїм батьком, якого бачив лише на фото. Бо, на жаль, так склалася доля, бо так їм судилося, як і багатьом іншим, тим, хто пізнав потворне обличчя війни…